Ситуація з перекладним фентезі в Україні надто часто нагадує погано закручений кран. У трубах багато чого цікавезного шумить, і часом щось із цього цікавого робить “кап” – а далі знову чекайте. І ми чекаємо. Власне, цього “під-арсенального” сезону мало яку книжку я чекала з такою силою, як другий роман Медлін Міллер.

З Міллер взагалі вийшло цікаво. Жила собі в США жінка з класичною освітою, викладала греку і латину, написала була роман про стосунки Ахілла та Патрокла – і зненацька здобула премію Оранж (нині – Women’s Prize for Fiction), одну з найпрестижніших в Британії, це щось навроді відмітки “пів шляху між солідним мейнстримом та високою полицею”. “Зненацька” в тому сенсі, що критики сильно здивувалися і почали чекати, що ж вона далі напише. Чекати довелося аж до 2018 року. Тоді вийшла “Цирцея“. Знову ретелінг античного матеріалу. Знову текст зі стилістичними “витребеньками”. І знову “зненацька” – другий роман раптом став фентезійним бестселером: на сьогодні – під триста тисяч голосів на ГудРідз, премія за “Фентезі року” отам само, номінація на мою улюблену Міфопоетичну премію (це вже логічно, там таке люблять), анонсований мінісеріал від HBO, сплеск популярності “Пісні Ахілла” за компанію… Що це було? Очевидно, дивовижний збіг запиту і пропозиції. Бо цього разу Міллер не просто трохи змінила акценти, а суттєво струсила канон.

Дочка Геліоса та океаніди Перси майже непоміченою зростала у царських палатах бога сонця. Ані божественної вроди, ані божественного темпераменту – дівчина собі й дівчина, ніц особливого, хіба за котрогось земного царя можна заміж віддати – нехай собі людинка такій честі порадіє. І, може, якось воно так і велося б, якби Цирцея не зробила дивовижне відкриття – і так і не знайшла сили втримати його при собі. Діти Геліоса і Перси прийшли до цього світу з дивовижним даром – вони могли чаклувати. Творити чари, а не дива, і то такі, що впливають на самих безсмертних. За свою недалекоглядність і необачність (перетворила людину на бога! перетворила німфу на чудовисько! – а могла ж просто з людцями й драконами експериментувати, як її брати Перс та Еет) Цирцея мусила випити найгіршу чашу. Довічне вигнання, ізоляція й позбавлення божественного заступництва. Усе. Тепер сама. Живи сама. Шукай межі своєї влади. Захищай себе. І давай собі раду з богами і людьми. І, так, це теж переважно про захист.

“Цирцея” за формою є доволі традиційною варіацією на тему роману виховання: від перших років життя головної героїні – через усі значущі події (більшість з яких зафіксована в міфах, тут Міллер недалеко від канону відходить) – до очікуваного фіналу з ретельно відміряною порцією катарсису. Незвичайною в цій схемі є сама героїня. По-перше, Цирцея – богиня, тобто за визначенням істота незмінна. По-друге, вона – чаклунка. Та сама жінка, яка перетворила супутників Одіссея на свиней. Однозначно негативна персонажка. Ні, звісно, та ж таки Медея ще гірша, але ж Цирцея – її рідна тітка, може, це вона чомусь не тому божевільну колхідську царівну навчила? Могла? Могла – погоджується Медлін Міллер. Але давайте поглянемо під іншим кутом зору. Благо, такого в романі до смаку, до вибору.

