З технічно-медичних причин останніми днями нікуди з дому не потикалися – як і багато хто, знервовано втикали в інтернети, та й по всьому… Аж сьогодні, коли навіть на наших околицях почала потроху пробиватися паніка, вирішили вийти на вулицю та подивитися, як воно. Було цікаво.

Судячи з того, як стрімко більшало людей – мости-таки відкриті, але народ нервується й поспішає додому. Режим “майже облога” увімкнув вже багато хто. З усіх банкоматів у торгівельному центрі працює лише один – до нього черга. Частина бутічків-крамничок зачинена. Я навіть встигла сумно зазначити, що кави на чорний день я сьогодні не куплю, аж згодом з’ясувалося, що кава – то фігня.

Я ніколи, нє, не так – ніколи не бачила таких натовпів у супермаркетах! А я з тих цікавих людей, що можуть ламанутися туди й 31 грудня. Коли ми побачили, скільки людей та які черги до кас – вирішили, що сьогодні нам туди й не дуже треба (а казали мені мама – вчора треба було йти). Люди напружені, несуть величезні пакети, але скидається на те, що в ритм “сіль-сірники” увійшли ще не всі. Поки що найпопулярніший товар – яйця. До речі, знайомі попередили, що в супері картки вже не приймають.

Як не дивно, в аптеці все ще нормально: що треба було – взяли, людей небагато, а головний хаос створювала тітонька, що номінально стояла в черзі в стилі Дєвушка, за мною будете – вона заздалегідь прихопила десь возик і не хотіла втратити трофей… Аптека на нас подіяла обнадійливо й ми оптимістично рушили на пошту. Ага, щаз – двері у відділення зустріли нас красномовним попередженням: 20 лютого не працюємо. Шо за… – незрозуміло, адже до того я витягла із скриньки листівку, якої ще вчора точно там не було. Стратегічний об’єкт фіглі.

На вулиці дивно. Зосереджені люди – переважно купками – цілеспрямовано пересуваються з клумаками. Нє, звичайні, розслаблені, перехожі трапляються також, але вони саме трапляються. Атмосфера нехороша. Завтра зрання спробуємо завітати до супера ще. Може, й справді, яєць купити?..

Хто про що, а я знову про листівки )
Зазвичай не слідкую за датами та строками. Аж тут, ретельно рахуючи марки за новими тарифами, випадково зачепилася за рядочок із своїм хоббі-стажем.

Хм. Який милий збіг :Р

І коли я лишень встигла…

Шоб там не казало колективне в.о. уряду про клятих спекулянтів та інших заворушників, а у нас завершилася кількарічна епоха. НБУ офіційно змінив доларовий курс. Від сьогодні – 8,7. Як буде далі, хто ж його зна – з міжбанком останніми роками він корелював неочевидно.

Але мені не про те ведеться. Зміна офіційного курсу означає автоматичне (калькулятор Укрпошти вже в курсі, перепрошую за натужний каламбур) збільшення міжнародних поштових тарифів.

То майте на увазі. А я, як і інші посткросери, буду думати, як можна наклеїти на листівку 5,22, зважаючи, що годящих для цього марок в природі не існує.

Фраза: “Будь проклят тот день, когда я сел за баранку этого пылесоса!” – все точніше відбиває мої стосунки із нашим фотоапаратом.
Нє, те що він мильниця – було зрозуміло відпочатку. Потім у першій же відпустці з’ясувалося, що це ненажерлива мильниця, яка принципово не розуміє концепцію “Знімати можна й не лише під денне світло”.

Далі від подорожі до подорожі наші стосунки погіршувалися. Але остаточно їх зіпсувало моє хоббі. Кляте нєчто категорично відмовляється фотографувати ляльок – і пофіг, що там зі спалахом направду. Я вже була готова повірити у свою принципову криворукість, але ж зроблені нашвидкоруч фотки на Олін фотик виходять… Ну, не_добрі_, для цього в мене замало натхнення, але нормальні – цілком придатні для каталог-режиму. З нєчтом цього не досягти, сьогодні переконалася вкотре, перебираючи купку жахливо жовтого, яке воно вважає пристойним варіантом зйомки у штучному світлі.

