Ннеді Окорафор пішла в комікси. Це гаряча новина? Та, взагалі-то, ні, враховуючи, що американська фантастка вже пару років співпрацює з “Марвелом” і написала кілька арок для Чорної Пантери та Шурі. Окей, зайдемо з іншого боку. Власні світи Ннеді Окорафор отримали ще й коміксове втілення. Отак вже цікавіше! Світовий фендом теж так подумав, і цьогоріч LaGuardia номінували на Г’юґо.

Отже “ЛаҐуардія“. Дистильований афрофутуризм в картинках. М’яка НФ з виразним гуманістично-правозахисним мотивом. “Контактна” фантастика про взаємодію з негуманоїдними расами. Легка й весела авантюрна історія… однієї вагітності. Так, все одночасно.

Ф’юче Чуквуебука народилася та виросла в США, але згодом повернулася до рідної країни батьків – Нігерії, де розмістився чи не найбільший в світі космопорт. Там молода лікарка кілька років вела практику для людей та ееее… флоральних іншопланетян, познайомилася з чудовим хлопцем на ім’я Сітізен – університетським професором та активістом руху за незалежну та вільну від прибульців Біафру (тільки про це тссс, це трохи протизаконно), отримала в подарунок чудову квіточку, завагітніла, а далі все закрути… І от уже Ф’юче застрибує в літак і терміново повертається до США. Але не сама. І, ні, йдеться не тільки про ще ненароджену дитину, а ще й про нелегала в багажі – симпатичну іншопланетну рослинку, яка вирішила називати себе Летмі Лів. В Нью-Йорку Ф’юче треба визначитися, як їй далі жити і що робити з Летмі. На допомогу молодій жінці готові встати бабуся-правозахисниця і всі її строкаті квартиранти – колишні “напів легали” – і земного, і позаземного походження. А тим часом перелякана Америка готова закритися й заборонити в’їзд усім носіям позаземної ДНК.

Щось трохи нагадує? Єп, “ЛаҐуардія” – це така типова злободенна фантастика, де іншопланетяни виступають в ролі абсолютного Іншого, і навколо цього точаться ключові моральні конфлікти. Хто є Чужим і чи варто його боятися? Де межі визначення поняття “людина”?  Що, власне, робить людину оцією “людиною” і чим насправді є гуманізм? А права людини?

Окорафор, дочка мігрантів з Нігерії, які свого часу не змогли повернутися до Батьківщини через те, що там почалася громадянська війна, про проблеми міграції та обмеження прав мігрантів пише яскраво й завзято. У “ЛаҐуардії” вона одночасно працює з кількома шарами проблематики: проблеми мігрантів другого-третього покоління, які насправді ні в тих, ні в сих в обох країнах; проблеми легальних мігрантів, проблеми гуманітарних біженців-нелегалів, які переїжджають не від хорошого життя… а, навіть, якщо вони не біженці, то чому, власне, вони не можуть переїхати? Оцю третю групу в цьому коміксі (“ЛаҐуардія” – це завершена арка з чотирьох випусків) символізує Летмі – премила рослинка floral person, що втікає від геноциду та шукає місце, щоб вкорінитися, бо інакше їй – смерть.

“ЛаҐуардія” – це дуже симпатичний комікс, просто таки створений, щоб подобатися. Чудова головна героїня, симпатичні персонажі другого плану. Взагалі блискучий другий план з багатьома дрібними деталями й чудовим фоном – тут треба подякувати прекрасній Тані Форд.

Щоправда, він не в усьому дружній до непідготовленого читача. З одного боку, це така передбачувана м’яка фантастика з впізнаваною проблематикою, яка фактично дискутує з потоком новин (і пандемічні обмеження на пересування цю проблематику додатково актуалізували). З іншого – для комфортного читання бажано бути в курсі трендів політичного життя США, а ще мати загальне уявлення про ту ж таки Біафру та історію її створення. Плюс до всього “ЛаҐуардія” це складова ширшого всесвіту. Історію “Звідки в Нігерії взялися прибульці?” Ннеді Окорафор розповідає в романі “Лагуна”… але я його не читала. А от дрібну писаночку з “Бінті” вхопити змогла. Тож, якщо пробачити цьому коміксу те, що він далеко не завжди готовий пояснити “А що тут відбувається взагалі?” – сам по собі локальний сюжет цілісний й завершений. І спостерігати за його розвитком дуже цікаво. От тільки було в мене одне “але”. Але ж дебеле.

Через “ЛаҐуардію” червоною ниткою проходить думка: “Страх вбиває розум”. Авторка іронізує над противниками міграції, розповідає дуже людяні історії життя не-дуже-людей і на простих прикладах пояснює: усі заслуговують на рівні права і рівний захист. Проблема тільки в тому, що процес братання чудових прибульців і забобонних землян описаний в такий спосіб, що питань викликає більше, аніж дає відповідей. Бо поступово з’ясовується, що наші прегарні маленькі зелені друзі а) здатні гібридизуватися з людьми; б) робити це хаотично; в) не питаючи дозволу; г) ще й ведуть запеклі війни із собі подібними. І дійсно, чого ж оце бояться ті дивні люди, які виступають проти неконтрольованої ДНК-міграції?

Припускаю, що мені банально не вистачає контексту, аби зрозуміти, що це взагалі було: кпини над виборцями Трампа? Пародія на ГМО-дисидентів? Чи щира пропозиція прийняти аксіому “Межі й різниця існують тільки в голові”?. Бо, як придивитися ближче, то починає здаватися, що весела, яскрава та людяна “ЛаҐуардія” з хрускотом наступає на граблі, яких гуманістичній фантастиці загалом складно уникнути. Біда в тому що ретельне змалювання постгуманістичного суспільства потребує моделювання постгуманістичної ж етики. А наші стандарти на настільки інший світ натягуються приблизно з таким самим успіхом, що й сова на глобус. Прозора, як свіжопротерте скельце, метафора? Окей, I’ve got it. Робоча схема існування світу майбутнього? Нєа, там точно не може бути все аж так просто. Бо інакше виходить, що сюжет тихою сапою крутиться навколо непроханого спричинення добра. А на цьому полі етичні негаразди рясно сходять і без додаткового постгуманізму.

І ще трохи артів.