Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості

Сьогодні забрала з пошти останню “підфорумну” посилку – від видавництва “Богдан”. Результати мого порівняно скромного шопінгу виглядають отак. Усе, крім Бічер-Стоу – новесенькі новинки, дещо вже прочитано (а щось з цього – піде на обмін), інше – чекатиме на свою чергу. Для почуття “Задоволена, як три стада слонів” дечого все ж таки не вистачає, але в цілому – уняня!

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

І, оскільки дещо з вішлиста повикреслювалося, треба його поповнити.

Під катом буде мій “післяфорумний” перелік: те, що не потрапило у попередні огляди. Бо запізно анонсували. Чи надто тихо. Чи я просто не звернула увагу на потенційно цікаві книжки. А про них треба знати.

Продовжувати читання “Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості”

Легалайз проституції: Ідіоти наступають

Через об’єктивні причини давно не поповнювала рубрику “законопрожекти”, але сьогодні вже сил нема терпіти. Усі побігли – і я разом з ними. У порядку денному у нас поданий Андрієм Немировський законопроект №3139 “Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів”.

NB: нагадую, що я не юристка; відповідно усе, що буде зазначено нижче, є особистою думкою фізичної особи, що має певні навички читання й дешифрування законопроектів, а також частково володіє властивою цій сфері езоповою мовою.

“Во первых строках” свого огляду мушу зазначити: це несерйозно. Якщо це чарівне нєчто нормально пройде Головне науково-експертне управління, то я – кульбабка. А от як специфічний піар (і є варіанти – проти кого) нічьо, може, добре зайти. Особливо, якщо коми на місця розставити.

Поїхали?

Продовжувати читання “Легалайз проституції: Ідіоти наступають”

Як прорости історією. Нотатки на полях “Мабуть Естер”

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Це аморфне поняття “домашня бібліотека”

(скопійовано з Фейсбук-версії цього блогу. Долучайтеся, там є пічєньки, які тут не траплятимуться).

Днями думала про те, що одна із найбільш визначних змін свідомості, що накривали мене протягом останніх десяти років, це таки змінення ставлення до наповнення книжкових шаф. Від шаленого накопичення “Більше. Більше! БІЛЬШЕ!!!” до більш-менш спокійного “Оце куплю, це не куплю, оте можна в електронці, а те… Ксеню, давай чесно, ти це _точно_ будеш читати?”. Нє, зрозуміло, просвітленню дюже сприяють наявність рідера, усвідомлення, що полиці не гумові, фінансові обмеження та бан на купівлю продукції російських видавництв. Та все одне – 10 років тому, я б ніколи не повірила, що з легкістю мінятиму, віддаватиму, часом – продаватиму свої книжки, беручи до уваги простий та елегантний фактор “А без цього я можу обійтись”.

Тим цікавіше спостерігати за тим, “а без чого не обходжуся” ) Окремі улюблені письменниці/письменники. Дуже красиві книжки. Рідкісні. Такі, які я ще планую комусь нав’язати на почитати. Ті (згадуючи попередню бесіду), що мають якийсь шанс на перечитування. Або просто у чомусь невимовно прикольні.

А ще цікавіше спостерігати за динамікою цього бібліотечного руху, тримаючи в голові якусь окрему книжкову характеристику. Наприклад, нещодавно помітила, що, здається, є лише два видавництва (з тих, у кого я купувала художку в кількості, більшій від трьох книжок, – це важливо), з продукцією яких я поки що не розставалася, – Урбіно та Темпора. А я думала, що їх буде більше. Ну а чемпіонів з “Прочитала – передай далі”, думаю, вгадати неважко )

А у вас є такі стабільні постачальники постійних шафових мешканців? )

Жіночі образи поміж українських марок. Частина 2: Відблиски етнографії

Продовжуємо розмову – цього разу просто про красиві картинки.

Якщо серед зображень реальних осіб жінки складають категоричну меншість, то коли мова йде про картинки з етнографії – ситуація змінюється. Жіночі зображення використовуються (разом з чоловічими й самі по собі), здається, набагато частіше, ніж суто чоловічі (хіба що марка презентує якийсь традиційний тип чоловічої діяльності – таке теж бувало). Причини, мабуть, очевидні – більший градус кавайності плюс прикольні строї. Жіночі ролі там цілком традиційні, але, дивлячись на серії марок деяких держав взагалі важко повірити, що у них там жінки є. З Україною не так.  А загалом “етнографічні” марки поділяються на кілька типів:

* презентація побуту/традиційної діяльності;

* презентація (елементів) костюмів;

* презентація традицій (переважно обрядів).

І це логічно – все ж таки марки – штука експортна, і серед них є надзвичайно прикольні.Далі я спробую згрупувати марки за цима умовними категоріями. Рік випуску окремо згадувати, мабуть, не буду – його можна роздивитися на зображенні Але якщо з’являться питання – запитуйте.

Отже приклади корисної  діяльності опинилася на марках вже у перших серіях, що були видруковані за незалежності. Була така лінійка “Давня Україна”, у неї входили марки “Чумаки” і всякі інші. Ну й “Жниці” були.

Трохи раніше вийшло кілька марок, присвячених діяспорянам. У рубрику згодяться.

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 2: Відблиски етнографії”

Буремні лялькові двадцяті

Ми тільки-но додивилися третій (і, мабуть, останній) сезон про місс Фрайні Фішер, а ностальгія вже буяє. І набуває дивних форм. Я очікувано ковтаю слину, роздивляючись фешн-ляльок, одягнених в тодішньому стилі. А от що неочікувано, так це те, що найбільше мені сподобався, здавалося б, категорично _не_мій_ варіант. І формат не мій, і лінійка естетично не близька, але ж… Дивина та й годі!

