Мені тут сказали, що треба написати, а ще обов’язково додати фоточгі – і також неодмінно у фейсбук. Ну ок. Але все дуже скромно )

Отже про враження від двох днів Ксенi-Навіщо-Їхати-Цього-Року-До-Львова-vaenn на Форумі у твіттер-стилі.

* У львівському трамваї є вайфай і до нього можна підключитися. Бо зробити це в Хюндаї дорогою мені не вдалося

* Дарниця-Трускавець – Хюндай годный. У нього між Києвом головним та Львовом немає зупинок (а ще в мене і туди, і звідти не було сусідів, а на трьох сидіннях можна й у сидячому поїзді подорожувати)

* Звідки стільки людей?

* Як всюди встигнути?

* Чому перекладачі перекладають так дивно?

* Софі Оксанен – прикольна, треба все ж таки книжку купити. Чи всі три?

* Білки у парку Франка няшні, але нахабні.

* Нетуристичні досовкові вулиці цікавіші за центр.

* Я її знайшла – найзручнішу в моїй практиці гостьову канапу!

* Новий досвід такий новий.

* Усі книжки не купиш, усі бажані книжки – просто не донесеш.

* Добре забутий досвід – також новий, бо історичні конференції веселіші за журфаківські.

* Архітектура УКУ справляє незабутнє враження.

* В автобусі їхала поряд із молодими російськомовними  /судячи з одягу що/ мусульманками. Цікаво, чи не з Криму…

* Додому повернулася ледь жива від втоми, та з’їздила офігенно.

А! А слайди під катом.

Продовжувати читання “Львівські трофеї” →

Днями я у фейсбучику бурхливо раділа результатам Г’юго.

Енн Лекі таки зробила триплет й отримала три основні премії та купу інших. Плюс номінації на ще інші, включаючи Philip K. Dick Award та дуже цікаву The James Tiptree, Jr. Award.

Ну й особливого присмаку додає те, що це в Лекі дебютний роман. Тепер аж лячно братися: не лише через мову, а ще, бо: та що ж там аж такого? Хоча попередній бурхливий дебют в фантастичній літературі – “The Windup Girl” Бачігалупі я читала. Не можу сказати, що беззастережно сподобалося, але книжка дуже цікава. Ну, подивимося й тут.

І ще про дебюти, але особисті та місцеві ) Останніми роками я інколи меланхолійно спостерігала за конкурсами оповідань під егідою “Зоряної фортеці“. Хоча “спостерігала” – надто гучне слово. Читала звіти про результати та інколи оповідання переможців. А цього літа раптово набріла на старт “мантикорного” конкурсу мініатюр за мотивами творчості Коцюбинського. І нєжданчіком зрозуміла: а я знаю, як треба )

Деталі?

Продовжувати читання “Фантастичні дебюти: великі світи та маленькі світенята” →

Через страшенну спеку (так, мої фейсбук-друзі вже в курсі, що 40-градусну межу Запоріжжя вже тойво) усі ці два тижні я просиділа вдома, переважно вибігаючи лиш в поліклініку, крамницю та до бабуні. Але ми з Мєлкім все ж знаходили в собі сили, аби “сходити на Єнота” та пошукати пригод у парку.

Власне у найбільшому парку ЗП ми шукали не пригод. А білок. Чи могла така гризуноманка, як я, оминути увагою найкавайнішу ініціативу міської влади?

(фотки трохи збільшуються)

З цією ідеєю в місті бігали, як з тою торбою, вже давно, ну й нарешті вийшло – війна війною, а уняня за розкладом. Хоча в тутешніх степах білки – не дуже часті гості, в Дубовці їм, принаймні, буде, що їсти.

Пошук білок в картинках – під катом.

Продовжувати читання “Білкотерапія” →

Уже два тижні зависаю в ЗП. Головна причина приїзду – економія на здоров’ї. Звучить бридко, але насправді тут масаж дешевший і – що головне – знайома притомна масажистка.