А найсмішніше те, що цьому стидобиську пасує один із шопних фільтрів. Poster Edges ліг, майже як рідний.
тиць

Карпати – це круто.
Сонячні Карпати, зважаючи накиївську мряку – це дуже круто.
Гори, ліси, галявини, поцуплений з якоїсь казки Синевир, смачна їжа, привітна готельна кішечка, багато прогулянок та дуже багато читання, мінімум інету та мало людей – це дуже-дуже-дуже круто.
А хапати кліщів у вересні – це некруто, але, виявляється, наша нова родинна традиція.

Повернулася жива-здорова-майже бадьора.

ЗІ: напівбезсонна ніч у поїзді+римантадин+кава – це, може, й круто, але краще такого не робити – я перевірила.

Зрозуміло, що абсурдність та подвійні стандарти – норми тутешнього політичного життя.
Але іноді все одне пробиває на гиги навіть у найбанальніших ситуаціях навроді союзу меча и орала хрестика та трусів

“Свобода” про гей-прайд:

Если организаторы акции заявляют, что они проведут акцию при любых обстоятельствах, это означает, что они сознательно идут на нарушение закона. Как партия мы не подавали никаких официальных заявлений. Но я убежден, что много «свободовцев», в том числе народных депутатов, просто наших активистов, будут вместе с нашими киевлянами и просто небезразличными людьми контролировать завтра выполнение решение суда

“Свобода” про… про… про… ну, от наприклад, про пікетування зустрічі Кожари із Лавровим взимку:

Решение апелляционного суда еще раз доказывает, что в Украине судебная система превратилась в фикцию. К сожалению, нарушения законодательства со стороны власти, если и доводят до суда, то они непременно остаются безнаказанными. Зато конституционное право граждан Украины любым законным способом выражать свое отношение к политическим и общественным событиям в стране запрещается
та
В Украине еще действует Конституция, поэтому мы будем поступать согласно тем нормам, которые гарантированы основным Законом. Поэтому в Черновцах 13 января акции протеста состоятся

немає жодної різниці А кому зараз легко.

Их! Нещодавно я була підчитала двійко-трійко майстер-класів із фотографування ляльок та поринула у всесвітній сум.
Нє, ну до фанатизму справді серйозних ляльковласників мені далеко, але пункт: фотографувати зі спалахом неправильно, бо зникає “рельєф” нафіг – відправив мене у стан полного душевного опустошения (с)
Бо наша мильничка в домі без спалаху гратися не хоче.
Але кого б це зупинило, коли в колекції є незадіяні оновлення!

Тож сьогодні, скориставшися залишками сонця, внутрішніми налаштуваннями фотику, в’юверівською корекцією кольорів та тією самою матір’ю (найважливіший компонент, я й не сумнівалася)
зробила хоча б це

Виявляється у нас навіть у таку погоду носять пошту!
Серед того, що надійшло чи то у п’ятницю, чи то у суботу, я витягла із скриньки отаке листівкове диво з Росії.

Навіть не уявляю собі настрій поштарки…

А, ну й ще про посткросингові радощі: протягом тижня мені випало аж дві листівки із чоторизначними айді – тобто з країн, де витягали адреси (не факт, що відправляли) менше, аніж десять тисяч раз. Мої колекційні надбання (окрім давнішніх Еміратів) – №8075 з Казахстану та – парам! – №1005 з Уругваю. Остання – не лише рідкість, а ще й дуже колоритна. Та й прийшла вчасно – в читанні в мене зараз південний період якраз із ухилом в латиноамериканщину.

А чого ж!
2012-й у п’яти словах:
Барбі
Листівки
Стамбул
КитайськийЧай
ASongOfIceAndFire

Всьо!
Бо про все-все надто довго розповідати )))

Дивно, як іноді теоретичні міркування псуються реальністю.
Я ж бо завжди входила в ті прошарки населення, що були впевнені: нема аж нічого такого в тому, що в школах може не бути уроків російської мови.
ну дик – по-перше, спрацьовувала свята впевненість – кому не треба, тому й не треба, а кому треба – хіба ж важко?
по-друге, серед моїх знайомих ті, хто таки не вчив (невеличкий натовп киян, львів’ян та інших галичан), цілком пристойно говорять та пишуть російською. Бінго! – думала я.
по-третє… ну, треба зважати, що в школі я вчилася у Запоріжжі. У цілком російськомовній школі, де деякі учні намагалися на уроках укрмови відповідати російською (а в універі дехто так всю дорогу робив, щоправда, на парах з літератури, але в будь-якому разі мовна політика запорізьких універів на початку двотисячних – то геть інша тема). Власне під час мого чи Мєлкого навчання російська в нас була ну дуже вже не дискримінованою, тож – див. перше речення – я теоретик )

