Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?
Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.
Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.
Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.
Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…
(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)
… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.
Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.
(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)
Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?
Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?
… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.
(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)
аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.
Vaenn's Bookblog 