Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Цікавинка перша – апокаліпсис продає

Здавалося – де казка, а де кінець світу? А ні. Серед 16 текстів збірки є кілька таких, що мають виразні апокаліптично-антиутопічні мотиви. У першу чергу це (судячи з усього переможний) “Сон, якого не було” (Ольга Фира) – про Сплячу Красуню в кріокамері, яка ще переспить нас усіх. Але також “Колосок” по-апокаліптичному “Тільки не я” (Віра Наливана) та зомбі-апокалипсис посеред попелюшкового сюжету в “Анна і чума” (Олена Войницька).

Цікавинка друга – чорнуха продає

Чорнуха… в усіх сенсах цього слова. Подеколи автори (частіше чоловіки, що цікаво) беруться за похмурі сюжети і роблять з них ще похмуріші варіації на тему. Так є з переосмисленням “Івасика-Телесика” під міський горор (“Сусідка” Павла Черепюка) або є з історійкою про “Марка-проклятого“, який навчився отримувати зиск із двох своїх маленьких проблем (“Мистецтво ілюзії” Романа Нека). Подеколи письменники й письменниці до краю драматизують робочий матеріал, беручи за основу святий принцип More Dark More Realistic. У “Dolche Маша” (Юлія Васильєва) казочка про трьох ведмедів розповідає про потенційно дуже проблемну сім’ю (приз за образ “Матір-злидня цього тижня” – в студію!), у “Там, де зацвітає дика рожа” (Іванна Вишневська) казка про Попелюшку розкриває нові глибини, про зомбяків в “Анні і чумі” я вже казала, що ще? Ще є сюжети, де “все погано” є логічним шляхом, бо світ отак влаштовано (як з колообігом драконів у природі у “Світ не терпить порожнечі” Маргарити Варзар). А є такі, де трішки “кров-кишки-розетосамоє” мають переключати читачів в іронічний режим (“Я працюю Попелюшкою” Наталії Матолінець). Але факт є факт: що кривавіше й драматичніше – то ефективніша казочка, виходить.

Цікавинка третя – вітчизняний сюжет не так вже й погано продає

Поміж ретелінгами казок Андерсена, Перро та братів Грімм (окей, там ще Гоффман пробігав) українські сюжети почуваються цілком непогано. Окрім того, що вже згадувала, треба ще обов’язково сказати про два оповідання старих знайомців за конкурсами “Зоряної Фортеці“. Вадим Соколенко написав “Якось у Кощієвому царстві” про спортивне змагання нечисті – симпатичний олдскульний текст в дусі казок Василя Короліва-Старого, де все на місці і все працює (і стилізація дуже хороша, послідовних стилізацій насправді в збірці небагато). А Віталій Геник додав елементи мотиву про Яйце-Райце до етнографічно-трипільської замальовки “Трохи казки” – тут теж все на місці, особливо на тих місцях, де дбайлива реконструкція, але працює гірше, бо конфлікту не поклали. Тож загалом з готовністю переосмислювати український фольклор в сучасних письменників все гаразд, а от що з цього потенційно має експортні перспективи (тобто, має окремішню цінність для читачів, з сюжетами  ще не знайомих) – то вже інше питання.

Цікавинка четверта – чесним казкам жити скрутно

Повертаючись до дисклеймера, з постмодернізмом в письменників все окнорм. Щоб не повторювати приклади, можна згадати ще “Русалоньку V 2.0” (Ігор Сілівра) – це майже Андерсен у близькому космосі. З реконструкцією структури і логіки казки – трохи… гаразд, не трохи… гірше. Поміж оповідань, де ретелінг є суто сюжетною фічою, кілька можна-таки виокремити, але майже в кожному разі – із застереженнями. Наталія Матолінець та Аліна Штефан (“Справжні принцеси обирають книгарні” – Принцеса на горошині з хіпстерським акцентом), перелопачують казку і показово повертають її на звичні рейки. Яніта Владович просто робить сюжетові гендер-світч (“Солона печатка поцілунку“). А от “Квітневий психоз” (К. Ліш) – варіація на тему братів-місяців з тріатлоном і сніговими бабами – при всій своїй легкості та пародійності чесно зберігає потрійну логіку казкового квесту. Пропп би, може, й не схвалив (де 31 функція?), але і то вже хліб.

Цікавинка п’ята – діточкам тут не місце

Чи є казки тру дитячим читанням – дискусія давня й запекла. З точки зору авторок та авторів збірки – не дуже, майже всі казки тут… веселі. От чесно-чесно дитячими текстами можна вважати, мабуть, тільки два: уже згаданий ретелінг Аліни Штефан та нову версію “Лускунчика” (“Брати” Марії Кулешової). Все інше – для підлітків і старших. Ну, чому б і ні.

І нарешті топ-5 (порядок довільний):

• “Солона печатка поцілунку” – бо про Корнуолл, бо гендер-світч, бо збережені два кола ініціації.
• “Сон, якого не було” – бо по-логічному драматично (хоча до фіналу є жирні питання).
• “Я працюю Попелюшкою” – бо весело і осмислено (є логіка світу, є вправно перекручений сюжет і є головна героїня з виразним характером).
• “Якось у Кощієвому царстві“- бо теж весело і технічно класно зроблено.
• “Справжні принцеси обирають книгарні” – бо дуже мило і підбадьорливо.

Якось отак.

А, і PS про видання: дівчата – молодці, вони витягли серйозний проект. Ідея шикарна, оповідання цікаві, ілюстрації прикольні – збірка є і вона працює. Тільки з технічної сторони є кілька проблем: є трохи коректорських огріхів; є проблема класу “некомфортно дрібний шрифт VS яскраво-білий папір”; а ще проекту би не завадила зла редакторка з батогом (над авторськими спинами) – деякі тексти варто було б серйозніше редагувати, в першу чергу – стилістику правити. Але в цілому це не просто nice try, це “Нарешті хтось взявся орати це поле!”. А я це поле дуже люблю і покладаю на нього неабиякі сподівання.