***

Хоча є й певні недоліки. Люд у масажному кабінеті не те, щоб беззастережно проросійський, але цілком антимайданівський. Читачі “Вєстєй”, двома словами. Почути можна всяке цікаве. Учора я героїчно промовчала, слухаючи розмову про: кому так треба жити, коли в Європу без віз, а в Росію – з візами! Сьогодні, правда, не втрималася: питалася, чи не можна оминути тему “добровольці-найманці-олігархів-повернуться-й-почнуть-вбивати”. Бо, кажу, знаю людей, що гинуть вже зараз, а куди й коли вони там ходити будуть – ще й ніхто не знає.

Приємно, що градус обговорення миттєво знизився. Потім ми ще трохи побалакали про практики роботи тутешніх військкоматів.

***

До речі, про військкомати. Кажуть, десь бамажки із угро носять? У нас тут все елегантніше: на двері у під’їзд почепили дюже серйозне оголошення: а чи не хочуть особи, що підпадають під оцю хвилю мобілізації (список категорій додається), прийти до них самі і, може, навіть медкомісію пройти? Нуашо. Дьошево-сєрдіто плюс шанс отримати більш-менш ідейний контингент. Хоча, Мєлкій каже, повістки декому все ж таки приходять. Енівей, наш татко думає завтра сходити й подивитися, що там і як.

***

Тим часом Мєлкій не лише збирає гроші (див. пости Мєлкого), але ще й перетрушує гардероб. У нас в родині є біженці – поки що неофіційні. Одна з кузинок вийшла заміж до Алчевська, ну й… Зараз молоді всі на селі у тітки (кузинкиної матері): сестра, її чоловік, чоловікова молодша сестра й двоюрідний небіж. А! Ще кіт. Старше покоління родичів in-law залишилося там. Що робити з молодшим, яке поприїжджало із літнім мінімумом речей, незрозуміло. Дорослі якось собі раду дадуть, а от з двома неповнолітками є трабли. Одна вступила в універ, і тепер проблема – як звідти переправити гроші на навчання, що буде з гуртожитком і де брати речі. Іншого, мабуть, треба влаштовувати-збирати в школу. А грошей в родини геть нема – отой самий випадок “від слова зовсім”. Ить. Може, їх десь зареєструвати треба?.. Але всі плекають надію, що якось воно обійдеться.

***

А воно якось так обходиться, що ну його нафіг. З новин тішать хіба що санкційні. О! Ще було днями цікаве. Відвідала я була бабуню по батькові. Тем для розмов зараз небагато, вони кружляють собі і тут я звертаю увагу, що про тих біженців, яких у Криму спакували й повідправляли в дрєбєня нової батьківщини бабуня говорить із помітною зловтіхою.

Я час від часу намагаюся рефлексувати потроху і за таки штуки собі, бува, мораль читаю (але як жеж важко втриматися!). А тут мене прохоплює: от від кого, але від бабуні вимагати в цій ситуації показового прєкраснодушія, мабуть, ні в кого морального права нема. Вона ж бо народилася на сонячній Амурщині. І оселилася їхня родина там у 1930-му – як би це толерантно сказати – не з власної волі.

Тут можна було б щось додати про нав’язливі паттерни державної поведінки, але чогось не хочеться.

No pasaran!

Мила сьогодні купу перцю на “попекти”, вдихнула глибоко – і загубилася.

Звичайнісінький місцевий білий перець – моя маленька машинка часу. Прямим наводженням: у сільське літо десь так 20-річної витримки. Спрацьовує бездоганно.

***

Насправді сакральність: прийшло літо – будемо пекти перець – вже суттєво покоцана реальністю. Ми вже другу зиму чудово зимуємо на турецькій капії. Вона ж бо, щиро кажучи, й універсальніша, і банально смачніша. Але декілька разів на сезон зробити _це_ треба: взяти та й попекти “звичайний” перець. А натюрель – нечищеним, без солі, без олії. Якщо потім зварити ще томатну підливу – буде точно як на селі їли. Але я – мала манкуртка – і тут нехтую канони )