Цирцея як богиня. Один з найцікавіших моментів в міфології – це власна зміна міфологічних “поколінь”. Грецький пантеон ще й тому цікаво препарувати, що там ці зміни мають доволі виразне втілення. Так, я про титаномахію та її наслідки. Міллер щедрими і іноді безладними мазками створює світ, в якому змінилися правила гри. Не щойно змінилися, багато тисячоліть тому, але що таке тисячоліття для безсмертних? Це світ колись всевладних хтонічних божеств, що нині роблять вигляд, наче вони собі сумирно сидять під віником. Бухтять потроху за пиятикою, не без цього, але напряму проти олімпійців не йдуть. Аж тут раптом нащадок титанів – ще й хто! жінка! – необережно показує, що має управу і на богів. Ні, так політика не робиться – вирішують титани. Зробімо вигляд, що надто ініціативне дівчисько – вона не з нами. Вона собі якось сама. І Цирцеї покоління за поколінням (за людським рахунком) доведеться справді жити самій. І протягом усіх цих нескінченних років, десятиліть, століть вона мусить з’ясувати, чим для неї є власна божественність, власна безсмертність, власна долею закладена непридатність до змін. Невміння, небажання сприймати реальність як непорушну даність – це одна з найпривабливіших рис героїні Міллер. А одна з найочікуваніших – цікавість до людей і готовність у них вчитися.

Цирцея як учениця. Один з ключових і найпотужніших мотивів “Цирцеї” – теза про те, що боги не здатні на цілеспрямоване творіння. Придатність робити дива – це як дихання, частина самої божественної природи. А послідовний акт, наполеглива праця, здатність створювати (а не надихати на них) предмети мистецтва – це вже суто людське. Ну канєєєшно, наче б кажуть нам качечки-боги, це все тому, що люди на дива не здатні. Ні, каже нам вустами героїні письменниця: це тому, що богам сама концепція продуктивної праці не доступна. І не потрібна. Бо праця – це переміни. Бо найбільший гріх Прометея (а він в “Цирцеї” є епізодичним, але вельми значущим персонажем) полягає в тому, що він віддав в руки людям вогонь – інструмент перемін, рушій алхімічних перетворень, те, що здатне міняти природу сущого не божою милостю, а волею людей. І Цирцея, яка це розуміє, захоплюється в людях якраз оцим: здатністю та схильністю до змін і вмінням вчитися чомусь новому. Спостерігаючи за людьми, вчиться тому й вона. Самотужки, бо боги її й не дуже розуміють: нема хисту, то нема, буває. Та ізольована на острові Еея жінка придивляється до природи і вчиться брати від неї від неї те, що можна перетворити на щось інше.

Але моїм улюбленим ділом було не саме ткання, а виготовлення барвників. Я ходила полювати на щонайкращі барви, корінь марени й шафран, червоних кермесових червців і винно-синіх мурексів із моря, а також галуновий порошок, який міцно чіпляв їх до вовни. Я чавила їх, товкла, варила у великих клекотливих горщиках, доки смердючі речовини запінювалися всілякими кольорами, яскравими, як квіти: ясно-червоними й шафраново-жовтими, а також темно-пурпуровими, що годилися б на царське вбрання.

Цирцея як чаклунка. Шлях перемін привів героїню до тієї самої відправної точки, яка визначає її роль в міфології. До “лукавої ееянки”, чаклунки, яка може змінювати форму живих істот. Міллер дуже повільно веде свою героїню цим шляхом, вона дає і їй, і читачам можливість уповні усвідомити й оцінити певну жахливість самої концепції: Цирцея, дрібна богинька з мінімальною владою, отримує ту ж саму зброю, якою володіють олімпійці – перетворити своїх недругів на щось таке, чим вони не є. От тільки, по-перше, чари Цирцеї поширюються не тільки на людей. По-друге, вона їм навчилася, не від природи мала. Вона знайшла підтримку в самої природи,  пройшла шлях спроб і помилок, натренувала волю, а головне – дозволила собі. Зокрема й робити страшне – усвідомлено і цілеспрямовано, чисто як мистецтво.

Вони стогнали, кувікали й прикладали рила до землі: “Вибач, нам так жаль”.
– Жаль, що вас упімали, – казала я. – Жаль, що вважали мене слабкою, а я не слабка.

