Гени та імперія. That Inevitable Victorian Thing

У канадської письменниці Емілі Кейт Джонстон я раніше читала дві книжки. Перша з них “Тисяча ночей” – була дуже колоритним профеміністичним перепрочитанням мотивів з “Тисяча й однієї ночі“. Вау, – подумала тобі я й написала захоплений пост. Її умовне продовження (дія відбувається в тому ж світі через кілька поколінь) “Веретено” – уже плюс-мінус ретелінг “Сплячої красуні” і це… дивовижно безпорадна книжка. На той момент я вже замахнулась на прочитання кількох інших книжок Джонстон (ага, тих, що з цікавими анотаціями) і отак просиділа перед ними кілька років, як кролиця перед удавом. А раптом все не так страшно? А раптом то була якась окрема творча невдача? Ну не може ж книжка з настільки крутою ідеєю бути поганою? Ха.

Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.

Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл.

Там, де про любов – там все бодай зрозуміло. На початку роману ми знайомимося з кількома молодими людьми, перед якими ясніє торонтський Сезон. Причому по-справжньому високий – дебютанток представлять самій Її Величності Вікторії-Елізабет. Одна з цих дебютанток – канадійка Гелена Маркус – нічого особливого від Сезону не чекає: практична до твердолобості дівчина вже знає, що хоче вийти заміж за друга дитинства і тільки сподівається, що аналіз генетичної сумісності цим планам не завадить. Інша навпаки – планує вичавити із Сезону все, бо це її єдиний шанс спробувати на смак вільне життя. Бо Маргарет – не просто така собі Маргарет, а Вікторія-Маргарет і це вона краще пізно, ніж рано успадкує британський трон. А поки що принцесу-інкогніто закрутило незвичними розвагами, зачарувало далекими краями і непозбувно тягне до нової подруги. У нас тут нарисувався любовний трикутник? Яку роль в цьому розкладі грає милий, але трохи нетямущий Август Калаган? І як взагалі працюють стосунки, де всі одне одному брешуть?

Саме як підлітковий текст “Вікторіанство” працює непогано: радощі, труднощі й лінощі дорослішання, проблеми самоідентифікації та готовності/неготовності відповідати очікуванням старших, ці несміливі перші поцілунки, це томливе очікування, прогнозована і цікаво вписана в сюжет квір-нотка – все тут начебто гаразд. Трохи нуднувато, трохи занадто “сетингово-залежно”, але нічо так, годиться. Якби не кілька “але”.

Але, по-перше, проблеми виникають на рівні вікторіанства. Сама по собі ідея схрестити впізнавані тропи й культурні меми вікторіанської епохи з футуристичним сетингом – спокуса, перед якою англомовним авторкам часом несила встояти. Власне, я заради цього за книжку й бралася, але… Не очікувала, що Джонстон цю тему настільки влобно вирішує. Так, у неї в романі ХХІ століття в розквіті, штучний інтелект, генетичний аналіз, рак перемогли, грип майже перемогли, але Сезон – це святе. Криноліни, зітхання, більше двох разів з кавалером не танцювати – всьо, як годиться. Тільки це “всьо” ніяк не пояснюється. І декоративна фішечка лишається декоративною фішечкою. Хіба намагання втиснути сюжет в ці старовинні лещата його відверто сповільнюють, що динаміці оповіді на користь не йде. Їйбо, якщо треба любовний роман такого плану з расовим розмаїттям та ЛГБТ-мотивами – то нетфліксівський “Бриджертон” цю проблему вирішив куди як меншою кров’ю і значно логічніше. Так, це я про “Бриджертон“. Ну, от можете собі уявити, що тут робиться.

По-друге, проблеми виникають на рівні радощів генетичного рівноправ’я. Власне, фішка з комп’ютерним добором найкращих партнерів у сюжеті працює лише на два моменти: щоб додати сетингу формалізму, бо такий сетинг без формальностей не робе, та для того, щоб обумовити один сюжетний ОТЕТО ПОВОРОТ. Все. А, ні, там ще в епіграфах до деяких розділів є прекрасні розмисли архієпископа Кентерберійського про духовні аспекти такої практики, передвизначення та інші цікаві штуки. Строго кажучи, часом епіграфи не просто елегантніші за основний текст, але ще й відверто цікавіші. Тож біопанкова складова в цьому романі – чистісіньке “аби було”.

Але ж підпирати це “аби було” мусить не тільки романтичний сюжет, а ще й геополітичний. Так, по-третє, тут біда-біда з імперськими мотивами. Загалом спроби сучасних англомовних авторок та авторів писати “імперії з людськими обличчями” викликають у мене захоплене замилування: цікаво спостерігати, як люди бігають по граблях і не кривляться. От власне, Джонстон проголошує: рівність шлюбів призвела до цементування Британської імперії в кордонах на кінець ХІХ століття. Так, були проблеми, так, не всі конфлікти вирішилися одразу, от First Nations в Канаді встигли таки трохи попригнічувати, але все ж працює! Все ж чудово! Це он США розвалилися, бо після вдалого постання на Гаїті їхні раби й собі збунтувалися (ні-ні, з тексту ми цього не дізнаємося, авторка про це в післямові дбайливо розказує), а в Британській Імперії все чудово й сонце ніколи не схо… не заходить. Це ж чому колоніальна політика така погана була – бо трахатись з колонізаторами колонізованим не дозволяли! Нє, я ж не сперечаюся, що за певних обставин шлюб – це дуже робочий соціальний ліфт, але що, прям аж для цілих країн? Пригноблених країн? І це єдина проблема? Культурні розбіжності, класові суперечки, релігійні конфлікти, потреба націй у самовизначенні? Ні, не чули. Головне, щоб всі поодружувалися і з того здорові діточки пішли. І всі танцюють. Вальс. У кринолінах. Танунах.

Частина оглядачів визначають жанр That Inevitable Victorian Thing як “вікторіанську утопію”, милуються рівнем стилізації (і в цьому плані текст дійсно написано уважно), захоплюються підходом до розв’язання майже класичного для підліткових текстів любовного трикутника (мммм… там є свій етично спірний момент). Але є речі, від яких я просто не можу абстрагуватися. Щоб писати отакі-от декоративно-іронічні фантазії на імперську тему, треба бути плоть від плоті цієї імперії, котра готова, ну, добре, вмовили, добровільно поділитися крапелькою своєї благодаті. Дякую, дуже дякую. От тільки з іншого краю конфлікту це трохи інакший вигляд має.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s