Літо – це той час, коли нестерпно тягне у мандри, але далеко не завжди виходить цей потяг реалізувати. Я цьогоріч застрягла у Києві і подорожую виключно віртуально. А тут, як і завше, дуже книжки помічні. От сьогодні йтиметься про типову літньо-мандрівну книжку – збірку фантастичних оповідань про неймовірний транспорт.

“Кишеньковий мандруарій” – це збірка оповідань українських фантастів, укладена під егідою “Зоряної Фортеці“. (Мікродовідка: “ЗФ” – це літературне об’єднання, що зокрема проводить самосудні тематичні конкурси фантастичної малої прози, на яких “виросло” чимало сучасних українських авторів.) І це дається взнаки. Чим “Мандруарій” радує одразу, так це цілісністю. Оповідань в збірці, як на 320 сторінок, багато – аж сімнадцять. Всі вони дуже різні – і стилістично, і настроєво, і тим, наскільки захопливим (чи ні) є сюжет – але дещо їх тримає укупі. По-перше, тема – більше, більше тематичних антологій богам тематичних антологій! По-друге, фокус. Більшість розміщених у збірці текстів об’єднує така собі… Старосвітська позитивність. Це трохи дивно, це трохи несучасно, окремі оповідання на шаленій швидкості минають станцію “Хіба зараз так пишуть?”, щоб пришвартуватися біля причалу “А що – таке нині ще читають?”, але разом ці тексти справляють єдине враження “Симпатичний олдскул”, навіть якщо ці дві ознаки необов’язково збігаються в одному оповіданні.

А є й інші об’єднуючі тренди:

• Власне, трішки про той самий олдскул. “Кишеньковий мандруарій” – сам по собі є машиною часу. Збірка містить чимало оповідань, які дуже органічно вписалися би до антологій… Котресь 1950-х років, котресь – уже 1980-х. Іноді це баг (бо хотілося б чогось живішого і не настільки буквального), іноді фіча – є явно свідомо стилізовані тексти. Власне, я взагалі не фанатка олдскулу, тому до мого топчику (див. нижче) такі оповідання переважно не потрапляли. Але в цьому є свій шарм і – певною мірою – артикульована естетична позиція.
• Хто постійно скаржиться, що НФ у нас вже майже сконала? Вам сюди! Абсолютна більшість “мандруарних” текстів це фантастика – 12 оповідань проти 5 умовно фентезійних (умовно – бо два з них – майже притчі, а ще одне – радше магічний реалізм). Прямо-таки жорстокої НФ тут не дуже, але є дослідницький стімпанк з оберемком технічних деталей (“Навколо світу” Ігоря Сіліври), є забористий психоаналітичний кіберпанк про особистісні проблеми штучного інтелекту (“Персто-2035” Світлани Тараторіної), є притчевий космічний нью-ейдж (“Що в імені твоєму” Олени Красносельської), є авантюрна космічна фантастика – від “піонерської (в хорошому сенсі слова) Віталія Геника до старательської (The Expance на мінімалках) Сергія Пильтяя. Є навіть сатира, замаскована під фантастику. В одному випадку – це злегка дистопічний світ проблемного громадського транспорту (“Доба пик” Марії Карп’юк), в іншому – пародія на українську хапуг-бюрократію, не готову до революційних новацій (“Ворота” Владислава Івченка).
• Отже “Мандруарій” – це радше про фантастику, а ще – він радше про Землю та навколо Землі. Тут є трохи текстів про дослідження далеких планет, але більшість все ж таки землеорієнтовані. Дія відбувається або у впізнаваних локаціях (сучасна Україна – від Львова до Приазов’я – та Канада, Київ майбутнього), або у ближніх околицях. Тож тут є брендово-характерний Марс (“Кулька на пам’ять” Макса Пшебильського), є пояс астероїдів (кілька оповідань), і є старе добре бажання повернутися на праматір Землю здалеку (“Дощове літо” Олександри Усманової).
• “Мандруарій” – це про портали та польоти. Чесно-чесно! Тут, звісно є і такі “транспорті засоби”, як джиннова пляшка (“На денці пляшки” Марини Смагіної), саморобний кораблик (“Ринвар” Ярини Каторож), гранично олдскульні ноги (“Усі люблять класику” Тали Владмирової), але здебільшого щось-таки літає: від поїздів – до гравіплатформ та магічних істот.
• Що ще? “Мандруарій” – це про молодь. Головні герої майже двох третин текстів – це діти, підлітки (дуже багато підлітків), та такі young professionals, які тільки-но першу роботу отримали. Це додає текстам безпосередності і авантюрності, а от з глибиною характерів чи переживань у більшості оповідань не дуже.
• А ще “Мандруарій” – це про чоловіків. Гаразд, більше про хлопців. Із 17 оповідань головних героїнь, а не героїв мають лише чотири (і ще у “Porro Motus” Наталки Ліщинської кілька різностатевих ПОВ-ів, але там сюжет дуже традиційно орієнтований: чоловікам – творчість, жінкам – родину). І справа не у домінуванні чоловіків-авторів – жіночих текстів у збірці більше. От просто складається враження, що для сучасної української фантастики все ще працює ментальна спайка “Пригоди=хлопці” (проте тут цікавим є “Ранкова пригода космоскейтера” Олега Ростковича, де головний герой – такий типовий підліток-підліток, якого з халепи витягає дівчинка). І “Дослідження далеких світів=чоловіки”. Я навіть трохи помедитувала над сюжетами, і так дивлюся, що більшість цих історій цілком собі придатна для гендер-світчу – власне, майже неможливо змінити стать героям “Відьомської виделки” Наталії Матолінець, бо це про відьом, а загалом – цілком собі без втрат.