***

А загалом в дитинстві чужа перцева _незацікавленість_ мене шокувала. Одне з головних відкриттів дитинства: мамо, мамо, вони (Інші) перець готувати не вміють! Нуашо, більшість наших знайомих його або сирим в салат різали, або закривали на зиму якесь нєчто, яке звали “лєчо”, або (найпросунутіші, як мені тоді здавалося) могли підрізати у борщ. Всьо! Те, що про манджі питати марно, я швидко зрозуміла. Але щире нерозуміння у відповідь на моє не менш щире: “Ну а пекти!” – в мою десяти-дванадцятилітню голову вкладалося геть погано. Згодом звикла, аж потім і перець пробився у повсякденне меню “ширнармас”.

***

Залізла на болгарську вікі. Вона преться від того, що звичний для радянських країв перець називають “болгарським” :Р

Раз вчора я згадувала про свій великий проект, то треба все ж про нього розповісти. Це довга та трохи заплутана кулінарна історія із щасливим закінченням.

Про існування “Свята льоду та полум’я” я чула, ще коли англомовна версія виходила. Тоді сама ідея здалася трохи дивною, але логічною: ну заробляють люди на франшизі, не збірка цитат Тіріона – і то хліб. Але в режимі “Не така вже й фанатка!” я про ту книжку швидко забула. Аж доки не побачила огляд російськомовного видання на севен-кіндомз. И тут Остапа понесло (с). Ні, я не побігла купувати неадекватно дорогу книжку. Я вперше втрапила на посилання на блог людей, які все це роблять. І загубилася.

Збочений стиль “Аби по-багатому” пізньосередньовічної та ренесансної кухні ми було оцінили, ще коли дивилися документалку про тюдорівське різдвяне свято. А тут майже те саме, тільки у фентезійно-адаптованому вигляді. Натуральна спокуса, з якого боку не подивитися. Руки засвербіли, ягідний сезон у розпалі, й під найближчих гостей я вирішила спробувати хоча б аутентичний пиріг спекти. Гості трапилися швидко, довелося виконувати обіцянку.

Продовжувати читання “Фанатський стафф, або ж Ягідний пиріг по-гра-престольному” →

Новини читати моторошно, братися за мій великий кулінарний проект – також (а гості ж за дві з половиною години прийдуть…). То я згадала про один із своїх попередніх постів та вирішила показати, як ведеться його “змісту”. Минуло майже півтора місяці, то нехай буде для історії.

Геть нехудожні фотки трьох рослинок та однієї тварюки під катом.

Продовжувати читання “Підвіконний город: проміжні результати.” →

Днями отримала категоричну рекомендацію піднажати на білкове їдло. Оскільки м’ясо мене останніми роками не пре, почала фантазувати про регулярне вживання морської риби. Зараз це словосполучення для мене розшифровується однозначно: риба=лососеві (тільки вони, ззззараза, подорожчали). Уже більш як 20 років минуло із повернення з Камчатки, а я так і не призвичаїлася до думки, що біла риба – це гарно й смачно, а не “ну якщо нічого пристойного не світить…”. А найцікавіше те, що малою я мала геть інші симпатії. Тоді моєю улюбленою рибкою була оця красуня:

Далекосхідна навага (а англійською – шафранова тріска – Saffron cod). Попри своє тріскове похождення – надзвичайно смачна штука, яку переважно смажили у клярі (ну звісно, якщо так готувати лососей – і готували ж! – то тріска переможе).  І, як з’ясувалося дюже корисна та малокалорійна. А в рунеті думки розходяться: одни вважають найкращою тріскою (ага-ага), інші пхекають та нагадують про алергонебезпеку. З останнім, правда ж, не все гарно. Мабуть, це в мене був перший свідомий досвід а-ля “У їжі можуть бути спецефекти” – від наваги пухли та свербіли губи. Але в тому був свій фан!

Их, кортить перевірити: а чи справді вона така класне, чи то в мене відблиски золотого дитинства затьмарюють свідомість. А фіг – не торгують у нас таким.

Не минуло й три місяці, як я доотримувала подарунки на день народження. Оцей, мабуть, найочікуваніший (і не тому що запізнився). Два з гаком кіло щастя.

