Коли пуритани страшніші за ельфів. I, Coriander

А чи не розповісти вкотре казку про Попелюшку? Взагалі не питання. А так, щоб в тій казці були зловісні й прекрасні фейрі? Та стопіццот разів таке було, он, в Малінди Ло непогано вийшло. Ага, а так, щоб Попелюшка, але з пуританами та іншими ознаками бурхливості XVII століття? Ага. Вже складніше, але щось близьке до цього зробила Френсіс Гардінг. Окей, а так, щоб все одразу? Ееее.

А, власне, десь так воно і є. У Лондоні 1650-х років живе чарівна крихітка Коріандр. Тато в неї купець, що торгує шовками, а мама… А мама насправді чарівна. Та наступають темні часи, король Карл втрачає голову, встановлюється похмурий режим правління Кромвеля, мама Коріандр раптово помирає, а батько хутко одружується з праведною пуританкою, бо суворі часи – суворі рішення, треба ж роялісту якось викручуватися. З мачухою Коріандр сильно не пощастило, а ще за нею слідкує величезний крук та дивна стара жінка. Але чому, в Коріандр вже навіть отих чарівних срібних черевичків нема, котрі мама взувати забороняла!

Сама Саллі Ґарднер пояснює, що сімнадцяте століття взяла за основу, бо можна уявити, що тоді “фейрі ще були поруч”. І навколо цієї ідеї вона збудувала сумовитий і багатий на історичні деталі роман виховання незвичайної дівчинки в несприятливих умовах. Купа побутових подробиць, рясне іронізування над епохою, відновлення історичної справедливості, трохи моралі про неприпустимість розділення народу надвоє і одна велика прозора метафора, де негаразди в реальному світі синхронізовані з бідами Чарокраю (три жменьки балад та дрібочку “Снігової королеви” додати за смаком).

З одного боку, “Я, Коріандр” – це доволі типова оповідь про Обрану, яка ось ще трішечки – й допоможе всім навколо. Але головна героїня цієї книжки – дівчинка направду симпатична, дещо занадто запальна, а проте розумна, відповідальна, а ще – з непорушним відчуттям власної гідності. Письменниця пішла простим, але дуже наочним і зрозумілим для аудиторії шляхом: навіть в найгірші часи Коріандр тримається за своє незвичне ім’я, яке недоброзичливі навколишні спішать змінити. І поки Коріандр лишається Коріандр – не все втрачено. А ще ставлення до чудернацького імені перетворюється на чудовий маркер адекватності персонажів.

З іншого боку, Саллі Ґарднер використовує шанс розповісти юним читачам про повсякденне життя лондонців XVII століття, про те, наскільки навіть побутово та культурно значущим був короткочасний тріумф пуритан, про те, як саме змінюються (або ж ні) люди в екстремальних обставинах, та й загалом – про те, як жити в ту саму кляту епоху перемін, коли ти – дитина і від тебе нічого, нічогісінько не залежить. І з такої точки зору оцей пункт “Криза в Чарокраї як метафора небажаної революції” отримує друге дихання, адже водночас чарівний бік життя Коріандр можна зчитувати як втечу від нестерпної реальності. Причому реалізована ця втеча не завжди елегантно: авторка уповні скористалася легендарною розсинхронізацією часу між світом людей та світом фейрі, але “стрибкове” дорослішання героїні власне роману виховання на користь не йде.

Зрештою, отаких дратівливо буквальних штук: навроді “приход весни” = “реставрація Стюартів” – в тексті чимало. Але історичні деталі, присмак магічного реалізму, кілька дуже симпатичних персонажів другого плану (ура, це версія Попелюшки, де зла зведена сестра не зла, а навпаки – дуже приємна дівчинка!) і зворушливі стосунки між ними (а яка в Коріандр няня! та й мама дуже класна була… поки сюжетом не прибило) і непогана динаміка роблять “Я, Коріандр” доста милим читанням. Але є одне але. Якщо міряти українською міркою – це доволі жорстока книжка як на нижню планку “для середнього шкільного віку”. Я й раніше помічала, що в англомовній (та й скандинавській також) дитячій літературі не аж так бережуть ніжну й недосвічену читацьку психіку, але тут є кілька таких моментів, що мене щиро здивували. Зокрема докладний опис смерті матері Коріандр, дорослий цинізм, з яким обговорюється вся ця ситуація з вимушеним другим шлюбом батька, безкомпромісне трамбування квазіпуритан (за діло, звісно, та ж чорної барви для них не пошкодували). Але, чесно скажу, коли другорядна героїня знічев’я й доволі прозоро промовилася, що в неї матір проституцією підзаробляла – то було неочікувано. Цілковито відповідало логіці світу, але все одно неочікувано. Цікавій мікс казковості та жорсткої реалістичності вийшов – але історичні романи для дітей заслуговують-таки на те, щоб не перетворитися на позолочені льодяники.

PS про видання: я слухала аудіокнижку (єп, я знову намагаюся привчити себе до слухання аудіокнижок – минулого разу ефект протримався лише одну книжку, тож завдання амбітне) і її просто богічно начитала англійська акторка Джулієт Стівенсон. Всіляко рекомендую – Вікіпедія каже, що вона багато класики озвучила, але й трохи сучасного, зокрема “Природу всіх речей” Елізабет Ґілберт.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s