Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеї” днями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.

Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?

А книжка – приблизно те, чого можна було б очікувати. Ще одна історія про пригноблення та повстання, про світ, де магія поза законом, але відчайдушні підлітки зараз-зараз знайдуть спосіб її повернути. Магію в цьому світі  пам’ятають добре: ще й 15 років не минуло відтоді, коли волею володаря-тирана всіх магів Ор’їші винищили, а їхніх родичів та нащадків… ну, якщо не поневолили, то щонайменш суттєво урізали в правах. Зейлі має запальну вдачу та біле волосся – якби вона народилась поколінням раніше, це було б першою ознакою успадкованого магічного таланту. Але тепер дівчина має сидіти нижче трави, тренуватися захищати себе фізично, шукати способи заробити собі й родині на прожиток та часом молотися до богів, які ніколи не відповідають. Здатність вляпуватися в неприємності і шукати отой заробіток привели її до столиці, де її спіткали а) раптова ініціація магічного дару; б) ну дуже проблемна компанія юної принцеси; в) магічний артефакт на додачу. Артефакт, який може пробуджувати чарівну силу. А за певних обставин – і повернути у світ магію в її первозданній потужності. От тільки королю Сарану зміна ладу геть не впала і за донькою-втікачкою та її випадковою знайомицею він пошле найкращих. Включно зі своїм спадкоємцем Інаном, готовим майже на все, аби довести – він гідний батькової довіри.

Очевидною родзинкою “Дітей” є власне оцей світ – сплетений з африканських реалій (етнографічних, культурних, історичних) та відголосків міфології йоруба. Я все чудувалася, чому ж мені такі знайомі імена тутешніх богів-покровителів різних магічних сил, аж тут назва храму “Шандомбле” нарешті розставила все по своїх місцях. Жоржі Амаду, синкретична релігія кандомбле та тамтешні святі-оріші. Еврика! Томі Адеємі з усього цього збудувала направду цікаву магічну систему, а тут ще й сюжет дозволяє знайомити з нею поступово, що завжди – неабиякий плюс. Інший плюс – кілька яскравих жіночих характерів. А от до сюжету є великі питання.

Звісно, шпетити підлітковий текст за надмірну підлітковість – це як в дитини цукерок забирати – можна і без пальців лишитися, але спроби увіпхнути якнайбільше всякого класного більшості дебютних романів на користь не йде. От і в “Дітях” сюжет гасає підстрибом: важливі реперні точки між собою пов’язують щедрі кількадесят сторінок, які тексту не конче потрібні, три ПОВи мусили б додати глибини оповіді, але насправді добре прописана тільки Зейлі, тоді як принцеса Амарі майже всю дорогу мотилялася баластом, щоб нарешті зіграти першу скрипку у фіналі, а братик її… Ой. Пару років тому одна моя подруга кинула клич: “А чи є такі тексти, де переконливо пояснюється, чому представник гнобителів переходить на сторону пригноблених?”. В образі Інана Томі Адеємі якраз оце й хотіла зробити: розповісти про всю неоднозначність ситуації, про морально-етичні виклики, про конфлікт виховання та реальності, про складні сімейні стосунки, які змушують до неортодоксальних дій… І з Амарі, яка отримала найменше ефірного часу поміж героями, у неї це так-сяк вийшло. А Прекрасного Принца, який тільки й робить, що нудить, нудить, нудить, хотілося пристрелити вже на середині книжки. Нє, без нього сюжет би не обійшовся. І це, мабуть, головна проблема з цією книжкою: вона ретельно продумана, але не дуже охайно реалізована, сюжет надто квестовий, боги з машини (навіть коли це не власне боги) виринають надто внєзапно й не дуже замотивовано, а складні переливи підліткових страждань забирають на себе забагато часу, заповнюючи паузи між “А в цих десяти главах персонажі мусять переміститися з пункту А в пункт Б… і щось іще туди треба вписати”. Від настільки яскравого й прикольно задуманого світу хочеться більшої виразності, аніж витратити його на біганину, що більше нагадує середньої руки РПГ з елементами стелс-екшену. Хай там як, але видно, що воно одразу заповідалося на трилогію, і цей цикл таки хочеться читати далі. Тим більше, що фінал вийшов настільки бадьорий, аж я за нього додаткову зірочку на ГудРідз накинула – дуже переконливо письменниця пояснила, за яких обставин може відбутися ефективна емансипація від батьків.

Пронизаний міфологією світ “Дітей кістки й крові” побудований на мотиві “Боги, на кого ви нас залишили?”. Головною сюжетною загадкою роману стає пошук можливості достукатися до божественних сил і повернути магію в людський світ. А іноді боги приходять не питаючись. Особливо, якщо потривожити їх у в’язниці.

