Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок

Практично кожна книжка заслуговує на розлогий окремішній відгук. Але є й такі, що аж просяться “Порівняй нас!”. Час від часу я пишу “спільні” відгуки на дві-три книжки, що їх об’єднує вузький жанр чи тема/проблема. Та іноді цікаво саме порівняти. І от для таких випадків слугуватиме нова рубричка “Дзеркальце, дзеркальце” (так, саме те, що на стіні). Час від часу я порівнюватиму подібні книжки – скажімо, максимально наближені за проблематикою, або історичні романи, що розповідають про одні й ті ж самі події, або (назва зобов’язує) ретелінги однієї і тіє ж казки. Але найпростіше порівнювати нехудожні книжки на одну тему. З цього і почну. Сьогодні в дзеркальце подивляться дві книжки про великих жінок – український проєкт та міжнародний.

DSCN9716

У випадку з цими двома виданнями порівняння не просто напрошується саме. Воно підкрадається посеред ночі, сідає на голову і тихо шепоче на вухо: “Невже думала уникнути?”. Та куди ж мені!

Казки на ніч для дівчат-бунтарок” – це всесвітньовідомий концепт-проєкт з категорії “Він підірвав Кікстартер!”. Створені Еленою Фавіллі та Франческою Кавалло короткі історії про сто видатних жінок викладені у форматі казок на ніч. Особливостями проєкту є власне оповідна інтонація, добір героїнь (дуже широкий) та розмаїття ілюстрацій – для книжки малювали близько шістдесяти різних художниць з усього світу. “Це зробила вона” – концептуально подібний проєкт, але суто український – лише українські героїні, лише українські автори та художники. До того ж всі есеї писали різні люди і створювали до них ілюстрації так само. І це теж відіграє свою роль. Кожен з проєктів має продовження, але я з ними ще не знайома, тож спиратимуся лише на перші “серії”.

Про загальний підхід. Порівнювати ці дві книжки з точки зору “А про кого вона” доволі складно. Адже в цьому випадку західне видання має очевидну конкурентну перевагу – там і героїнь вдвічі більше, і вибір набагато ширший. Але це умовно слабке місце. По-перше, “Це зробила вона” виграє на полі емоційних інвестицій – про своїх цікавіше. По-друге, добір героїнь, схоже, відбувався за принципом значущості – історичної, культурної, політичної. Фактично, ідеться про те, щоби показати, чим славні українки. У “Дівчатах-бунтарках” різнобарв’я буяє за радше за принципом – “Ви навіть не уявляєте, чим можуть займатися дівчата!”. Тому поряд з письменницями, науковицями та політикинями, тут є піратки (дві), татуювальниця, серфінгістка. Загалом складається враження, що в українській книжці більше культурних діячок, в американській – більше громадських активісток (це сильний момент – особливо, коли йдеться про освітні чи екологічні ініціативи в далеких країнах), спортсменок та жінок, які реалізувалися в бізнесовій чи прикладній сфері (від телекухарки Джулії Чайлд до модельєрки Коко Шанель). Цікаво вийшло і з диверсифікацією: для українського проєкту залучали численних жінок “українського походження”, в американському – пряма diversity з героїнями з Африки, Латинської Америки, Азії чи позначкою “перша/найвідоміша афроамериканка в своїй сфері”.

Про добір героїнь. Він цікавий. “Це зробила вона” починає від княгині Ольги (як тут без княгині Ольги!) і йде за хронологічним принципом… Але робить це не дуже послідовно. За Хатідже Турхан слідом йде етнографиня Пелагея Литвинова-Бартош, і у читачки-мене виникає закономірне питання: а у вас тут років майже двісті не загубилися? Цілком імовірно, що героїні, яких я очікувала побачити в цій лакуні, з’явилися у другому томі. Але це все одно справляє дивне враження “А тут у нас нічого/нікого цікавого не було”. В іншому це видання містить майже повний набір найзнаковіших постатей: Кобилянька, Леся Українка, Крушельницька, Естер, обидві Яблонські, Білокур, Павличенко, Примаченко, Теліга, Муратова аж до наших сучасниць, серед яких шахістки сестри Музичук, плавчиня Яна Клочкова, математикиня Марина В’язовська, паралімпійка Оксана Мастерз тощо. У “Дівчат-бунтарок” в розпорядженні весь світ, тому кого тут тільки не – від Єлизавети І до Малали Юсуфзай, від Місті Коупленд до Артемізії Джентілескі, від Джейн Остен до Ніни Сімон. У цій книжці мене зачепило інше – фактор бунтарства та боротьби за своє місце у чоловічому світі іноді виходить на перше місце з такою впевненістю, що затьмарює все інше. Окей, у випадку з Катериною ІІ місце сидіння читачки-мене сильно впливає на те, що очі читають, і американським та європейським дівчаткам фраза: “За роки правління Катерина, перемагаючи у численних війнах і заколотах, розширила Російську імперію” – у горлі не застрягне. Але також тут є й інші спірні постаті. Наприклад, м’янмська дисидентка та лавреатка Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі чи, скажімо, Ева Перон. Не з усіх дівчат, які прийшли до успіху, виходить гарна рольова модель.

Про оповідну інтонацію. У цьому випадку простіше почати з “Дівчат-бунтарок“, бо вони з точки зору тексту більш “монолітні”. Кожна історійка – це короткий і придатний для читання в голос есей про діяльність яскравих жінок. Саме так – ці есеї не є біографіями, авторки не зупиняються на народилися-померла і найчастіше зосереджуються на шляху героїні до успіху та найвизначніших досягненнях. І ще вони виразно пом’якшують потенційний шок-контент, або прицільно уникаючи травматичних моментів, або згладжуючи його (і виходить, що Анна Політковська “ризикувала життям аж до смерті”, а батько тієї ж Джентілескі судився з кривдником, який просто “забажав, щоб його зіркова учениця стала йому коханкою”).

Із “Це зробила вона” все значно складніше, адже кожен текст писала інша людина. Тож деякі з них художні, інші – сухувато публіцистичні. Деякі скоромовкою переказують всю біографію, інші зупиняються на зоряній миті, треті – зосереджуються на творчості/шляху до професійного успіху, мінімально відволікаючись на біографію. Різниться і форма – іноді це трохи заважає сприйняттю. Одні есеї написані просто, інші – заскладно навіть на заявлені 12+. Котрісь розповідають в минулому часі, котрісь – в теперішньому, більшість – від третьої особи, але іноді – і від першої. І ця перша особа може бути і самою героїнею (Євпраксія Мстиславівна, але не тільки вона), і сіамською кішкою (есей про Катерину Десницьку), і навіть літак (есей про Єлизавету Шахатуні). Таке розмаїття інтонації, з іншого боку, створює цікавий ефект. З цієї книжки вийшов чудовий тест-драйв есеїстики українських письменниць/письменників та журналістів/журналісток. От просто позначки в пам’яті робила, кого варто почитати ще. А! Ще один значущий момент: частина авторів – чоловіки (чого з “Бунтарками” не траплялося). І іноді в текстах бува пролітає підозріле, навроді “жодна панянка не схоче висунути свій носик з теплої оселі” (есей Максима Дупешка про арбітриню Катерину Монзуль). Але загалом враження складається строкате, але приємне. Найулюбленіші мої есеї – про Наталену Королеву (Христя Венгринюк), Елен Спарроу (Валентина Вздульська), Софію Яблонську (Анна Хромова), Марію Бек (Лариса Денисенко) та Соломію Павличко (Богдана Неборак).

Про ілюстрації. Вони прегарні в обох виданнях. І в кожному – дуже різноманітні за технікою та настроєм. Найнайнайулюбленіша ілюстрація на обидві книжки – Леся Українка Євгенії Гайдамаки.

Тепер ще треба з другими книжками познайомитися. Цікаво, там все теж саме, чи щось таки змінилося.


Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s