Практично кожна книжка заслуговує на розлогий окремішній відгук. Але є й такі, що аж просяться “Порівняй нас!”. Час від часу я пишу “спільні” відгуки на дві-три книжки, що їх об’єднує вузький жанр чи тема/проблема. Та іноді цікаво саме порівняти. І от для таких випадків слугуватиме нова рубричка “Дзеркальце, дзеркальце” (так, саме те, що на стіні). Час від часу я порівнюватиму подібні книжки – скажімо, максимально наближені за проблематикою, або історичні романи, що розповідають про одні й ті ж самі події, або (назва зобов’язує) ретелінги однієї і тіє ж казки. Але найпростіше порівнювати нехудожні книжки на одну тему. З цього і почну. Сьогодні в дзеркальце подивляться дві книжки про великих жінок – український проєкт та міжнародний.

У випадку з цими двома виданнями порівняння не просто напрошується саме. Воно підкрадається посеред ночі, сідає на голову і тихо шепоче на вухо: “Невже думала уникнути?”. Та куди ж мені!

“Казки на ніч для дівчат-бунтарок” – це всесвітньовідомий концепт-проєкт з категорії “Він підірвав Кікстартер!”. Створені Еленою Фавіллі та Франческою Кавалло короткі історії про сто видатних жінок викладені у форматі казок на ніч. Особливостями проєкту є власне оповідна інтонація, добір героїнь (дуже широкий) та розмаїття ілюстрацій – для книжки малювали близько шістдесяти різних художниць з усього світу. “Це зробила вона” – концептуально подібний проєкт, але суто український – лише українські героїні, лише українські автори та художники. До того ж всі есеї писали різні люди і створювали до них ілюстрації так само. І це теж відіграє свою роль. Кожен з проєктів має продовження, але я з ними ще не знайома, тож спиратимуся лише на перші “серії”.

Про загальний підхід. Порівнювати ці дві книжки з точки зору “А про кого вона” доволі складно. Адже в цьому випадку західне видання має очевидну конкурентну перевагу – там і героїнь вдвічі більше, і вибір набагато ширший. Але це умовно слабке місце. По-перше, “Це зробила вона” виграє на полі емоційних інвестицій – про своїх цікавіше. По-друге, добір героїнь, схоже, відбувався за принципом значущості – історичної, культурної, політичної. Фактично, ідеться про те, щоби показати, чим славні українки. У “Дівчатах-бунтарках” різнобарв’я буяє за радше за принципом – “Ви навіть не уявляєте, чим можуть займатися дівчата!”. Тому поряд з письменницями, науковицями та політикинями, тут є піратки (дві), татуювальниця, серфінгістка. Загалом складається враження, що в українській книжці більше культурних діячок, в американській – більше громадських активісток (це сильний момент – особливо, коли йдеться про освітні чи екологічні ініціативи в далеких країнах), спортсменок та жінок, які реалізувалися в бізнесовій чи прикладній сфері (від телекухарки Джулії Чайлд до модельєрки Коко Шанель). Цікаво вийшло і з диверсифікацією: для українського проєкту залучали численних жінок “українського походження”, в американському – пряма diversity з героїнями з Африки, Латинської Америки, Азії чи позначкою “перша/найвідоміша афроамериканка в своїй сфері”.

