З довготривалими проєктами часом настає такий момент, коли вже від них нічого не чекаєш – аж тут зненацька! Десь отак сталося з коміксовою лінійкою Pretty Deadly – перші два томи по п’ять випусків кожен Келлі Сью ДеКоннік та Емма Ріос неквапом робили десь плюс-мінус три роки: з 2013 по 2016 – потім нічого, нічого і знову нічого, і раптом восени 2019-го потихесеньку почав виходити “Щур“, складові котрого під однією обкладинкою зібралися в березні цього року. Дочекалися! Але чого саме?

Про що це взагалі: Pretty Deadly – це по-своєму культова лінійка Image Comics. Якщо в трьох словах: кровіща, фольклор, постмодернізм. У першій арці, The Shrike, йшлося про криваві пригоди доньки Смерті та її не прямо-таки випадкових супутників на тлі бурхливого життя американського Дикого Заходу. Друга арка, The Bear, розповідала про те, як нащадок однієї з героїнь першого тому бере участь у Першій світовій війні, а за хлопчиною назирають старі й нові знайомці Женці – підручні Смерті, уособлення певних вад, чеснот та й загалом – особливостей світоустрою. І от після кількарічної перерви настав час хороших новин. По-перше, вийшов The Rat. По-друге, нам пообіцяли ще дві арки – “Якщо Джинні (головна героїня циклу) буде не проти”.

Про що третій том: історія робить наступний стрибок – і ось ми вже в Лос-Анджелесі 1930-х, де раптово вкорочує собі віку крихітка Клара – ще одна родичка тієї самої Сари Філдз З Першого Тому. Молода, гарна, успішна дівчина, попереду кар’єра в кіно – причому не акторська, ні, Клара хоче самотужки створювати історії. Її дядечко не вірить в те, що все отак просто, і готовий поринути в розслідування. А для цього медіуму-шахраю знадобиться допомога надприродних сил. І хто ж тут підійде краще за Джинні – Жницю Помсти?

Про історію: переходячи до наступної арки, Pretty Deadly звичним порухом змінює центральну ідею та візуальну стилістику, зберігаючи проміжний наратив та підхід до організації сюжету. Як і раніше за всіма подіями з царства самої Смерті спостерігають Кроль та Метелик, як і раніше людська метушня сюжету слугує для того, щоб проілюструвати тезу з теки “Вічні істини”. Самі авторки кажуть, що лейтмотив “Щура” – “Що таке мистецтво?”. Чи відповіли вони на це питання? Як на мене, не уповні.

Сама по собі історія Клари – ідеальний ілюстративний матеріал. Темношкіра дівчина в Голлівуді 1930-х – що за чудовий привід поговорити про дискримінацію. Клара мріє про самореалізацію, історії практично розривають її ізсередини, але все, що їй пропонують – або постояти під стіночкою, лагодячи костюми, або віддати свої ідеї іншим (читай: білим чоловікам в стані перманентної творчої кризи) з надією, що колись… може, не на другому фільмі, а на третьому, четвертому… її ім’я нарешті з’явиться в титрах.

І поки дядько Клари з’ясовує обставини її смерті, перед читачами-глядачами розгортається історія спокус, що полюють на молоду амбітну жінку, а Женці Голоду, Спраги та Одержимості раптом перестають бути вигаданими персонажами.

У “Щурі” Келлі Сью ДеКоннік розповідає історію радше не про мистецтво як таке, а про творчий потенціал, що може стати і порятунком, і інструментом (або ж навіть першопричиною) самознищення. От тільки проблема в тому, що повторити катарсис “Ведмедя” авторки чи то не змогли, чи то й не планували. Кінець кінцем складається враження, що гостро-сумовита історія Клари не в останню чергу була потрібна для того, щоб лишити Джинні в тій точці, де вона опинилася на кінець третьої арки. Чому? Бо там четверта запланована. А що з Кларою? Ну, померла, вам же це на перших сторінках сказали. Буває.

Про візуальну складову: якщо говорити про “Щура” як про окрему арку, то він є прикладом переконливої перемоги форми над змістом. Що робити, коли задача сюжету – чемно вбудувати себе в наскрізну історію, а комікс прославився різкими змінами жанру та стилістики? Міняти жанр та стилістику і сподіватися, що і так спрацює. І ніде правди діти, з оцією парочкою в “Щурі” все просто чудово.

Емма Ріос знову працює з кольоровими контрастами та різними техніками. Історія розслідування загибелі Клари – відверте загравання з естетикою нуарного детективу. Просимо дуже, ось вам різкі тіні, сині й блідо-червоні тони та вічний дощ і деякі інші знакові елементи того стилю.

У Саду смерті, як і раніше, панує бентежна естетика підгнилої пастелі…

… а найкрутіше – це відображення Клариної творчості. Ріос взяла на озброєння впізнаваний стиль витинанкової анімації Шарлотти Райнігер і вийшло в неї дуже круто. Я, власне, фанатка, на мене “Пригоди принца Ахмеда” свого часу справили враження естетичної бомби, тож у “Щурі” страшенно потішило те, що авторки не спинилися на візуальних алюзіях, а до одного з випусків додали статтю про Лотте та її непересічну творчість.

І саме в цій стилістиці вирішені всі обкладинки підсерії. За них Емму Ріос номінували на премію Айснера. Ось такі вони в синглів.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

І як воно? Як і раніше. Сумно, красиво, поетично. І нехай мене почав бентежити підхід до організації сюжету, четверту арку чекатиму з нетерпінням. По-перше, вона має бути про Велику Еліс та… першу появу вікінгів в Америці (єп, в цій серії давно й несамовито попахує Ґейманом, але так ще цікавіше вийде). По-друге, кортить глянути, якою буде стилістика наступних випусків, Ріос я вже беззаперечно довіряю. По-третє.. ну, ви ж лишили Джинні в скруті, розказуйте тепер, задля чого то все було!

Просто один з улюблених артів.