Касіопея Тун – така собі напів сирітка-попелюшка: вони з мамою живуть у приймах в діда – багатія й домашнього тирана – фактично на правах прислуги й сподіватися можуть тільки на те, що по смерті добродія отримають ну хоч щось. І, може, чекала б дівчина-мрійниця того “щось”, задивляючись на картинки в журналах, якби одного дня не відчинила віко скрині, де ховалися кістки Хун-Каме – одного з численних богів смерті з пантеону майя, якого підступ брата-близнюка позбавив корони верховного володаря Шибальби… і ще кількох частин тіла. Пів століття у скрині – це й для богів трохи занадто, й Хун-Каме готовий якнайшвидше відновити статус-кво. І без допомоги Касіопеї йому не обійтись – поки бог не повернув свою тілесну цілісність й магічну силу, він мусить підживлюватися енергією своєї рятівниці. А час грає проти них: з кожним днем в організмі Хун-Каме підвищується градус “людськості”, а Касіопея натомість – стрімко наближається до власної смерті.

Книжка мексикансько-канадської письменниці Сильвії Морено-Ґарсія – це просто натуральний джекпот любителів сучасного фентезі: міцна міфологічна основа, продуманий історичний колорит (а дія роману відбувається в середині 1920-х років з усіма елементами Roaring Twenties), класна головна героїня, нотки неоднозначності й цікаві філософсько-космологічні виклики – манера препарувати питання навроді “Що таке божественність” ріднить “Богів” з тією ж “Цирцеєю“. І що ж тут могло піти не так? Як не дивно, десь теж саме, що й у “Дітях кістки й крові” – очевидні структурні проблеми.

Якщо роман Томі Адеємі слабував на необхідність всіма силами загнати героїв в певні обставини (що обумовлювало не тільки пунктирний сюжет, але й підкреслену функціональність героїв другого плану, за якими навіть потужити не встигаєш – так, померли, але ж “сільничку передали”), то біда тексту Морено-Ґарсія – надто буквальне відтворення фольклорних елементів. Обогине, я ніколи не подумала б, що висуватиму претензії міфологічному фентезі за те, що там аж занадто ретельно відтворюють ініціаційні схеми, але все буває вперше. у Gods of Jade and Shadow сюжет базований на ритуальному повторенні квесту, характерному для казок і деяких міфів. Герої пустилися в путь, герої в боротьбі здобули один артефакт, герої в боротьбі здобули другий артефакт, repeat. З точки зору логіки міфу – все чітко й правильно. З точки зору логіки роману – дещо занудно, бо серйозне емоційне навантаження несе тільки один з таких епізодів.

Загалом я довго міркувала над тим, чому мені так довго читалася й не дуже подобалася книжка, що наче для мене створена. Вирішила, що тут з письменницею злий жарт зіграв огром матеріалу. Якщо в “Дітях” всього було забагато, то в “Богах” – замало всього, окрім центрального квесту. Зусилля, які Сильвія Морено-Ґарсія доклала для створення історично адекватної атмосфери, помітні неозброєним оком – за її Мексикою 1920-х стоїть серйозна робота з джерелами. Але цей яскравий світ неживий, він наче задник театру тіней – правильно розмальований, та з того моменту, як герої полишають стартовий пункт – на ньому тільки тіні головних героїв ворушаться і часом хор підспівує. Цілком імовірно, що в цьому є елемент розрахунку, адже коли сюжет доходить до кульмінації: перегонів людських чемпіонів божественних братів царством смерті – отам все стрімко оживає, включно з динамікою оповіді, конфліктом характерів та другим планом. Остання чверть цього роману – прекрасна як сонечко, а фінал такий, що я знову бонусну зірочку додала – зважений, щемкий, емоційно правдоподібний, а до всього – це був натяк на другий том здорової людини, де катарсису не пошкодували. А от від перших трьох чвертей хотілося трохи більшого. Так, історія про те, як цінність цієї конкретної миті усвідомлюють істоти з настільки різним досвідом та бекграундом, розкішна сама по собі. Але вона надто старанно звивалася уроборосом і під час оцих вправ розгубила забагато барвистих лусочок.

За півроку ситуація з ретелінг-бінго вже не така скрутна, як я очікувала. Оце замалювала африканський квадратик та південноамериканський. Так, я в курсі, що майя – це навіть не вся Мезоамерика (це і в романі є, вірніше, там боги різних народів фігурують), не кажучи вже про. Але шанси прочитати щось фольклорне і саме південноамериканське стрімко наближаються до нуля, то дозволила собі широке потрактування.