Моя лялькова колекція пішла у спіраль: із чого почалася – до того й повертається. Фан я чи не фан!
Пруфото

Сьогодні я трохи погралася у Scarborough Fair. Аби розмариновому кущику не було сумно, висіяла в горщики поряд з ним sage and thyme (parsley – нецікаво, та й не їмо ми її). Подивимося, чи проростуть, бо в мене складні стосунки із рослинами.

А до чого тут сабж? Мабуть, до того, що нині увага до підвіконно-городницьких робіт вимагає неабиякого ментального зусилля: як жеж можна щось сіяти нове, як раптом доведеться й старе кидати напризволяще! Ну… посіяти – посіяла, сподіваюся, зможу побачити результати.

З іншого боку, створення маленького трав’яного садочка, може, й ненайгірший засіб боротьби із тривожністю. Хоча нові туфлі я також купила. А як ви викручуєтеся?

ЗІ: Повертаючись до фольклорних асоціацій: відкрили для себе Rosemary & Thyme – симпатичний англійський-англійський кантрі-детективний серіал. Щоправда, справи там одноманітні, але загалом – дуже мило. І дуже красиво.

Потяг до сабжевих мандрів у нас справа сімейна. Отже, від цього тижня я є на GoodReads. От тільки що з тим робити, ще не визначилася.

Зрозуміло, що аналогом профайлу на Лібі, з яким я дбайливо ношуся вже стільки років, ГР не стане. Бо таку титанічно-сізіфову працю просто не подужаю ) Тому поки що додаю книжки хаотично (перепрошую в своєї мікрофрендстрічки) – здебільшого останнє читане або ж значуще для рекомендацій.

Рекомендації, до речі, навіть з таким коротким списком вже пристойні – це добре. Загалом багато цікавих/мені незвичних мульок. Окремі цяці – реалізація статистики та челендж. Замахнулася на недосяжну мрію останніх п’яти років – аж тут збагнула, що доведеться додавати все прочитане цього року. Зніяковіла, але нічого – но пасаран!

Основна проблема “додавання” банальна – відсутність/мінімальна присутність в базі _кириличних_ видань. За яким принципом тамтєшній люд позбирав укрліт збагнути важко, але його там є і чимало. З перекладами зарубіжки набагато гірше, тож моєю першою спробою додавання книжок стали нещодавно читані Воїни Саламіну. Але українські книжки – то таке. З російськими веселіше. Там вивести якийсь спільний принцип геть неможливо. Переклади класики в базі трапляються недоладно без системи. Із сучасного, схоже, найкраще почуваються _найвищі_ полиці – “Интеллектуальный бестселлер”, корпусівські підсерії, легендарний “Иллюминатор” – таке. Трохи вбік – і вже провалля. Із вузькожанровою літературою – повний бардак, більш-менш пристойно на перший-другий погляд виглядають запаси детективів; фантастика, фентезі, урбан-фентезі, містика (ну й YoungAdult ізводи усього цього) розшукуються чисто тобі за принципом: тут є, тут нема, а отам рибу загортали (ну, це коли є перша книжка з серії, третя, четверта… а другої – нема).

Дивлячись на все це, контролфрик в мені ридма ридає. Тож трохи покопирсавшися в тамтешніх механізмах, я вже на другий день по реєстрації відправила запит на статус лібраріана. Сьогодні отримала. Нє, я не збираюся наводити глянець на все, куди око впаде, чесно ))) Але хоч трішечки, хоч скраєчку…

Любі друзі, а хто з вас там є (кого я ще не відшукала)?

ЗІ: йолкі, я й не уявляла, що потенційно цікавих мені книжок аж так багато, що від жадібності в голові паморочиться.Єдине, що мене врятує – дуже повільне читання англійською )

ЗЗІ: і про додавання кириличних книжок – а ще там шокуюче багато болгарських видань усякого-різного. Молодці кузени!

Передивляючись СтопФейк зачепилася оком про новину про начебто перепродаж “гуманітарних” американських пайків.
І пропала. Спати-їсти-не-можу-як-хочу американський армійський пайок і пофіг, хто і як його продає.
І я серйозна, як стадо носорогів.