Продовжувати читання “Буремні лялькові двадцяті”

Жіночі образи поміж українських марок. Частина 1: Реальні особи

Останнім часом я потроху реабілітуюся як посткросерка. А де посткросинг – там і марки. Українські “знаки поштової оплати” я люблю щиро і віддано – недаремно вони час від часу отримують міжнародні винагороди. І закортіло мені якось поєднати приємне та корисне: пороздивлятися, на яких саме марках помальовано жінок.

За основу поки що беру дані з укрпоштівського міні-маркету – не ризикну стверджувати, що вони є вичерпними, але хоч так. І, оскільки минулий пост в картинках (про Лего-фігурки) був аж надто великий, тут я піду трохи іншим шляхом.

Отже, почнемо із того, що в Укрпошти є цілком офіційна серія “Славетні жінки України”, розпочата ще у 1994 році. Отут про неї написано (тільки новина несвіжа, тому в моєму огляді марок буде трохи більше).

Скидається на те, що першою поіменованою жінкою на українській марці стала Леся Українка – на межі 1994 та 1995 (до грошей вона “кар’єрно зростала” довше).

Далі довго нікого не було, аж у 1997-му щось десь прорвало. Тоді вийшли марки про:

* княгиню Ольгу

* Роксолану

* та Соломію Крушельницьку

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 1: Реальні особи”

Підлітково-дорослий топ-100 від Amazon

Усе минеться, але моя любов до книжкових топів – вічна. Сьогодні набріла на топ-100 янг адалт, складений амазонівськими редакторами. Думала побачити довгий перелік надсучасних бестселерів. Нє, їх також багацько, але в цілому – це дуже дивний список.

Мабуть, його дивацтва пояснюються просто – підзаголовком “Книжки, що сподобаються і в 14, і в 40”. Нууу, є й таке. Окрім сучасного там купа класичної класики, яку сорокарічні точно читали. Але не вся ця класика – дитячо-підліткова. Гаразд, “Макбет”, припустимо. Але “Правила винокурні” чи The Color Purple (що я його, щиро кажучи, банально боюся читати)? Поза всім тим, топ цікавий. Там чимало такого, що в мої поважні роки вже нуйогонафіг читати, але дещо – точно буду.

А виглядає він отак (впорядковано за абеткою)

A controversial satire – A Clockwork Orange by Anthony Burgess
Introducing Gemma Doyle – A Great and Terrible Beauty by Libba Bray
Loss of innocence – A Separate Peace by John Knowles
A coming-of-age classic – A Tree Grows in Brooklyn by Betty Smith
Mark Twain’s finest – Adventures of Huckleberry Finn by Mark Twain
Stereotypes and the Monkey King – American Born Chinese by Gene Luen Yang (!)
Moving and eloquent – Anne Frank: The Diary of a Young Girl by Anne Frank
Anne’s story continues – Anne of Avonlea by L.M. Montgomery
A Lithuanian tragedy – Between Shades of Gray by Ruta Sepetys
Teenage revenge horror – Carrie by Stephen King (!)

Продовжувати читання “Підлітково-дорослий топ-100 від Amazon”

Книжковий вішлист: травень-червень

Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )

Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂

Поїхали?

Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.

 

“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.

Далі:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: травень-червень”

Ювілей

Обов’язковий читацький щоденник в зошиті було розпочато 13 серпня 2004 року. Тоді ще не було ГудРідз та Лайвлібу. У мене тоді навіть жежешечки ще не було!

Скільки років минуло, скільки сторінок… Зошит, до речі, всього лише третій. І зараз в ньому таке:

DSC_0645

Ну, за наступні півтори!

Підвіконний город. Травень-15

Від перших спроб реабілітувати корисну підвіконну рослинність минув вже рік. І тепер можна констатувати:

а) неповний комплект імені Scarborough Fair (тьху-тьху) почувається непогано;

б) деревця роблять мені нерви, але з ними буває цікаво;

в) квіти (в декоративному значенні) в мене не ростуть, але я вперто пробую із різними варіантами;

г) для протоколу: я почала вирощувати ароматичні трави раніше, ніж це стало шалено модним :Р

Категорично нехудожній фотозвіт під катом.

Продовжувати читання “Підвіконний город. Травень-15”

Читацька дисципліна імені Рибки Касі

Після того, як місяць сумлінно писалося про розумне й вічне, мене раптово повело на дибри. Найближчими днями я знову розповідатиму про своє підвіконне городництво, але сьогодні – вечір загальночитацьких практик. Тим більше, привід якось сам собою з’явився.

Буду кепом, одна з найдурніших проблем багаточитання – це проблема вибору “А щоб оце почитати наступним з тих сотень книжок, що вимагають уваги?”. І відповідь на це питання часто втілюється не в стоси прочитаних книжок, а в купи розпочатих і закинутих. Про те, скільки в мене відкритих і полишених файлів на рідері, промовчу – сумнішої оповіді не знайдете. Але з паперовими книжками все теж невесело. І отут має врятувати Рибка Кася – маленька м’яка іграшка (принагідно: дякую, мамо!), що з березня працює книжковим запобіжником.

Вигляда це отак:

DSC_0414

Це мій нічний торшеро-столик, Кася та стос так-так-я-дійсно-читаю-всі-ці-книжок. А перше правило Касиного читацького клубу – вище черевця стоси рости не мають. Бо, зрештою, це вже просто небезпечно. А зараз Кася змушує мене хоча б пам’ятати про межі пристойності.

Покаянне під катом.

Продовжувати читання “Читацька дисципліна імені Рибки Касі”

Книжки, що їх бракувало колись. “Мій дідусь був черешнею”

Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.

До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.

Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?

От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.