Цирцея як жінка. Емансипація шляхом перетворення чоловіків на свиней? А доволі робочий метод, як з’ясувалося. Один з лейтмотивів роману Медлін Міллер: богиня, чаклунка, хто б ти не була – ти в першу чергу жінка. А місце жінки в класичну епоху – це… довга і сумна історія, і “Цирцея” переповідає її з моторошною ретельністю. Вона розповідає про безправність дочок та дружин. Розповідає про те, як правительки власне правлять, маніпулюючи чоловіками, яким та влада насправді належить. Розповідає, як живеться самотній жінці, чого від неї очікують (цікавий момент – “Еея як виправний захід для неслухняних дочок”, а чого, живе сама собі жіночка, нехай користь божественній спільноті приносить!) і в чим вона ризикує. “Цирцея” – це текст про те, наскільки складно протистояти насиллю, особливо, коли від тебе ніхто не чекає спротиву. “Цирцея” – це текст про те, наскільки складно зупинити насилля, особливо, коли ти теж приєднуєшся до цього кола. “Цирцея” – це текст про ПТСР та депресію, про безпорадність та зніченість, про силу, яка виростає з безсилля, і про силу, яка не дає безсиллю себе перемогти. Це текст про кохання як пастку, кохання як пожертву, кохання як отруту, кохання як винагороду, кохання як вільний вибір. Текст про обмеженість асортименту ролей, що їх суспільство пропонує жінці і те, що перед тим, як долати зовнішні стіни, треба ще зруйнувати стіни у власній голові. Текст про вибір і переміни. Переміни у власному житті і чужому: одним з найскладніших випробувань уявлень героїні про світобудову для неї стає материнство. Материнство не божественне: народити народила, і якось це дитя саме за кілька років подорослішає, все одно, там з моменту народження ясно, що виросте – а материнство людське. Зі усіма страхами й радощами, стражданнями й тріумфами, а головне – з болісним усвідомленням, що деякі твої творіння тобі насправді непідвладні, що “дати життя” – це перший крок, а наступний – віддати те життя на власний розсуд. Упродовж всього роману Цирцея вчиться змінювати й творити, щоби кінець кінцем постати перед ключовим питанням: а наскільки переміни потрібні їй, безсмертній й незмінній? І зрештою роман уроборосом повертається до того, з чого почався: до дискусії про природу божественного. Мені-читачці хотілося б, щоб фінал був трохи інакше закцентований, бо Міллер заклала в нього двоїстість потрактувань, яка за бажання може – і підстав на те вистачає – виглядати як показовий самостріл у ногу. Але для героїні цей шлях був дійсно логічним. Шлях прийняття своєї природи і себе як частини природи всієї. Божественність закріплює за тобою певне місце у світобудові. Та хіба “певність” – це про ту, що може перетворювати людей на тварин?

PS про видання: українське видання від Вівата копіює дизайн американського оригіналу – а він дуже симпатичний. До слова, тут і бонуси є: від декоративних шрифтів до стилізованої мапи Ееї на форзаці. Є й міфологічний словничок, а чого не вистачало – то це змісту. Текст сам по собі доволі рівний, в останній третини натрапила на кілька хибодруків, але загалом він справляє приємне враження. Видно, що з любов’ю робили. Часом здавалося, що переклад Остапа Гладкого міг би бути сміливішим (і ще ближчим до класичних перекладів Гомера – зокрема, назвати героїню Кіркеєю, як у Бориса Тена, не ризикнули), але з іншого боку – це якраз той випадок, коли зусилля з відтворення стилістики очевидні й послідовні. А ще в тексті трапляються слова, які могли б потрапити під ніж “русизмофобії” (хоча насправді родовід свій зводять до староукраїнізмів чи церковнослов’янізмів), а тут почуваються вільно й спокійно, бо без них не обійтись – першоджерела вимагають.

Я вдячна видавництву Віват, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.

А, і про головне ледь не забула. Ще один квадратик в Ретелінг-бінго замалювала. Але це майже читерство – таке враження, що він під “Цирцею” створений.