З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують  прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.

Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.

Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.

Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.

Так, єдиний прочитаний-таки роман – це Gods of Jade and Shadow Сильвії Морено-Ґарсія. Днями писала про нього докладніше, а якщо коротко – це добряче декоративна, але по-своєму прекрасна історія дорослішання мексиканської дівчини 1920-х років, яку до того дорослішання спонукало надто близьке знайомство з майянським богом смерті.

Роман-горор. Короткий список формату “Ой, розходимося”, бо там є “Інститут” Кінга. А якщо комусь кортить затриматися – то й моднючий “Уявний друг” Стівена Чбоскі. Кінг українською вже є, “Друга” теж були анонсували, але я цілковито внєзапно прочитала книжку, яка пройшла нижче чутливості радару сенсацій. Рахунок 1/10.

Про The Twisted Ones Урсули Вернон теж була згадувала. Класичний горор про дім на околиці лісу і дівчину, яка має прикро раціональне уявлення про реальність (і реальність радо переконає її у зворотному) прикрашають іронічна інтонація, кпини на адресу непростого життя гуманітарних фрилансерів, казково чарівний тупий собака та справді моторошне незвідане. А от коли незвідане стає добре відомим (буквально – роман є ретелінгом одного з текстів Артура Мейкена) оповіді суттєво гіршає.

Молодіжний роман. Ще одна номінація сорому й ганьби. Я ж начебто популяризаторка янг-адалтового фентезі. Це ж начебто список вершків з вершків. У ньому не начебто, а цілком певно є “Книга пилу” Філіпа Пулмана. Безнадійно. Знову рахунок 1/10.

Зате одразу друга частина трилогії, перший том котрої вже вийшов українською. Про The Wicked King Голлі Блек складно говорити у відриві від першої та третьої книжок, але це про підлітків, ельфів та ельфійську політику, в яку влазить людська дівчина і намагається… Програма-мінімум у Джуд – вижити. А далі якось воно буде. У випадку цієї трилогії – яскраво, з феєрверками та такими кліфхенгерами в кінці кожного тому, що з книжками щось нехороше хочеться зробити. А ви “Жорстокого принца” вже читали?

Дебютний роман. Абсолютно й невблаганно убивча номінація. У шортлистову десятку увійшли три з шести номінантів на Г’юґо та цьогорічна переможниця Неб’юли. Щоб у мене всі книжкові шафи спорожніли, якщо до Ворлдкону я хоча б два з цих романів не прочитаю! Бо наразі рахунок 1/10.

The Ten Thousand Doors of January – це натуральні “Сум і лють”. Дебютний роман Алікс Герроу розповідає про дівчину-напівсирітку ні з тих, ні з сих, яка раптом дізнається, що світів у Всесвіті – щонайменше десять тисяч і між ними можна відчиняти двері. От тільки для сюжету більше важить те, що є люди, готові на все, аби ті двері тримати зачиненими. Готична готика, декадансова атмосфера світу напередодні Першої світової війни, постмодерні загравання з багатьома літературними жанрами й стилями і прекрасна, як десять тисяч зірок, героїня вкладеного тексту – Аделаїда Лі Ларсон, вперта “південна дикунка”, якій забули розповісти про закони світоустрою і плювати вона на них хотіла.

Повість. До десятки увійшло кілька дуже відомих текстів, включно з “Глибиною” Ріверз Соломон. Але кого це рятує. Рахунок 0/10.

Коротка повість. У цій номінації збірки задніх не пасуть, але побіжне чи ближче знайомство з кількома сильно рятує ситуацію. Рахунок 4/10, я раптом молодчинка.

Emergency Skin Нори Джемісін є складовою проєкту Forward – збірки текстів, чиїх авторів попросили поміркувати над тим, що буде, як кінець світу виявиться тільки початком. Джемісін написала оманливо прямолінійну сатиру, це такий собі “Етан з Афону” епохи Трампа. Що як група багатіїв в якийсь момент захоче з’ї… з’їхати з нашої потерпаючої від екологічних криз планетки? А що, як за кілька століть емісар від втікачів повернеться, шукаючи потрібні біоматеріали, і знайде цілковито собі розквітлу Прабатьківщину? “Не здумай хапати це за чисту монету!” – завиває в голові безіменного й німого героя колективний розум оцифрованих свідомостей Батьків-Засновників. Власне, вся повістинка – це монолог отієї свідомості з мінімальними втручаннями навколишнього середовища. Прикольно написана і блискуче озвучена Джейсоном Айзексом. Категорично рекомендую саме аудіоверсію – вона здобула премію за найкращу аудіокнижку фантастичного жанру.

