Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.

Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…

Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.

Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері

А чого ж!
2012-й у п’яти словах:
Барбі
Листівки
Стамбул
КитайськийЧай
ASongOfIceAndFire

Всьо!
Бо про все-все надто довго розповідати )))

Дивно, як іноді теоретичні міркування псуються реальністю.
Я ж бо завжди входила в ті прошарки населення, що були впевнені: нема аж нічого такого в тому, що в школах може не бути уроків російської мови.
ну дик – по-перше, спрацьовувала свята впевненість – кому не треба, тому й не треба, а кому треба – хіба ж важко?
по-друге, серед моїх знайомих ті, хто таки не вчив (невеличкий натовп киян, львів’ян та інших галичан), цілком пристойно говорять та пишуть російською. Бінго! – думала я.
по-третє… ну, треба зважати, що в школі я вчилася у Запоріжжі. У цілком російськомовній школі, де деякі учні намагалися на уроках укрмови відповідати російською (а в універі дехто так всю дорогу робив, щоправда, на парах з літератури, але в будь-якому разі мовна політика запорізьких універів на початку двотисячних – то геть інша тема). Власне під час мого чи Мєлкого навчання російська в нас була ну дуже вже не дискримінованою, тож – див. перше речення – я теоретик )

Отак жила собі спокійно та впевнено. Аж тут протягом останнього місяця мені почали випадково траплятися писання нинішніх школярів, що точно російську не вчили. Иииииии. Здається вони думають, що пишуть російською Ні, я не знаю, що вони собі думають. Але це жах. Ніколи б не подумала, що проблеми російської краятимуть серце, а диви…
Хоча завжди можна послатися на концепт “Російська як іноземна” і заспокоїтися – хто ж не помиляється. Але ж можна хоча б зі звуками-літерами в голові лад навести. Абетки різні – як дивно!
А, схоже, фіг. У тому й відмінність від справді чужих _іноземних_ – там не буде впевненості: та я ж знаю, та що тут такого!
Нє, беру стару думку назад.
І тільки репресії, тільки хардкор

Отак бува: снідаєш за компом безневинним тостом із фіговим джемом (я серйозно – він з інжиру), а френд-стрічка Livelib’у пропонує рецензію на Бог мелочей.

Але ж якраз учора ми довго чаювали під повільні розмови про політеїзм взагалі і деяки особливості релігійно-социальної структури індуїзму конкретно.
І в той момент, коли Льошка мені радив почитати хоча б Ромена Роллана, мій специфічний мозок міркував, чи не перечитати Арундаті Рой. Бо Бога вперше я читала років сім-вісім тому – і, мабуть, бек в голові вже помітно змінився, аби було цікаво взятися знову на не настільки свіжу голову )

Власне, отак воно і є. Я навіть не знаю, звідки вона взялася – ця принципова фіксація на художній літературі, як на найрелевантнішому джерелі (радше) перетравленої інформації. Можливо, від часів не сказати, щоб необмеженого доступу до бібліотек і багаторічного книжкового голодування імені бідних дев’яностих. Тоді кожна книжка, що її вдавалося вполювати, перечитувалася багато разів, а все цікаве з неї відкладалося на горищі (якщо за Шерлоком Холмсом) із ярличком: порівняти-уточнити-перевірити. Зважаючи на те, що через подібне сито перетиралося абсолютно усе, що могла вважати за цікаве мала табула раса із косичками (так, включаючи тонни любовних романів – ашотаке? там – десять-двадцять іспанських слів, тут – ймовірно правдоподібне після тридцятої книжки базове уявлення про моди часів Регентства) – я б метод ефективним не назвала. Хоча… можна списати на “генетичну пам’ять” – предкам, хай не з власної волі, доводилося й золото мити.

У будь-якому разі від часів книжково-голодного дитинства ситуація змінилася кардинально (ага, а ще з’явився інтернет). А фіг – мозок не розуміє. Тому й досі, якщо мені трапляється щось цікаве, то обов’язкова думка: Треба почитати про це книжку – аж ніяк не значить, що я піду шукати науч-поп чи монографію.
Отак і живемо.

Після двох днів пекельної роботи душа вимагає позитиву.
А позитив – це, зрозуміло, котики.

Власне сабж

Колись я думала, що безпритульних або напівпритульних котів багато в самісінькому центрі Львова. Наївна була. То ще небагато )
Від стамбульських котів нам дещо зірвало дах, фотополювали ми на них нещадно, а вполювали десь відсотків 60, не більше з тих, яких встигли побачити )
отже: напад ескапізму або коти першого дня

Раз уж робота сама собі влаштувала перерву, спробую тим часом влаштувати маленький атракціон )
Сьогодні після нетривалих направду роздумів відкорегувала профіль.
Про другий пункт я ще розповідатиму докладніше, адже від часів, коли просто вирішила: а чи не спробувати – минуло багато місяців і вісім ляльок ) І зараз це крихітна, але колекція із помітними напрямками. До того ж, не виключено, що я таки стану ділитися якимись відкриттями-теоретичними надбаннями. Мені про то цікаво )

Та стосовно першого пункту. Учора Льошка якраз героїчно запхав у скриньку нашу першу цьогорічну вітальну листівку – їхати їй не те, щоб далеко, але треба встигнути до ближнього Різдва. Сподіваюсь, Укрпошта в Києві навіть цими днями працює… Енівей. Любі друзі, а кому відправити до Нового року листівку, а? Зголошуйтеся, є й симпатичні )))

Майже фотоквіз )
Під катом два знімки. На одному є кіт, на іншому – нууу, можна сказати, що качка.
Знайдете? :Р

тиць

… на питання Мєлкого: А як у Стамбулі із дотурецькою архітектурою?

А і не сказати, що все аж дуже погано )

двійко більш загальних планів стін

Абсолютно випадково
Справді випадково – переглядаючи бібліографію Барнса –
дізналися, що дикобраз болгарською – бодливо свинче.
Чи треба казати, що найбільше це знання змінило гусяче життя? :Р

Нє, ну бодання ще можна пережити – в них то елемент комунікації. Але оці виходи силою… За останні півроку тварина повністю опанувала мистецтво балансування на задніх і постійно намагається кудись видертися. От з тим що робити…
пруф

Коли Льошка писав про наші бардачки, він лише у коментах розповів про чайну церемонію по-турецьки. І про слайди забув. А дарма – треба це виправити.
Адже у Туречинні ми чаю випили багато, і одне з тих чаювань ризикує стати незабутнім.
Вештаючись парком Гюльхане, ми просто не змогли пройти повз указівник Tea Garden. І то справді Чайний садочок – шеренги столиків на схилі над Босфором.
Недешево, але дюююже колоритно.
Якось так:

ну й про церемонію

Досягнення дня:

Бачите оті дві вежі? Ми туди таки видерлися. І вже не дуже пам’ятаю – як )))
Це все, що залишилося від фортеці Йорос.

Менше моря, більше міста.

Так, це Галатська вежа.
І так, це всього лише Стамбул )))
Так близько, так прикольно – і чого це ми чекали раніше…

Можна сказати, подробиці )

Нє? :Р