нехай спочивають із миром ті, хто не змогли повернутися додому
зі: фотка – одна із стабільно популярних українських листівок.
Передивляючись СтопФейк зачепилася оком про новину про начебто перепродаж “гуманітарних” американських пайків.
І пропала. Спати-їсти-не-можу-як-хочу американський армійський пайок і пофіг, хто і як його продає.
І я серйозна, як стадо носорогів.

Геть не пригадую, чи я вже про розповідала, чи нє (бо могла, тоді – перепрошую), але американські армійськи пайки – це така штука, яка тундру-мене познайомила з:
* іжею, яку варять гріють просто в пакетах
* крекерами
* сублімованими фруктами-ягодами (додати у нєчто води та отримати полуниці – уявляєте, що це для дитини Півночі? :Р)
* емемдемсами
* жуйками-подушечками
* зубочистками та деякими іншими збоченнями.
Було то влітку 1993, ми збиралися повертатися до України, і батьки набрали тих пайків в дорогу. Звідки на Камчатці вони взялися – я не знаю, там тоді було багато цікавого, може, й справді гуманітарну допомогу перепродавали. Але ніби казали, що то після Бурі в пустелі “зайве” прилаштовують.
Найцікавіше те, що я пригадую отакі навколо технічні штуки, але не пам’ятаю, що ж в тих пайках було _основною стравою_. Окрім того, що я нині можу ідентифікувати як чілі кон карне. Чи в мами спитати, може вона знає…
А що вам з їдла траплялося екзотичного у цікаві дев’яності?
Ну а це – найцікавіше, адже справжнісінький дореволюційний вінтаж
Під катом дві фотки для порівняння: мої прадід та прабабуся (з попереднього поста) у дрібному дитинстві із своїми батьками.
Бабуся, розглядаючи ці знімки із якоюсь образою в голосі констатувала: А чоловіки тоді краще вдягалися.
Льошка подивився і здивувався: О, а в твоїх предків жінки майже як мусульманки замотані.
І дійсно
Повертаючись із 5-годинного відрядження до Кінз-баунті, виконую обіцянку )
Чи то 1929-й, чи то 1930-й. А дівчатка і не знають, що на них невдовзі чекає..
Моя прабабця по маминій мамі Анна Грігор’єва в центрі.
А ще останнього разу я притягла в Запоріжжя на посканувати дещо із сільського фотоархіву.
Зберіглося небагато, але дещо цікаве все ж є.
Тож сьогодні буде невеличкий парад наших із Мєлкім болгарських предків.
Почнемо із наближчого.
Дідусь. Кінець 1940-х, гадаю… Може, трохи пізніше.
сьогодні тридцять дев’ятий день, як я не купую книжок…
хто читає мій твіттер – міг бачити: підписалася я на два місяці
власне місяц минув легко та невимушено. а зараз – відчуваю – крутить, ламає, чогось не вистачає… такий собі абстинентний синдром )
і шо цікаво – мені є, що читати. і не у флібусті справа. дофіга паперових книжок, що купувалися раніше. плюс книгообіг. він, може, дерева не врятує, але людство в моїй особі – цілком.
та все одне. сумно дивлюся на схуднення стосів книжок до прочитання. моніторю видавничі новинки. слідкую за оновленнями на інтернет-книгарнях…
і думаю: шо ж я таке хворе? варіант відповіді?
Я очень рада, что рассказ после долгой опалы наконец возвращается. Хороший рассказ — а рассказы бывают очень хорошими — остается с тобой намного дольше романа. Рассказ может потрясти, воспламенить, просветить и тронуть так, как более длинному произведению не суждено. Рассказы часто тревожат, пугают или ведут подрывную деятельность в голове. Они ставят вопросы, в то время как большинство романов пытается лишь дать ответы. Оказывается, из всех прочитанных мною книг я помню ярче всего именно рассказы — живые беспорядочные картины, окна в иные миры, в иных людей.
о!
пригадую, в дитинстві я категорично не любила оповідання. і змусити мене почитати щось коротке могло лише поєднання двох факторів: поблизу не було жодного роману + збірка оповідань мала бути достатньо товстою, аби замінити собою роман за кількістю сторінок…
нелюбов до малих жанрових форм переслідувала мене ще довго. але декілька років тому щось змінилося )
не знаю, що саме, та оповідання останнім часом викликають мало не більше захоплення. чи, в окремих випадках, якраз більше. тому сьогодні я навпаки – шукаю збірки малих форм. і антології, і ще запекліше – авторські збірки шанованих мною письменників. так я відкрила для себе Бредбері (якого в молодості пропустила майже повністю – хіба що щось зі шкільної програми запам’яталося). так наново вчєпятлілась отцем Брауном (і зараз ледь ся стримую, аби не побігти купувати Честертона романи – і так книжки на прочитання в чотири стоси лежать)… так… та багато всякого ) соромно зізнатися, але я оце у Рушді лише Схід-Захід– то читала )
фіг його зна, в чому справа. може, в тому що ми з Льошкою читаємо вголос (тобто, я читаю для нього :Р), а з коротким текстом це виглядає логічніше. а, може, з тим, що оповідання краще та чесніше утримують жанрові позиції. на відміну від тих же романів, які в багатьох сучасних письменників і до притомних повістей не дотягують…
але факт є факт – оповідання wanted! на черзі, мабуть, Вудхауз (треба ж якось компенсувати сум за отцем Брауном)
а що ще можете порадити? )

от якби не трекер
ніколи б не дізналася (бо й потреби не було)
що одна з найяскравіших мультзгадок про дитинство – Суперкнига – аніме виявляється
тобто цілком собі японського походження
иии
Чергова порція сімейних фото.
Сабж стосується моєї прабабці. На світлинках їй ще й тридцяти, здається, нема, але пережила вона багацько. Коли у 1930-му родину розкуркулили, вона залишилася тут, бо ж тільки-но народила брата моєї бабусі. І нічого, за кілька місяців поїхала у Сибір сама. З немовлям на руках. Добиралася до Зеленого Клину більш як рік… Ну а там – вдень мити золото, стоячи навколишки у майже крижаній воді, а ввечері тягти на собі господарство…
Навіяно постом Роми про Івана Миколайчука
Давно я не постила фотки із сімейного архіву )
віллькоммен під кат