Отак жила собі спокійно та впевнено. Аж тут протягом останнього місяця мені почали випадково траплятися писання нинішніх школярів, що точно російську не вчили. Иииииии. Здається вони думають, що пишуть російською Ні, я не знаю, що вони собі думають. Але це жах. Ніколи б не подумала, що проблеми російської краятимуть серце, а диви…
Хоча завжди можна послатися на концепт “Російська як іноземна” і заспокоїтися – хто ж не помиляється. Але ж можна хоча б зі звуками-літерами в голові лад навести. Абетки різні – як дивно!
А, схоже, фіг. У тому й відмінність від справді чужих _іноземних_ – там не буде впевненості: та я ж знаю, та що тут такого!
Нє, беру стару думку назад.
І тільки репресії, тільки хардкор

Отак бува: снідаєш за компом безневинним тостом із фіговим джемом (я серйозно – він з інжиру), а френд-стрічка Livelib’у пропонує рецензію на Бог мелочей.

Але ж якраз учора ми довго чаювали під повільні розмови про політеїзм взагалі і деяки особливості релігійно-социальної структури індуїзму конкретно.
І в той момент, коли Льошка мені радив почитати хоча б Ромена Роллана, мій специфічний мозок міркував, чи не перечитати Арундаті Рой. Бо Бога вперше я читала років сім-вісім тому – і, мабуть, бек в голові вже помітно змінився, аби було цікаво взятися знову на не настільки свіжу голову )

Власне, отак воно і є. Я навіть не знаю, звідки вона взялася – ця принципова фіксація на художній літературі, як на найрелевантнішому джерелі (радше) перетравленої інформації. Можливо, від часів не сказати, щоб необмеженого доступу до бібліотек і багаторічного книжкового голодування імені бідних дев’яностих. Тоді кожна книжка, що її вдавалося вполювати, перечитувалася багато разів, а все цікаве з неї відкладалося на горищі (якщо за Шерлоком Холмсом) із ярличком: порівняти-уточнити-перевірити. Зважаючи на те, що через подібне сито перетиралося абсолютно усе, що могла вважати за цікаве мала табула раса із косичками (так, включаючи тонни любовних романів – ашотаке? там – десять-двадцять іспанських слів, тут – ймовірно правдоподібне після тридцятої книжки базове уявлення про моди часів Регентства) – я б метод ефективним не назвала. Хоча… можна списати на “генетичну пам’ять” – предкам, хай не з власної волі, доводилося й золото мити.

У будь-якому разі від часів книжково-голодного дитинства ситуація змінилася кардинально (ага, а ще з’явився інтернет). А фіг – мозок не розуміє. Тому й досі, якщо мені трапляється щось цікаве, то обов’язкова думка: Треба почитати про це книжку – аж ніяк не значить, що я піду шукати науч-поп чи монографію.
Отак і живемо.

Після двох днів пекельної роботи душа вимагає позитиву.
А позитив – це, зрозуміло, котики.

Власне сабж

Колись я думала, що безпритульних або напівпритульних котів багато в самісінькому центрі Львова. Наївна була. То ще небагато )
Від стамбульських котів нам дещо зірвало дах, фотополювали ми на них нещадно, а вполювали десь відсотків 60, не більше з тих, яких встигли побачити )
отже: напад ескапізму або коти першого дня

Раз уж робота сама собі влаштувала перерву, спробую тим часом влаштувати маленький атракціон )
Сьогодні після нетривалих направду роздумів відкорегувала профіль.
Про другий пункт я ще розповідатиму докладніше, адже від часів, коли просто вирішила: а чи не спробувати – минуло багато місяців і вісім ляльок ) І зараз це крихітна, але колекція із помітними напрямками. До того ж, не виключено, що я таки стану ділитися якимись відкриттями-теоретичними надбаннями. Мені про то цікаво )

Та стосовно першого пункту. Учора Льошка якраз героїчно запхав у скриньку нашу першу цьогорічну вітальну листівку – їхати їй не те, щоб далеко, але треба встигнути до ближнього Різдва. Сподіваюсь, Укрпошта в Києві навіть цими днями працює… Енівей. Любі друзі, а кому відправити до Нового року листівку, а? Зголошуйтеся, є й симпатичні )))