Геть не пригадую, чи я вже про розповідала, чи нє (бо могла, тоді – перепрошую), але американські армійськи пайки – це така штука, яка тундру-мене познайомила з:

* іжею, яку варять гріють просто в пакетах
* крекерами
* сублімованими фруктами-ягодами (додати у нєчто води та отримати полуниці – уявляєте, що це для дитини Півночі? :Р)
* емемдемсами
* жуйками-подушечками
* зубочистками та деякими іншими збоченнями.

Було то влітку 1993, ми збиралися повертатися до України, і батьки набрали тих пайків в дорогу. Звідки на Камчатці вони взялися – я не знаю, там тоді було багато цікавого, може, й справді гуманітарну допомогу перепродавали. Але ніби казали, що то після Бурі в пустелі “зайве” прилаштовують.

Найцікавіше те, що я пригадую отакі навколо технічні штуки, але не пам’ятаю, що ж в тих пайках було _основною стравою_. Окрім того, що я нині можу ідентифікувати як чілі кон карне. Чи в мами спитати, може вона знає…

А що вам з їдла траплялося екзотичного у цікаві дев’яності?

Терапевтичне, коротше кажучи. Коли вже справді не хочеться думати про серйозне, тоді іноді виходить щось аж надто несерйозне.

От мене зрештою прорвало. Півдня капаю слиною на категорично не_мій ляльковий формат – бжд. По-перше, вони мене трохи лякають – але тут треба довго формулювати чому (якщо коротко: такі ляльки іноді здаються завчасною репетицією “андроїд-етики”). По-друге – як барбі-філ я чесно не уявляю, що можна робити із 70-сантиметровою лялькою, яка до того ж коштує під штуку баксів. Нам так не жити, таке всяке – але подивитися на фоточки бува цікаво.

А сьогодні на свіженького іпл-мена дивлюся й дивлюся.
тиць на фото

Намагаючись абстрактуватися від дійсності, вчора трохи прикупила нових книжок. І від учора ж не можу натішитися зіркою закупів. С огляду на обставини читво специфічне, зрозуміло, але все ж категорично рекомендую:

Інші романи – це Ціппер та його батько та – та-дам! – свіжоперекладений Гробівець капуцинів – книжка, на яку ми чекали, відтоді, як дізналися, що вона взагалі існує ) Давно українські видавці так не радували. Навіть пригадую, відколи – з Безіменної – дуже цікавої антології, яка дала мені чарівного копняка, завдяки якому я нарешті прочитала The Awakening Кейт Шопен.

***
Хотілося, аби так тішили частіше. Бо є в патріотичному бойкоті страшне. Можна жити без снікерсів, ретельніше обирати чай, уважніше читати етикетки косметики. А от книжки російських видавництв – моє найвразливіше місце. Хех, ну будемо підтримувати вітчизняного виробника. І добре, що є ще британські та американські – бо на наших перекладах сучасної літератури довго не протримаєшся. (ну і також – боги, бережіть Флібусту!)

***
І ще звернула увагу: від березня 2012 я вирішила робити списочок книжок, які в мене з’являються (різними шляхами – купую, дарують, вимінюю), і викреслювати з них прочитане. Була цікава динаміка читання надбань – бо на кожні мої закупи сімейні реагують однаково: Ти б спочатку те, що є прочитала! А я люблю, щоб нечитане стояло добрячими стосами – дитина дев’яностих, шо поробиш!

Енівей – минуло рівно два роки, тому можна робити якісь висновки. І не сказати, що вони не радують )
Марш із друзями – 158-а придбана за цей час книжка (до речі, спочатку я вносила в список все – і Льошкині обновки, які мені теоретично цікаві, і куплене для когось, що я й сама подивилася, але за декілька місяців зрозуміла, що це неправильно). Могло бути й гірше – якби не ридер.
І головне – зараз у списку лише 51 рядочок. Фух, я не пропаща!
Чи дарма я так вважаю?