Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Наступна книжка – не зовсім про журналістів, хоча певною мірою і про них також. Вона про мок’юментарі -телевізійників, яких замовляють зняти документалку про русалок, що начебто живуть в Маріанській западині. Замовляють дослідницький корабель, завантажують на нього групу науковців і прямують до сонячної Тихоокеанщини. А щоб недаремно їхати, беруть із собою групу підводних акробаток-синхроністок, яким не звикати плавати в бутафорських хвостах. Є тільки одна маленька проблемка – русалки в Маріанській западині таки є. Rolling in the Deep – це невеличка повість моєї улюбленої Шонін МакҐвайр (єп, ця жінка пише так рясно, що й на псевдо вистачає). І з цього ж самого матеріалу письменниця потім зробила роман, але я його не читала. Надто вже прекрасний цей маленький концентрований горор про людців, що полізли не туди.

Що у нас ще в програмі? В програмі у нас Букерівська книжка кінця 1980-х. Я люблю Пенелопу Лайвлі – це така саркастично недобра британська письменниця, яка дуже прискіпливо аналізує стосунки людей із собі подібними та реальністю. “Місячний тигр” якраз про це – про літню журналістку, яка на смертному ложі подумки відновлює (а місцями – й свідомо редагує) свою призабуту біографію. Одним з провідних елементів цієї біографії була робота воєнною кореспонденткою в Єгипті під час Другої світової війни.

З трагічним трохи зав’язуємо, наступні книжки – значно легших жанрів. Одна – єдиний роман Сесілії Ахерн, що мені чесно сподобався (те, чому я читаю її далі – складно пояснити, мабуть, правило contra spem spero надто глибоко в’їлося ще зі школи). Так от, у “Ста іменах” – головна героїня мусить розібратися, чому помираюча редакторка видання створила дивний список ні чим між собою не пов’язаних людей. Це книжка про це про неквапливу журнальну журналістику, про те, як шукати героїв статті і хто ними може стати, а ще, звісно, про сімейні стосунки і любов – це ж Ахерн зрештою.

І остання книжка в цьому огляді – це, так би мовити, гонзо-репортаж сімейного масштабу. Відомий польський репортажист надто близько до серця взяв навколишнє скиглення всезагальне обговорення теми зеленішої трави і вищих дерев – тобто, що за часів ПНР люди жили бідніше, але душевніше. Він та його дружина Ізабела Мейза вирішили протягом року косплеїти власних батьків. Читати про те, що в них виходило, в “Нашій маленькій ПНР” – одночасно й весело, і страшно. Ці шаленці на повному серйозі зімітували собі життя без мобілок та інтернету, зате з дефіцитом всього. І якщо над розділами Вітольда я хихотіла, то Ізабелу хотілося обійняти й поплакати разом з нею – жінці такий експеримент давався набагато складніше з багатьох причин. Але результат вийшов ну дуже повчальний. Зокрема я ще більше заповажала репортажистів-художників, але остаточно вирішила, що про такі штуки мені цікавіше читати збоку. Як, власне, і про майже все інше в цій веселій, але пекельно проблемній роботі.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням