Відтоді, як я захопилася посткросингом, мені час від часу дарують листівки. Бува, що дуже неочікувано й дуже неочікувані.
Ото нащодавно в руки втрапив комплект нетещобпоздоровчих листівок а-ля Запоріжжя – із 200-м днем народження!
Навіть з огляду на якість поліграфії 1969-го – справжнє ги. Чи навіть ух-ти-яке-ги!
Нє, дійсно дуже цікаво дивитися на ніби знайомі місця, що виглядають якимись трохи неправильними. Саме так – _трохи_, бо все ж таки менше 50 років – це й ніби не так давно, та й Запоріжжя – м’яко кажучи… Така собі трохи збоченна екзотика.
Осьо, наприклад, стара-добра Україна із моднявим дизайном )

збільшити

Смішно, але для мене найсумніше на цих виборах те,
що цього разу ЦВК або не рахує, або просто не вважає за потрібне (і це логічніше) публікувати дані за моїм мажоритарним кандидатом.
Так вже зірки стали, що ним мав бути рядочок “Бюлетені, визнані недійсними”.
Нечесно! Бо справді цікаво було дізнатися, особливо з огляду на позбавлення нас чудової опції “Не підтримую жодного”, яким і довелося вдосконалювати отой рушник.
Бє :Р

(А вся проблема в тому, що в нас типовий занедбаний округ, де головному кандидатові екс-меру Карташову просто не було конкурентів. Обирати нема з кого. Аби проголосувати за Варданяна від єдиної опозиції, треба було мати більш лулзовий настрій (нє, я розумію, нащо олімпійський бронзовий призер з греко-римської в парламенті – але мені не подобається такий парламентаризм). А аби проголосувати за відкомуністичного Пшигоцького, як то зробили не-будемо-тикати-пальцем-хто, – мабуть, досвіду вправлянь у крутінні дуль у кишенях не вистачило…)

Як вже казала у день виборів: щиро-щиро-щиро заздрю цікавим округам. Як ті ж самі київські – ну канхвєткі ж, нє?

Із цим кумедним відеоспостереженням найцікавіше навіть не те, що нічого нормально не видно та й до кутів огляду дуууже великі питання.
Найприкольніше – воно й суто споживацьке завдання не виконує. Дивимося на дільницю: біля столів всьо симпатично, жодних черг, декілька людей стоять-перемовляються.. Мабуть, що з однієї родини. Думаєш: о як класно, можна йти.
Приходиш.

І бачиш натовп в коридорі, крізь який ще треба пробитися, якщо до _твого_ за адресою члена комісії інших претендентів нема.

Цікаво, це випадковість, разова низова ініціатива: Аби картинку не псувати – чи все ж таки система?..

від днюхи минуло вже більш як місяць, а я так і не похвалилася подарунками. цей рік був дивовижно врожайним, про все й не розкажеш, але деякі дари варті окремих згадок.

ну, наприклад, чоловік зробив мені дуже небанальний (як про наші широти) книжковий подарунок. він вже приїхав, потроху почав читатися та розповзатися квартирою, тому треба було похапати, скласти в купку та залишити згадку на добру пам’ять

ну й розповісти про адреса-паролі-явкі, як же інакше :Р
Моє улюблене крісло продакшн представляє

і загалом пофіг, шо мімімі-кітч
і шо солодкаво далі майже нема куди
і на +200 до ідеалізації old merry smth також пофіг

небо переважує

R.I.P.

.. на питання, що роблять із цибулинами гіацинтів. і не лише гіацинтів, як виявилося :Р
їх дійсно пхають у горщики. десь так наприкінці жовтня-початку листопада. потім у міському-квартирному випадку ці антигігієнічні горщики два з половиною-три місяці живуть на далекій полиці у холодильнику (якраз гіацинти і нарциси, крокуси я витягла раніше, вони вже під ДСВ квітли), УПД: тільки час від часу їх поливати треба

згодом горщики на три-чотири-п’ять днів мігрують до іншої далекої полиці – в коморі. після того мій майбутній квітничок переїхав на стіл біля вікна.
даємо їм ще тиждень-два на подумати над своїм зеленим щастям
і маємо
вуаля

ранок, сонце, Різдво

усіх хто святкує – зі Святом!