Про добір героїнь. Він цікавий. “Це зробила вона” починає від княгині Ольги (як тут без княгині Ольги!) і йде за хронологічним принципом… Але робить це не дуже послідовно. За Хатідже Турхан слідом йде етнографиня Пелагея Литвинова-Бартош, і у читачки-мене виникає закономірне питання: а у вас тут років майже двісті не загубилися? Цілком імовірно, що героїні, яких я очікувала побачити в цій лакуні, з’явилися у другому томі. Але це все одно справляє дивне враження “А тут у нас нічого/нікого цікавого не було”. В іншому це видання містить майже повний набір найзнаковіших постатей: Кобилянька, Леся Українка, Крушельницька, Естер, обидві Яблонські, Білокур, Павличенко, Примаченко, Теліга, Муратова аж до наших сучасниць, серед яких шахістки сестри Музичук, плавчиня Яна Клочкова, математикиня Марина В’язовська, паралімпійка Оксана Мастерз тощо. У “Дівчат-бунтарок” в розпорядженні весь світ, тому кого тут тільки не – від Єлизавети І до Малали Юсуфзай, від Місті Коупленд до Артемізії Джентілескі, від Джейн Остен до Ніни Сімон. У цій книжці мене зачепило інше – фактор бунтарства та боротьби за своє місце у чоловічому світі іноді виходить на перше місце з такою впевненістю, що затьмарює все інше. Окей, у випадку з Катериною ІІ місце сидіння читачки-мене сильно впливає на те, що очі читають, і американським та європейським дівчаткам фраза: “За роки правління Катерина, перемагаючи у численних війнах і заколотах, розширила Російську імперію” – у горлі не застрягне. Але також тут є й інші спірні постаті. Наприклад, м’янмська дисидентка та лавреатка Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі чи, скажімо, Ева Перон. Не з усіх дівчат, які прийшли до успіху, виходить гарна рольова модель.

Про оповідну інтонацію. У цьому випадку простіше почати з “Дівчат-бунтарок“, бо вони з точки зору тексту більш “монолітні”. Кожна історійка – це короткий і придатний для читання в голос есей про діяльність яскравих жінок. Саме так – ці есеї не є біографіями, авторки не зупиняються на народилися-померла і найчастіше зосереджуються на шляху героїні до успіху та найвизначніших досягненнях. І ще вони виразно пом’якшують потенційний шок-контент, або прицільно уникаючи травматичних моментів, або згладжуючи його (і виходить, що Анна Політковська “ризикувала життям аж до смерті”, а батько тієї ж Джентілескі судився з кривдником, який просто “забажав, щоб його зіркова учениця стала йому коханкою”).

Із “Це зробила вона” все значно складніше, адже кожен текст писала інша людина. Тож деякі з них художні, інші – сухувато публіцистичні. Деякі скоромовкою переказують всю біографію, інші зупиняються на зоряній миті, треті – зосереджуються на творчості/шляху до професійного успіху, мінімально відволікаючись на біографію. Різниться і форма – іноді це трохи заважає сприйняттю. Одні есеї написані просто, інші – заскладно навіть на заявлені 12+. Котрісь розповідають в минулому часі, котрісь – в теперішньому, більшість – від третьої особи, але іноді – і від першої. І ця перша особа може бути і самою героїнею (Євпраксія Мстиславівна, але не тільки вона), і сіамською кішкою (есей про Катерину Десницьку), і навіть літак (есей про Єлизавету Шахатуні). Таке розмаїття інтонації, з іншого боку, створює цікавий ефект. З цієї книжки вийшов чудовий тест-драйв есеїстики українських письменниць/письменників та журналістів/журналісток. От просто позначки в пам’яті робила, кого варто почитати ще. А! Ще один значущий момент: частина авторів – чоловіки (чого з “Бунтарками” не траплялося). І іноді в текстах бува пролітає підозріле, навроді “жодна панянка не схоче висунути свій носик з теплої оселі” (есей Максима Дупешка про арбітриню Катерину Монзуль). Але загалом враження складається строкате, але приємне. Найулюбленіші мої есеї – про Наталену Королеву (Христя Венгринюк), Елен Спарроу (Валентина Вздульська), Софію Яблонську (Анна Хромова), Марію Бек (Лариса Денисенко) та Соломію Павличко (Богдана Неборак).

Про ілюстрації. Вони прегарні в обох виданнях. І в кожному – дуже різноманітні за технікою та настроєм. Найнайнайулюбленіша ілюстрація на обидві книжки – Леся Українка Євгенії Гайдамаки.

Тепер ще треба з другими книжками познайомитися. Цікаво, там все теж саме, чи щось таки змінилося.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням