Взялася читати Bittersweet – останній роман Колін МакКалоу – в російському перекладі, і вже кортить дечим поділитися.

Як дочитаю, мабуть, напишу докладніше – поки що читається приємно, а матеріал цікавий: сімейно-професійна сага, яка оповідає про чотирьох сестер (дві пари двійняток), що вирішили стати медсестрами в Австралії 1920-х. Знаючи долю самої МакКалоу і вже чувши про те, з якими труднощами тамтешні жінки пробивали собі шлях в медицину, добряче накачала синдром очікувань. Синдром почувається добре )

Государственные служащие женского пола не имели права выходить замуж, поэтому все медсестры были одинокими. Исключение составляли вдовы и разведенные, хотя у последних практически не было шансов быть допущенными к собеседованию. Поэтому разведенки выдавали себя за вдов и старались не показываться в компании мужчин. Многие медсестры жили на съемных квартирах, чаще всего парами, однако некоторым из них больница предоставляла казенное жилье на своей территории. Фрэнк Кэмпбелл предпочитал, чтобы бараки, оставшиеся со времен войны, не стояли пустыми, а приносили доход, пусть и очень скромный. Ведь медсестры были отличными квартирантками — ни детей, ни мужей, регулярно накачивающихся пивом.

О жертвах, принесенных на алтарь профессиональной карьеры, никто, кроме самих медсестер, никогда не задумывался: нерожденные дети, холодная постель, отсутствие стимулов в чисто женском окружении, нищая одинокая старость. Лишенные человеческих радостей, они с головой уходили в работу, пытались дружить с соседками по комнате, заводили случайные интрижки на стороне или в кругу себе подобных. Все это не лучшим образом отражалось на их характерах. Но что делать, приходилось играть по правилам. Если бы в те времена существовали женщины-судьи, получавшие жалованье от государства, их бы тоже ждала участь старых дев.

“Отаке”

Коли писала про Квєту Лєгатову та її “Ганулю”, я ще була казала, що спочатку збиралася розповісти про іншу книжку. Минув рівнесенько місяць, і мене доїдає сумління. Особливо зважаючи на те, що зараз якраз сезон підходящий.

Тож сьогодні у нас в програмі The Aftermath Рідіана Брука, що його російською переклали максимально влобно – “После войны”. Якраз про те там і йдеться – про гамбурзьке буття під британською окупацією.

За формою це сімейна драма-мелодрама. Від драми – тематика, від мелодрами – фіксація на стосунках і якийсь трохи надмірний потяг влаштувати персонажам _справедливість_ (нє, я знаю, що в житті всяке буває, але щоб аж так!..) У центрі уваги дві родини: Льюїс Морган, офіцер з британської адміністрації, його дружина Рейчел й син Едмунд та німецький удівець герр Люберт із дочкою-тінейджеркою – власники будинку, призначеного для англійських “гостей”.

Попри оцю безсумнівну мелодраматичність – книжка важка, а місцями й відверто неприємна. Про гризучу актуальність можна й не згадувати. Як жити поряд із чужими людьми? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками, якщо ці люди – німці?.. Але денацифікація триває. Але вони – вчорашні вороги. А хто зараз – фіг розбереш.

«В чужой стране вы встретите чужих людей. Держитесь подальше от немцев. Не гуляйте с ними, не здоровайтесь за руку, не заходите в их дома. Не играйте с ними и не участвуйте ни в каких совместных мероприятиях. Не старайтесь быть добрыми – это воспримут как слабость. Пусть немцы знают свое место. Не выказывайте ненависти – это им только льстит. Держитесь бесстрастно, корректно, с достоинством. Будьте сдержанны и немногословны. Не вступайте в нефро… нефо… неформальные отношения…» Неформальные? – повторил Эдмунд. – Мам, а что это значит?

Рэйчел только дошла до той части, где рекомендовалось держаться «бесстрастно, корректно, с достоинством», и пыталась представить, как демонстрирует эти качества в отношении неведомых немцев. Эдмунд читал «Вы едете в Германию», официальный информационный буклет, вручаемый каждой направляющейся в Германию британской семье вместе с кучей журналов и пакетами со сладостями.