A Country Called Winter Теодори Госс  – це черговий ретелінг “Снігової королеви“, але з точки зору… снігової принцеси, яка виросла в світі фейсбуків та старбаксів. Госс дуже класно переказує казки, але тут контраст реального та казкового світів місцями надміру хитро організований. І теж із сатиричними нотками, хоча й близько не такими, як в попередньому  пункті.

The Justified Енн Лекі, що входить до антології The Mythic Dream, – це вибухова суміш кривавого політичного трилеру, біопанкових мотивів з характерною для письменниці граматично-гендерною непевністю та давньоєгипетської міфології. Боги як інопланетяни – це вже було. Але _отак_ про гнів Сехмет, яка ледь не знищила людство, здається ще ніхто не розповідав.

У Phantoms of the Midway Шонін МакҐвайр сильно не вперше розказує про ефемерність реальності, силу любові та побутові проблеми існування привидів. Цього разу вона знову покладається на естетику “карнавал-панку”, і підлітковий переказ міфу про Аїда і Персефону у цій версії вийшов якийсь аж неочікувано лункий та дзвінкий.

Оповідання. The Mythic Dream врятує людство! В сенсі – мене врятує, але ж я частина людства, правильно? Завдяки цій антології та масованій начитці оповідань, номінованих на інші премії, рахунок 3/10.

Про A Catalog of Storms Френ Вайлд уже розповідала, а як телеграфним стилем – це магічно-реалістична притча про людей, які так захопилися заклинанням нищівної погоди, що самі почали перетворюватися на її прояви.

У A Brief Lesson in Native American Astronomy Ребекка Роангорс переповідає індіанську казку про кохання, яке перетворилося на сильно нездоровий варіант співзалежності і почало отруювати життя того партнера, що лишився поміж живих. Додати трохи іронізування над сучасними проявами зіркозалежності та трохи кіберпанку – і вуаля!

Практично кожне читання короткої прози Урсули Вернон для мене завершується вереском “Обогине, я люблю цю жінку!” (моєму несамовитому бажанню перекладати її оповідання вже навіть живі свідки є, ні-ні, мій захват їх не придушив, чесне слово!). Це я про що? Про Fisher-Bird – пропозицію подивитися на “анімалістичний” бік подвигів Геракла з точки зору представниці фауни. Чіпка опора на міфологічний канон, багато іронії, істинно казкова логіка побудови сюжету – це дуже стильний текст, який на перший погляд здається кумедною забавкою, а на другий змушує наново оцінити деякі класичні мотиви.

Антологія. Я почала читати The Mythic Dream, але поки що подужала тільки 4 тексти з 18. Тому наразі рахунок 0/10, але точно дочитуватиму – там ще Ель-Мохтар та Новік є!

Авторська збірка. Ну канєєєшно, збірки текстів Альєтт де Бодар, Сари Пінстер, Джо Гілла, Грега Ігана, я вже не кажу про великого Теда Чана, а у мене знов рахунок 1/10.

От з Теодорою Госс я не втрималася й прочитала Snow White Learns Witchcraft повністю. Ну, бо це ретелінги, бо підсумок майже двадцяти років творчості авторки, яку прославили саме оповідання – і саме за мотивами казок, бо зрештою це справді шикарна збірка оповідань та поезії, з якої видно, як саме Госс працює з мотивами і головне – як вони з часом трансформуються, переплітаються, суворішають, ніжнішають, розчиняються в повітрі чи концентруються до золотого стандарту. Круто вийшло.

З художніми текстами десь отак вийшло. Тепер можна з напіввідмитим сумлінням завтра вранці читати результати. І згадувати, що ще я не прочитала до Г’юґо.