під блоговим записом Ірини Славінської про книжки та переклад побачила прекрасне
коментатор, підписаний як Красовицкий Александр, крім іншого написав таке:

С одной стороны, Гранты развращают в том числе и потому, что зачастую грантодатели не следят за результатом траты своих денег. С другой, если их не будет, рынок переводов совсем умрет. И издателям приходится дико экономить на переводах, если нет гранта. Могу даже сказать, что часто приходится дешево перевести книгу со сложного языка через русский или английский, чем дорого заплатить переводчику с финского или арабского при прямом переводе.

це чудово, я вважаю. хочеться обійняти разом усіх українських видавців та порюмсати з ними хором

але мушу щиро зізнатися: уже страшно? :Р

читаю собі потроху видані “Смолоскипом” Білі зуби Зеді Сміт та тихенько собі радію…
і текст цікавий, і книжка (як об’єкт чи шо) непогана…
читаю… радію… нє, блощиці трапляються: і коректорські, і редакторські, і перекладацькі бува… але тлі багатьох українських книжок то такі дрібниці, – не втрачаю я тихої радості…

аж до 394 сторінки не втрачаю. а там вже перечепилася:

Йшов “À bout de souffle”. 16 мм, чорно-білий. Старі форди і бульвари. Манжети і носові хустинки. Поцілунки і цигарки. Клара обожнювала такі фільми (Красень Бельмондо! Красунчик Себерг! Розкішний Париж!)…

на відміну від багатьох нинішніх вітчизняних видань, ця книжка – не без няньок. на двох перекладачів – коректор, два літредактори, випусковий редактор та ще й відповідальний за випуск. ну гаразд, з усіх цих людей (щоправда, двоє сумістили функції) Годара ніхто, може, й не дивився. але ж нічого їм око не муляло… ніхто не перевірив…

я ж не буду сперечатися, що красунчик , але!

нещодавно через ЖЖ я прикупила була собі шмат чужої бібліотеки фантастики. природно, що книжки із загашників виявилися не дуже свіжими – від 1988 до 1995 (чи щось близько того) років народження.
переважно найкласичніша класика. плюс Карсак для Мєлкого. плюс збірочка польських фантастів, де видруковано оповідання “Ведун”. ну знаєте… “Потом рассказывали, что человек этот вошел в город с севера, через ворота Канатчиков”. зрозуміло, що знане воно за іншою версією, але сам факт… видання 1990 року. перший переклад. раритет-с!

і про переклади. уявлення про шалені дев’яності змусило трішки замислитися. на перший погляд, частина текстів має цілком нормальний та звичний вигляд (включаючи й ті варіанти, що стали вже класичними

але, відчуваю, попереду багато чудових відкритів.
бо томик Каттнера порадував вже з перших рядків
присвята до “В глубь времен”
“Филиппу Г. Ловекрафту и “Мифам Кхултхи” посвящается”
чийсь мозок вже приречений

лише нещодавно в “Експресі Токіо-Монтана” у Бротігана читала про стихійну ініціативку декількох друзів – зафоткати усі в околиці різдвяні ялинки, що їх повикидали після свят на вулиці

а тут, через побачила вже місцеву варіацію від Банди
тільки тут ялинкам ще надали “голос”. за посиланням – комплект фоток. приблизно таких (зменшення оцієї – моє):

а дійсно. куди?.. цікаво, з ними хоч щось корисне роблять? раніше слону згодовували…

Я привык читать под телевизор “Нэшнл Инкуайрер”, хотя раньше предпочитал воскресную “Нью-Йорк Таймс”. Это довольно просто: в один прекрасный день заменить “Нью-Йорк Таймс” “Нэшнл Инкуайрером”, только и всего.

Пусть кто-нибудь другой покупает мой выпуск “Нью-Йорк Таймс”. Пусть он забирает мою газету, а вместе с ней и ответственность сознательной думающей личности. Мне сорок четыре года, я, слава тебе господи, выбрался из первого класа* и теперь хочу лишь одного – немного бездумной радости от тех лет, что мне остались.

Я счастлив, как амеба, когда читаю перед телевизором “Нэшнл Инкуайрер”. “Экспресс Токио – Монтана”

власне найпростіша відповідь на питання: ЯК!!! може розумна людина читати якусь фігню???
а дійсно, чому б і ні…

* вище Бротіган описує досвід дислексіка, що в тому першому класі добряче затримався

не мала баба клопоту… ну й далі за текстом
вчора зробила собі різдвяний подарунок: вирішила-таки взяти участь у фірмовому флешмобі від LiveLib
сенс гри – попросити певну кількість книжок на прочитання, і тобі рендомно їх накидають. а зобов’язання – прочитати та відписати рецензій-відгуки…

ех… закрила сьогодні свій списочок. враження дивне. із вау-фактором не склалося – гучні відкриття мені на голову не звалилися, хоча є й дуже симпатичні варіанти. до того ж є позиції, для перенесення яких у шорт-ліст давно не вистачало добрячого копняка
і все ж таки підборка вийшла… еееее… ну…. цікава але загалом штука все ж волнітєльна. особливо для тих, хто любить героїчно створювати собі складнощі :Р
власне список

чомусь цього разу я дуже забарилася із своїм щомісячним оглядом читаного. а, виявляється, публіка (в особі Льошки) просить )
отже, минуло лишень півлистопада, і маємо відгук про мй читацький жовтень

нещодавно звернула увагу на те, що радянські мульти вперто продають під брендом “добрый мультики”. нууу… от якось ми з Льошкою намагалися збагнути, що такого принципово доброго, наприклад, у “Ну, погоди!”…

сьогодні вирішила подивитися, що пропонують на трекері під написом “Добрые сказки”.