Продовжувати читання “Британський роман про повоєнний Гамбург” →

Днями мені трапилося прочитати одразу дві книжки з категорії “Просто про складне”, вона ж – “Приємно про якесь не дуже”, або ж “Страшно смішно про серйозне”, чи навіть “Іронічно про драматичне”. І так оце спростилася/розслабилася, що довелося потім полірувацця одноклітинним любовним романом. На щастя вибрала вдало. До речі – складнощі вибору релакс-читва заслуговують на окремий пост, тільки чи є труднощі класу “Я в юності прочитала овердофіга любовних романів (точно більше півтищі, але наскільки більше – не пам’єтам, припинила ту дурну справу із рахуванням), а все одне виросла феміністкою” комусь цікавими? Я б весело написала, правда-правда )

Але повертаймося до наших ба нелегких/легких книжок. Полірування, між тим, знадобилося не тому, що вони були погані чи нецікаві. Аж навпаки, вони – класні, а одна – точно втрапить у мій річний топ. Просто ці два романи дійсно нестерпно легко змальовують досить-такі сумні (а місцями й страшні) речі. А де там “Я реготала над кожною сторінкою!” (вільна цитата з відгуків на Гудрідз) – я трохи не тойво. Почуття гумору, мабуть, схибило.

Поїхали. Перша з цих книжок – це одна головних новинок “Комори” на цьогорічному Арсеналі – “Гордий Будьщо” Ірени Доускової. Велика повість (чи дуже маленький роман) про чеський варіант застою першої половини 1970-х. Фішка книжки: оповідачкою є 8-річна Геленка – дитя із дуууже незвичної родини (батьки актори з провінційного театру) та з трішки нестандартними поглядами на життя.

NB: попри милу обкладинку книжка – категорично не_дитяча. Головна героїня молодшого шкільного віку тут є водночас ностальгійним альтер-его письменниці, що зростала у ті часи, та уособленням творчого методу, а не натяком на цільову аудиторію. (Де я кілька місяців тому читала про “Дитяча книжка та книжка, де діти – головні герої – це дві великі різниці”? Згадала! У рецензії Володимира Чернишенка на твори Антона Санченка). Про що чесно йдеться у передмові:

Мені здалося, що зіткнення дитячого і дорослого способу сприйняття світу на тлі нерідко печальних сімдесятих дасть мені як авторці можливість намалювати трагікомічний і не зовсім звичний образ тієї доби, яка позначилася на нас усіх більше, ніж ми б того хотіли.

Власне це і є “Гордий Будьщо” (персонаж – прямий аналог моєї власної Цекаки Паесеси) – спроба (і переконлива) відбити дитяче враження про світ, який стає абсурднішим просто в процесі споглядання. Не Кафка, але реалії дивні і, по-своєму, лячні. А завдяки безкомпромісно чесній/наївній Геленці – ще проговорені відкрито. Думаю, оцей контраст між “Усі все розуміють…” – “А діти – ні!” і має створити комічний ефект, але я все ж таки на двадцять років молодша за пані Доускову, і моя цікавість до деталей мала якийсь “етнографічний” відтінок. Хочу ще загітувати на читання батьків – вони якраз із того покоління, та й, думаю, їм було б цікаво порівняти тутешні соцреалії із чеськими.

А друга книжка – сучасна і про сучасний світ – а приблизно така ж сама за ефектом. Це – американський бестселер “Куда ты пропала, Бернадетт?” Марії Семпл – така собі цілком комедійна оповідь про драму головної героїні – видатної архітекторки, яку гостра творча криза, необхідність опікуватися хворою дитиною та багатолітня депресія перетворили на нелюдськи прибацану домогосподарку.

Продовжувати читання “(Не)Стерпно важкі легкі книжки” →

Після того, як місяць сумлінно писалося про розумне й вічне, мене раптово повело на дибри. Найближчими днями я знову розповідатиму про своє підвіконне городництво, але сьогодні – вечір загальночитацьких практик. Тим більше, привід якось сам собою з’явився.

Буду кепом, одна з найдурніших проблем багаточитання – це проблема вибору “А щоб оце почитати наступним з тих сотень книжок, що вимагають уваги?”. І відповідь на це питання часто втілюється не в стоси прочитаних книжок, а в купи розпочатих і закинутих. Про те, скільки в мене відкритих і полишених файлів на рідері, промовчу – сумнішої оповіді не знайдете. Але з паперовими книжками все теж невесело. І отут має врятувати Рибка Кася – маленька м’яка іграшка (принагідно: дякую, мамо!), що з березня працює книжковим запобіжником.

Вигляда це отак:

Це мій нічний торшеро-столик, Кася та стос так-так-я-дійсно-читаю-всі-ці-книжок. А перше правило Касиного читацького клубу – вище черевця стоси рости не мають. Бо, зрештою, це вже просто небезпечно. А зараз Кася змушує мене хоча б пам’ятати про межі пристойності.

Покаянне під катом.

