Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?

Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.

П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.

Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.

Три інші графічні романи/комікси вже художні, хоча всі вони цілковито біографічні. Коли душа просить драми та екзотики (а ще – фантастичної краси) – можна подивитися, як Емма Бібі та Аріела Крістантіна переповідають строкату й драматичну історію танцівниці-шпигунки Мати Харі. Сценаристка пояснює, що їй закортіло подивитися на історію непересічної жінки жіночими ж очима, а не чоловічим поглядом, як то, наприклад, в енциклопедіях заведено. І дійсно – зміна фокусу геть інакше підсвічує, здавалося б, давно відомі факти (колись детально писала про цей комікс).

Далі в програмі – спроба розповісти про цікаву особистість, ні в чому себе не обмежуючи. “Захопливі пригоди Лавлейс та Беббіджа” – це справді графічний переказ короткого, але яскравого життя першої програмістки. Але Сідні Падуа широким кроком переступає звичайні біографічні обмеження, і значна частина історій, про якій йдеться в цій книжці, відбувається у світі, де в Чарлза Беббіджа вийшло все. Альтернативна історія, скажений стімпанк, дуже специфічний “математичний” гумор – в асортименті.

А завершує прочитану п’ятірку теж художня (і теж іронічна) варіація на тему реального життя. Власне, письменницького життя Аґати Крісті. Тут авторів в першу чергу цікавить: “Звідки воно береться?” – і розповідають вони саме про це. Про те, що як і наскільки життя письменниці обумовлює мотиви її творчості. Безцінний бонус – постійні суперечки пані Аґати з її персонажами. Пуаро – просто перфектний.

П’ятірка нечитаного теж доволі барвиста.

По-перше, хотілося б нарешті прочитати дуже відомий біографічний комікс про Марі Кюрі. Єп, отой фільм з Розамунд Пайк – це якраз його екранізація.

По-друге, я тут нещодавно відкрила для себе творчість Пенелопи Бажьо і тепер хочу все, що вона робила. Найпростіший варіант – вичепити отаку збірочку графічних біографій цікавих жінок.

Що іще? Цікаво читати про місця і події, про які майже нічого не знаєш. З цієї категорії один з найзаманливіших пунктів – розповідь про дитинство філіппінської дівчини за часів диктатури Маркоса.

Але іноді хочеться зіставити свій життєвий досвід з чужим. І в цьому випадку мені підморгує черговий автобіографічний комікс Люсі Нізлі, де вона ділиться історією своїх стосунків з кулінарією. Мммм, I’m loving it.

А останній пункт по-своєму ганебний. Так, я все ще не читала найвідоміший автобіографічний твір Елісон Бекдел. От якось так вийшло. Але я виправлюся, чесно-чесно!