першим пунктом йде Серая шейка 1948. здивувалася: наскільки я пам’ятаю казочку – вона сумна.
та не все так просто. шмат з рецензії:
Мультик, выпущенный гигантом «Союзмультфильм» спустя пятьдесят с лишним лет после написания сказки, тоже ориентирован на детскую аудиторию, но уже совершенно другую, да и живущую в совсем другой стране. Советская Серая Шейка ничуть не похожа на свою кроткую тихоню- предшественницу из книжки. Она бодра и энергична, она не позволит себе никаких упаднических настроений и будет бороться за свою жизнь до конца.

ААА, подумала я і погодилася: ну як без упаднічєскіх настроєній, тоді канєшна…

при всій повазі до покійного Вайсброта, джерелом якої є традиційні переклади Відьмака (мені й нізушки гарно пішли :Р) російською, його спокійне ставлення до кроскультурних косяків… еммм… о! засмучує

нікого не чіпаю, сиджу та читаю Бестіарій (нарешті він у нас на папері є). і раз по разу мимоволі зупиняюся на якихось приколах – там недоперекладено, тут перекладено – але якось дивно, зазвичай у російській використовуються інші назва чи форми тих назв… до якогось моменту – нічого критичного, просто після того, як звикаєш читати тексти, як воду сьорбати, заважає трохи.

але коли з переліку відомих фентезійних драконів я дізналася про твір Чародей из Архипелага (із зазначенням автора, а то б не збагнула)… то вирішила книжку відкласти та піти приготувати вечерю. якось воно спокійніше

до речі, загадковий дядько цей Кутзее

загалом він Дж.М.
в довідникових ресурсах – Джон Максвелл
на більшості книжкових обкладинок – Джозеф Максвелл (чи Джозеф М.)
в рунеті гугл дає 185 тисяч залапкованих _Джонів. М_ проти 228 тисяч _Джозефів. М_. англомовний гугл цілком на боці залапкованого _John M._ – 688 тисяч лінків. на _Joseph M._ – щось типу 2 тисяч, причому посилання – здебільшого на російськомовні ресурси

дивина якась…

недаремно я минулого року, вирішила-таки, що з Кутзее треба знайомитися докладніше

зараз на черзі Waiting for the Barbarians – річ, варта уваги

ну й, як ілюстрація, цитатко до сабжу )

Дети ни на миг не сомневаются, что старые мощные деревья, в тени которых они привыкли играть, будут стоять вечно; что придет день и, повзрослев, мальчики станут такими же сильными, как их отцы, а девочки — такими же чадолюбивыми, как их матери; что все они будут жить и процветать, вырастят новое поколение детей и состарятся там же, где родились. Почему мы утратили способность жить во времени, как рыбы живут в воде, а птицы — в воздухе; почему мы разучились жить, как дети? В этом повинна Империя! Потому что она создала особое время — историю. Тому времени, что плавно течет по кругу неизменной чередой весны, лета, осени и зимы, Империя предпочла историю, время, мечущееся зигзагами, состоящее из взлетов и падений, из начала и конца, из противоречий и катастроф. Жить в истории, покушаясь на ее же законы, — вот судьба, которую избрала для себя Империя. И ее незримый разум поглощен лишь одной мыслью: как не допустить конца, как не умереть, как продлить свою эру.

щось у цьому є

узялася повільно та притомно (а не як у гарачкові підліткові роки, коли книжки читалися таким гуртом, що пам’ять про половину читаного завіялася кудись далеко-далеко) частково – перечитувати, частково – читати вперше класичну фантастику

нині черга дійшла до жмута творів Саймака
із передмови до Міста

Я был убежден тогда и еще сильнее убежден теперь, что города – анахронизм, от которого нам пора избавляться. В последние годы кризис городов стал еще очевиднее. Типичный современный город – это блестящий центр, окруженный разрастающимися кольцами гетто. Когда-то давно, когда средства связи и транспорт были примитивны и медлительны, в существовании городов был свой смысл. Поначалу люди сбивались в них ради безопасности, позже чтобы удобнее было вести дела. Теперь города утратили функцию защитного сооружения; большей частью за городом жить даже безопаснее, чем в его стенах. А современные средства связи упразднили необходимость жить по соседству со своим деловым партнером. Для деловых операций совершенно неважно, где находится ваш партнер – на соседней улице или за несколько тысяч миль. Город пережил свое предназначение; поддерживать в нем жизнь накладно, жить неуютно, а дышать нечем.

саймакове _тоді_ – 1952. _тепер_ – 1981. минуло ще тридцять років, життя продовжує змінюватися, современные средства связи aka інет абсолютно упразднили необходимость жить по соседству со своим деловым партнером…
а ми все ще живемо в містах
(хоча бажання зав’язати з цією практикою з’являється все частіше…)