І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Отже “Вмістилище тіней” як роман виховання – це на позір простенька розповідь про Попелюшку у дитячій версії. Дівчинка виросла у злиднях, але після смерті матері потрапляє до родичів покійного батька – казково багатих, страшенно впливових та загадкових аристократів. Ні, dreams come true – це до іншої казки, наша пуританська Попелюшка лишається при кухні та опановує мистецтво домогосподарства, налагоджуючи стосунки з єдиною людиною, що ставиться до неї привітно, – зі старшим напівкровним братом, іншою позашлюбною дитиною небіжчика-ловеласа. Проте повсякденне життя Мейкпіс могло би бути інакшим – якби лячні Старші родичі знали про її секрет.

“Вмістилище тіней” як роман виховання з містичним компонентом – це книжка про дівчину, яка має неусвідомлений талант, з яким складно навчитися жити. Мейкпіс – принада для привидів, природний медіум, її душа має “каверни”, які може заполонити чужий дух. І життя дівчинки змінюється назавжди, коли вона випадково впускає до себе розлючений привид закатованого господарями танечного ведмедя. /Цієї миті я вперше заверещала “Вау!”, бо Френсіс Гардінг повільно й старанно описує ці дивні стосунки – приручення дикого звіра, що не вповні усвідомлює свою нематеріальну форму. З одного боку, цікавий відголосок тотемічних шаманських практик. З другого – не менш цікава гра на межі тези “А чи мають тварини душу?”. З третього, звісно, метафора повного прийняття своєї природи. Усього цього вистачило би, щоби створити вельми цікавий сюжет. Але Френсіс Гардінг зупинятися не стала/.

“Вмістилище тіней” як роман виховання з містичним компонентом в екстремальних умовах – це роман про найзбоченішу версію сімейних цінностей серед того, що мені траплялося останнім часом в дитячій літературі. Середньої руки спойлер: “порожнисті” душі – це спадковий талант та сімейний скарб роду Феллмотів. Отак от прямо: в цій родині спадкоємців (а про всяк випадок – других, третіх дітей і щоби вєрняк – жменю бастардів) готують для того, що найвища честь прийняти у себе найвеличніших (або найкорисніших для родини) предків. Якщо предків багатенько – шансів вижити під натиском душ-паразитів у господаря немає. Але ж це честь, кожен Феллмот віддасть своє тіло на благо роду! Не-спойлер: Мейкпіс не аж настільки Феллмот, щоби забути завіт матері “Не впускай їх!”. Та й Ведмідь готовий захищати свою подругу від зловісних інтрудерів. /Цієї миті я друге заверещала “Вау!”, бо авторка просто й переконливо проговорює оцю травматично-родинну тематику: бути частиною родини не означає, що ти маєш віддати себе родині повністю. Тим більше – ціною власної самості (а у випадку Мейкпіс – фактично життя)/. Тому дівча спаковується і тікає. Успішно, але доволі незграбно, бо на той час стосунки між королем та парламентом уже загострилися настільки, що в країні триває справжня війна, помережена де-не-де голодом та епідеміями.

“Вмістилище тіней” як роман виховання з містичним компонентом в екстремальних умовах історичного ґатунку – це ще й захопливий та доволі жорсткий пригодницький роман про плащі/шпаги/шпигунів. Проте там, де в класиків (одразу згадуються “Двадцять років потому“, але не лише вони) – пригоди та політика, там у Гардінг – пригоди, політика, голод, біль, страждання й переживання травм громадянської війни. Усе це в дитячій версії, та все ж таки від оптимістичного мімімі ця книжка страшенно далека. За головною героїнею женуться, стежать, її зраджують, отруюють, кілька разів ледь не вбивають, а вона вперто суне вперед бо має захистити себе й Ведмедя та врятувати брата від долі Вмістилища тіней. Попереду в дівчинки довгий та складний шлях, протягом якого вона нахапається душ-пасажирів, як тих вошей. Але /і тут у мене вже не було сил верещати “Вау!” бо встигла зрозуміти, що моя любов до цього тексту не має меж/ – усвідомлена згода та симбіоз із розподілом обов’язків – це не теж саме, що насильницьке паразитування.

Фух-2. Багато всякого? А це я тільки по сюжетних верхах пробіглася, бо там ще лишилося стільки цікавезного: від імен пуританських дітей до військових хитрощів зразку XVII століття, від казково прекрасного моменту “Лоботомія як новітній спосіб лікувати одержимість – значно прогресивніший за екзорцизм!” до короткої інструкції “Як працюють подвійні агенти, коли вони жінки” (тут взагалі гендерна тема періодично виринає в небанальних контекстах), від деталізованої розповіді про спокусу владою до пронизливих сторінок, де скупо описується цілком собі гібридна війна, яка вже є, але не така якої чекали. І при всьому цьому сюжетному багатстві письменницю практично ніколи не зраджує динаміка (дивно, але одне з місць провисів – проміжна кульмінація, яка має бути дуже драматичною), стиль (мова тут окремий плюс) та переконливість. Як на дитячу книжку A Skinful of Shadows – текст складний і по-своєму безжалісний. Але він ще й неймовірно чарівний.