у нас вчора був розкішна Святвечеря, а сьогодні розкішні подарунки та друзі, що ще прийдуть гратися в Цивілізацію. нарешті. й року не минулося )
але я власне про подарунки
бо перебуваю в стані НуНеМожуНеПоділитися!
бо на мене під ялинкою чекав такий сабж, такий сабж, що й уявити неможливо
справжня мрія. ні, не зовсім мрія, адже цю штуку я навіть боялася хотіти – не вірила, що колись триматиму у руках. і не вірила так років з 13-14 – відтоді як випадково побачила фотку Оцього в якомусь журналі.
що за Оце?
власне, ось:

але це не просто Барбі. і не зовсім Барбі
чому?

кажуть, “Пеппі” з її батьком – королем негрів (про Тінтіна вже мовчу) виникають проблеми із расизмом?

It is not that the figure of Pippi Longstocking is racist, but that all three in the trilogy of books have colonial racist stereotypes

а то я тут читала днями хорошу дитячу книжку і зненацька!

Мацюсь довго пояснював, що недобре їсти людей, що іноземні королі ніколи не змиряться з тим, що тут їдять людей, що Бум-Друм повинен обов’язково запровадити реформу, яка б забороняла це робити. Тоді сюди приїде багато білих, які наведуть лад, і неграм буде приємніше жити в їхній гарній країні – і далі за текстом colonial racist stereotypes в асортименті

потяг рихтувати давно написані тексти – тема, звичайно, прикольна. але просто цікаво – до_цього_ автора з його біографією теж черга дійде?

отак бува – місяцями нічого не пишеш, аж тут у яскраво-сонячну, але нудну суботу обов’язково виникає бажання розказати щось майже маразматичне

от і сьогодні мені чомусь закортіло поділитися маленькою, але специфічною, проблемкою та спитати ради.
чемно попереджаю: хто про що, а я знову про книжки

з Амелі Нотомб:
В пятнадцать лет наш разум озаряет “искра Божья”, которую очень важно сберечь. Ибо эта волшебная вспышка, подобно некоторым кометам, может никогда уже не вернуться.

ага-ага. я в свої 14-15 писала фантастичний роман, розбудовувала власну! філософську систему і жодної хвильки не сумнівалася в своєму блискучому майбутньому.
цікаво, куди зникає оця 200-відсоткова впевненість у собі? і так швидко зникає – буквально за два-три роки, поступаючись якимсь там _реальним цілям_, _зваженим намірам_ та _адекватній самооцінці_

здавалося б, лише я квітні я в ЖЖ раділа появі на Троєщині книгарні Є
щиро раділа, неодноразово заходила, призвичаїлася купувати там деякі нагло англокнижки. чудові були часи
були – бо скінчилися

йшли сьогодні з Льошкою з думкою подивитися щось із Прохаська.
і подивилися на чемне оголошення: Книгарня зачинена + адреси інших крамниць

приїхали – кінцева. нє, загалом ситуація абсолютно зрозуміла. навряд чи саме на Троєщині ідея торгувати книжками (особливо, зважаючи на асортимент) – це офігенний бізнес-план. цього треба було очіквати, враховуючи, що клієнтів я там бачила нечасто.
це сумно, але прогнозоване.

попри те – від цього розуміння чомусь не легшає. книгарню в радіусі десятихвилинної досяжності – може, й не варто називати найнеобхіднішою річчю на світі. але _моє_ персональне життя вона суттєво полегшувало.
блін. ну як тепер – знову пхатися в місто кожного разу, як мені засвербить купити книжку? можна звичайно, проте тоді я малоймовірно, що далі Петрівки доїду. і в будь-якому разі – кудись іхати чи заходити після роботи – то все-таки не все одне, як “за хлібом” забігти.
плакаю.
мдя, цінуйте цивілізацію, поки вона є поряд…