Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

По-друге, це справді обіцяна постапокаліптика з летючими лисицями. Химерна, меланхолійна, навіть по-своєму ніжна. Світ без людей, де панують кажани, до того ж у цих краях – їхній вегетаріанський вид. Спочатку це все вигляда, як утопія: крилаті кандіди доглядають свій сад, розмірковують про те, це ж яку треба було недосконалу пам’ять мати, щоби вигадати книжки, та переповідають легенди про героїчні часи, коли найвідважніші кажани могли долетіти до моря (чи існує море – факт недоведений, жодне зі сміливців назад не повернулося). На другий, третій і всі подальші погляди уже, звісно, зрозуміло, що всі ми люд розумні істоти маємо свої недоліки, виживання потребує зусиль, а те, про людське око може на якусь часинку здатися земним раєм, все одне – не мангрові ліси. Завжди є щось як не краще, то інше, і героїня Таня Малярчук готова до подвигів, нехай навіть вони на старті схожі на типовий підлітковий непослух.

А якщо відволіктися від Терези, її оточення та сюжету (тим більше – до всього цього є трохи питань, наприклад: “Чому все закінчується на найцікавішому місці?” або “Тереза – це гендерний унікум (інші три персонажки – доволі стереотипні, усі “навколовладні” герої – самці і тому подібні) чи просто об’єму книжки на ще когось цікавого не вистачило?”), там ще лишається світ. Світ “Mox Nox” не дуже привітний (яка ж постапокаліптика без елементів survival-пафосу!), у ньому бринять одголоски війни, що уже перетворилося на сумну даність української дитячої літератури, але направду чудесний. Починаючи від просторової орієнтації, яку підкреслює частина ілюстрацій – зі звичними елементами догори дриґом – та ретельно розписаними  особливостями суто нічного способу життя і закінчуючи елементами історії, релігії (первородний гріх кажанів – це сила!) та фольклору нових вінців еволюції.

– Чи існують інші такі міста? Чи ваданти повністю вимерли? Якщо вимерли, то чому? Були вони вищі за нас у розвитку чи нижчі?

– Нижчі, безперечно, – впевнено заявив Аполоній. – Вони не вміли літати, це раз, по-друге, вони мали дуже погану пам’ять, бо мусили все записувати в книжках.

Та куди нам до вищих істот! Особливо, якщо вони мирні, няшні і хоча б намагаються бути мудрими.

Трішки ілюстрацій наостанок.

Вухатий Вульпес з легенд:

DSCN4738

Драматичний момент:

DSCN4740

Музична пауза:

DSCN4742

Мрія книголюба:

DSCN4748

Тереза. Портрет:

DSCN4760

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s