Продовжувати читання “Читацька дисципліна імені Рибки Касі” →

Цього року я з Арсеналом була на “Ви” і пропустила купу подій. Серед них – потенційно цікаву презентацію “Український історичний роман: жіноча версія”. Цікаву і темою, і тим, що з двох пропонованих до обговорення книжок – “Звичайник” Лілії Мусіхіної і “Марта” Лілії Черен – другу я вже встигла прочитати. “Тематично” роман і справді історичний. Хоча…

Отже, за формою “Марта” дійсно може вважатися багатофігурним історичним романом, АЄОА – 250 сторінок, в які просто не вмістилися всі намічені сюжетні лінії (окрім центрової, вона пряма, як молода тополя), та й епоха увійшла пунктиром. Обрані час і дія, між іншим, цікавезні: Київ з 1918 до 1934 з усіма хвилями воєн, НЕПом, згортанням коренізації та відголосками Голодомору. Матеріал шикарний, робота авторки в архівах помітна неозброєним оком, але з точки зору проблематики маємо якраз сабж.

Власне субжанрово українська “Марта” страшенно нагадує англійських “Янголів Черчилля“, що я їх читала восени. Це чесний чік-літ із елементами coming-of-age novel на історичному матеріалі, де в центрі уваги дорослішання та любовні гаразди й негаразди дівчини з села, що мріяла стати модисткою в місті. Проте “Янголи” здалися мені збалансованішими, бо там історичне тло жорстко “дозоване” під фабулу – про особливості Другої світової для Англії розповідається стільки, скільки потребують колізії історії головної героїні. У “Марті” все не настільки струнко. Сюжет фактично повісті періодично хиляє в сторону, аби показати якнайбільше (ага, і включити в себе жменьку штампів традиційних поворотів). І подібна нерівномірність: у нас тут про Марту та її кохання чи про долю України та майже всіх основних верств її населення? – під кінець книжки збиває з ритму читання. Там якраз закинуті другорядні лінії швиденько закриваються “явочным порядком”.

І все ж на тлі того, що в українській літературі останні роки видається як “ретро-мелодрами” (згадала й здригнулася) історичною адекватністю “Марта” безперечно радує. Та й загалом – книжка вийшла симпатична. Але якраз як мелодрама вона для мене не злетіла. Спостерігати за героїнею було цікаво, за її стосунками з жінками (тест Бехдель проходить) – також. Купа примітних детальок, яких просто не могло б бути в про_чоловічому тексті, радувала око, а Київ, Київ! – але ж там ще є чоловіки, дуууже специфічні любовні лінії і аж надто бадьорий гепі-енд. Not my shoes.

Проте авторку запам’ятала, сподіваюся, вона ще писатиме подібне ретро. Бо матеріал того вартий, а Лілія Черен –  кандидат історичних наук, що спеціалізується на тій епосі )

Хотіла написати про цікаву книжку, написану чоловіком (про повоєнний Гамбург), але думала була додати в пост інформацію й про “воєнно-жіночу” книжку, написану вже жінкою. А там таке “таке!”, що заслуговує окремої розповіді )

Виявляється, на початку двотисячних чеську літературу підірвало – з майже “нізвідки” вигулькнула збірка оповідань про життя в бескидському селі й одразу зрубала державну премію з літератури. Судячи з відголосків в інтернеті, преса шаленіла від щастя – лавреаткою виявилася глибоко немолода (за вісімдесят) “жінка з глибинки” Квєта Легатова. Наступного року після тріумфу пані Легатова видала дотичну до оповідань повість, дія якої відбувається в тих-таки Желярах. Невдовзі кіношники зліпили цей корпус текстів докупи. Результат – Чехія отримує номінацію на Оскар-2004. Ну ніфіга собі пенсіонерка! – думаю я.

І не лише я. Скидається на те, що Квєті Легатовій було швиденько присвячено жменьку журналістських розслідувань  (посилання на одне з них, перекладене російською), поки розібралися, що й до чого  – це зараз все цікаве в анотаціях до чеських видань пишуть. Резюме: в moment of glory пані Легатова дійсно була жінкою дуже немолодою, але ажніяк не самородком-початківцем. Вєра Гофманова (а саме таке в неї справжнє ім’я) мала кілька вищих освіт і все життя працювала вчителькою. А писати почала, як то кажуть, “опісля війни”. Цитую статтю:

Под псевдонимом Вера Подгорная Гофманова написала несколько десятков интересных пьес для радиопередачи, из числа которых в эфире прозвучали, например «Студенческая комедия», «Медсестра», «Остров приличных людей», или «Письмо от хулигана». В 1957-м году также вышел в свет сборник очерков «Фигурки» и в 1961-м году роман «Корда Даброва». Кроме того, уже в 1959-м году в литературном журнале «Гость в дом» был опубликован короткий текст «Вратислав Липка и маленькая Боярова», первый набросок будущего успешного сборника «Желары».