Із загальними особливостями розібралися, тепер обіцяний топ. Найбільше мені сподобалися (в довільному порядку):

• “Повітруля” Олега Сіліна – бо жваве, авантюрне, екшенове та прекрасне в деталях. А ще це той випадок, коли низький уклін панові автору, бо міг зробити шибайголову хлопцем (як багато хто робив), але тут головна героїня – дівчинка.
• “Між небом і землею” Віталія Геника, бо це олдскул, якого нам не вистачає – дуже традиційний за інструментарієм та сюжетними поворотами, але дуже якийсь правильний пригодницький екшен, який апелює до тон прочитаних в дитинстві книжок і викликає не роздратування, а приємну ностальгію. І ще це оповідання структурно дуже добре зроблене і стилістично, можливо, найсильніший текст збірки.
• “Відьомська виделка” Наталії Матолінець – бо відьми з “Варти” – це любов. Так, тут мигцем промайнула Дикоросла, але не в тому справа. З усього цього урбан-фентезійного світу саме “підсвіт” відьом мені найсимпатичніший. Він яскравий, внутрішньо логічний і з ними просто весело!
• “Дощове літо” Олександри Усманової – нехай трохи занадто бредберівський олдскул, але сама по собі історія про вперте хлопчисько, яке збирає телепорт на колінці, написана дуже приємно.
• “Демон почекає” Сергія Пильтяя – бо простенькі космічні пригоди, чарівні в цій своїй простоті, послідовності і чіткому уявленні, що це має бути. Ну, і я просто люблю фронтирну стилістику космічних вестернів, і тут вона трохи скута об’ємом, але правильна.

“Отаке”. Збірка вийшла дуже цікава. В першу чергу тим, що вона насправді є вітриною помітної частини української фантастики – серед авторів трапляються як початківці, так і люди з кількома романами в активі. Тексти тут дуже різні, але дозволяють скласти враження про те, як і що нині пишуть в українській фантастиці. Мені було приємно “бачити” давніх знайомців, а ще зробила собі кілька приміток на “Почитати ще”.

PS: для цього огляду одне з оповідань збірки було дискваліфіковане з технічних причин – я є його авторкою.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням