Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Формально Ash є дуже коротким романом виховання (але суто структурно – повість, то я його так і називатиму), в якому насправді ніхто якось особливо не виховується. Читачка має можливість поспостерігати за десятком років з життя млявої дівчинки-мрійниці, яка все, що з нею відбувається, сприймає як належне. Лише смерть матері викликає в Ешлін чистий, дистильований, гнів, який є чи не найяскравішою емоцією на весь текст. Хоча – знову ж таки формально! – це має бути історія про кохання.

З точки зору цього кохання, повістинка Малінди Ло є типовим підлітковим любовним романом. Вона така змучена, така особлива, така красива, її хочуть всі навколо, а вона лише може обирати між приголомшливо призовими варіантами, і кожен з них і з розумінням та повагою поставиться до її складних та непевних почуттів. Приємна несподіванка – не всі варіанти є чоловіками. Неприємна несподіванка – рожевий сироп у фіналі сюжетно неправдоподібний. Але, принаймні, Ешлін відходить від канону, вирішуючи свою головну проблему сама (після того, як створила її теж самостійно). Тому “Там Лін” у заголовку згаданий як стилістичний натяк, своя “Дженет” у Еш справді є, та дівчинка обійшлася власними силами. Але відгомінок британських балад порадував би навіть номінально, а це так не є.

Попри просту фабулу та передбачуваний сюжет, Ash по-своєму зачаровує антуражем. Книжок на тему дихотомії “Ліс vs Люди” багацько, але у світі Малінди Ло ця дихотомія своє вже віджила. “Когерентні” колись світі раціонального (культ вчених-священників – це дуже мила деталька) та чарівного почали розходитися давно і на момент оповіді досягли неабиякого успіху. Людський світ процвітає, хоча “темні селяни” сумують за часами, коли відьми-травниці могли вирішити більшість проблем, а з тими, які вирішити неможливо, завжди можна було звернутися до господарів Лісу. Зі світом фейрі… усе гірше, але і він призвичаюється до нового ладу. Та в кожному зі світів лишаються мрійники, що хочуть більшого, аніж слухати старі казки. І в них є шанс в ту казку потрапити.

І саме головна героїня отримує можливість пожити на два світі. Ні, Еш не дуже зловживає походами до Лісу або ж допомогою загадкового Шиана, але вона не вірить, а знає напевно: Інше існує, і кожна зі старих казок (які, до речі, дуже вдало вплетені в основний текст) – це не вечірня розвага, а доволі точна інструкція – як можна і не можна поводитися із чарівним, що завжди готове виставити тобі рахунок масштабом у всеньке життя.

Це дивне поєднання і доволі дивний текст. Ззовні бадьоро-зелена історійка про перше кохання, янґ-адалт, яким він має бути. А всередині – сумовита декадентська серцевинка, притрушене попелом “былое великолепие”, жорстокий світ кривавих казок, яким сувора реальність вибила зуби… І хоча цьому треба радіти, насправді їх страшенно-страшенно жаль. Зрештою, у всіх своє уявлення про романтичне. А Ash в цьому плані самовіддано працює одразу на кілька фронтів. З перемінним успіхом, але нехай.

– Як гадаєш, ми побачимо справжніх фейрі? – із захватом спитала Еш.
– Можливо, – відповіла її мати, вмочуючи пензлик у горнятко зі срібною фарбою.
– А як ми їх впізнаємо?
– Іноді вони вдягаються звичайними людьми, – сказала мати, торкаючись пензлем доньчиної щоки.
– Але чому?
– На Йоль усі ми перебираємося на тих, ким ми не є, – пояснила мати. – Така традиція.
– І фейрі взяли наші традиції? – перепитала Еш.
Мати засміялася:
– А, може, це ми позичили їхні!