А потім – тривала перерва, новий псевдонім, нові твори (не лише збірка “Желяри” та повість до неї), слава. Померла Вєра-Квєта кілька років тому – у 2012, на 93 році життя. “Отаке” (с)

А тепер – “слайди”! Оту повістину-вбоквел було видрукувано українською. І я її навіть читала )

Трохи про сюжет і особливості оповіді:

Продовжувати читання “Зіркова “пенсіонерка” чеської літератури” →

От скільки читаю британку Пенелопу Лайвлі, стільки й дивуюся – як багато всякого можна розповісти про пам’ять. “Місячний тигр“ – про Пам’ять та Історію. “Фотографія“ – про те, як ми пам’ятаємо (чи – власне – не пам’ятаємо) близьких, що пішли з нашого життя. А тепер прочитала “Жаркий сезон“ (у дівоцтві Heat Wave – і воно пасує краще) – про повсякчасне співіснування справжньої реальності та “Яким все було колись”, про одночасне сприйняття багатьох версії людей – “нинішніх” із урахуванням “колишніх”, про не таку вже й лінійну залежність _зараз_ від _колись_. І це було круто )

Сюжетно книжка дуже проста. Кілька родичів пересиджують спекотне літо на селі: немолода літредакторка, її донька – дизайнерка в декреті, зять – зірка научпоп-літератури та онук-тоддлер. Полін повільно редагує книжку про прекрасну даму, лицаря, однорогів та вервольфів, повільно спостерігає за навколишнім життям, повільно згадує подробиці свого нещасливого шлюбу із чоловіком-гульвісою. І не менш повільно починає помічати відголоски поведінки свого колишнього в зятевій, а присмак своїх тодішніх почуттів – у доччиній розгубленості. Естраполяція чи, може, збіг? Полін так не думає.

У невеличку книжку вмістилося дуже багато. Окрім ретельного (та все ж ненав’язливого) розбору роботи механізмів пам’яті, там ще дуже багато про стосунки матерів та доньок, про буття “сіреньких” дружин блискучих чоловіків, про розвеселі моделі “Усі терпіли – терпи й ти”… А ще – про різницю між давнім та сучасним сільським життям. А також – про те, чим відрізняється кантрі-туризм від справжньої “імміграції”. Написано вправно, колізії – якісь аж надто життєві, але беззаперечно радити, мабуть, не можу. Лайвлі, якщо в неї не в’їхати, може здатися нуднуватою. Але мені гарно лягає )

Ще один сеанс статистичної магії – я вирішила раз на три місяці робити такі цікаві картинки за мотивами своїх стандартних “географічно-читацьких” діаграм. Тим більше, цього року я пообіцяла собі уважніше ставитися до розмаїття. Нє, на справжні подвиги: прочитати хоча б одну книжку з кожної країни світу – я не зазіхаю. Більше того, мій домашній проект – просто сльози порівняно із тим, що для Фем-букс робить шановна Freya_Victoria (ага, всі країни, але ще й з тих країн враховуються лише _письменниці_). У моєму випадку це просто маленький персональний челлендж: кожного року я прочитую авторів з 23-27 країн. От і стало цікаво: чи можна підняти цей показник хоча б до 50, не дуже напружуючись із пошуком екзотики (тобто читаючи приблизно те, на що й так звертала б увагу).

my readlist has been to: Australia, Belgium, Bulgaria, Canada, Czech Republic, Finland, France, Germany, Greece, Ireland, Italy, Malaysia, Morocco, Norway, Poland, Russia, South Africa, South Korea, Sweden, Trinidad and Tobago, Ukraine, United Kingdom, United States. Get your own travel map from Matador Network.

Поки що політ нормальний – уже двадцять три країни. Серед них є кілька принципово нових – Корея (як не рахувати казок, читаних в дитинстві), Марокко, Тринідад і Тобаго. Тонкощі лише в тому, що звичний “запас” майже скінчився – ще прочитати щось іспанське, японське, китайське, турецьке, данське, щось балканське, швейцарське, австрійське та щось із “найлітертурніших” латиноамериканських країн – і упс, далі доведеться якось викручуватися. Але то нічого – щоб оце я вигадала собі проблему й не змогла її героїчно вирішити? Пхе!

ЗІ: у стандартному змаганні наразі Штати із мінімальним відривом (9 книжок проти 8) випереджують ЮКей :Р

Я тут днями пообіцяла (ну, можна так сказати) трохи частіше роботи короткі огляди свого щоденного читання та челлендж-балувства. А тут якраз такий привід вдалий – перша чверть року майже минулася.

Хоча з точки зору сабжу – хвалитися особливо нема чим. Я, звісно, ще нікуди не запізнююся і кілька клітинок залишаю вільними принципово, та все одне – 9 з 50 пунктів популярного серед моїх друзів змагання… Якось це не дуже, навіть зважаючи на стандартне обмеження – у цьому випадку я “зараховую” лише книжки, написані жінками.

Як все вигляда і що все ж таки прочиталося?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Перший квартал” →

Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.

До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.

Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?

От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.