Коли бралася за Reading Bingo-2014 у фем-режимі, я ще, жартуючи, писала: а ще можна замахнутися на підліткову версію – укладачі дюже класно штампи простьобували.
І якось так воно вийшло, що протягом року янг-адалт читався досить активно, і вже у грудні з’ясувалося, що дві лінії в мене буде. Шо характерно: попри всі жанрові особливості та обмеження, в цій табличці є кілька справді класних книжок.
Продовжувати читання “Мій читацький 2014-й: YA Reading Bingo”
Наш стрьомний, проблемний, страшний, але в чомусь – все ж дуже крутий – 2014-й пішов в історію. Разом з читаними в ньому книжками. Попри одні обставини та завдяки іншим з точки зору читання для мене він був найпліднішим за останні багато-багато років.
І коли я ставила собі на ГудРідз челендж – я не думала, що зможу її здолати. Але:
Я це зробила (там насправді 201 пункт – але “ну так вийшло”)
(тут треба зауважити, що “книжка” в моєму розумінні – штука дивна. У переліку кілька окремих крихітних оповідань, кілька п’єс та поем, кілька солідних збірок оповідань чи повістей, порахованих разом, і багато романів – включаючи цеглиняки від 600 до 1000 з гаком сторінок. Тому в середньому “крок вліво” я читерством не вважала :Р)
А взагалі, шо класне в багаточитанні – так це відсутність обмежень. На відміну від деяких знайомих я не маю гострої необхідності фільтрувати потік читаного від соусом “Якщо я читатиму фігню, то не встигну прочитати щось справді класне”. Фігню я також читаю ) Також трапляються й непогані книжки, які просто не подобаються – теж не трагедія. Але, дивлячись на статистику, – все не так вже й драматично.
Ну й мої традиційні діаграмки – під катом.
Продовжувати читання “Мій читацький 2014-й: Картинки та статистика”
Днями мене знову накрила хвиля роздратування щодо того: які Starz нехороші люди, бо розірвали перший сезон Outlander на дві половини із піврічною перервою між ними.
І так дратувалася, так дратувалася, що, по-перше, провела масовану рекламну кампанію (а шо, мені одній страждати?) в неохоплених колах; по-друге, прочитала другу книжку з циклу (а це більше тисячі сторінок, все ж таки); по-третє – вже другий тиждень намагаюся вигнати з голови центрову музичну тему. Невдало.
А тут полізла трішки про цю The Skye Boat Song почитати. А там такі контексти!
“The Skye Boat Song” is a Scottish folk song, which can be played as a waltz, recalling the escape of Prince Charles Edward Stuart (Bonnie Prince Charlie) from Uist to the Isle of Skye after his defeat at the Battle of Culloden in 1746.
– каже нам Вікіпедія. Ач яка історична адекватність сюжетам книжок/серіальцю! Відповідно, пісня існує в кількох варіантах. Серед них найвідоміші – максимально конкретний:
Speed, bonnie boat, like a bird on the wing,
Onward! the sailors cry;
Carry the lad that’s born to be King
Over the sea to Skye.
і так далі… або ж трохи абстрактніший – Стівенсона, до речі (тут можна знайти переклад російською).
Sing me a song of a lad that is gone,
Say, could that lad be I?
Merry of soul he sailed on a day
Over the sea to Skye.
Аж тут виявляється, що під серіальні потреби один з варіантів вирішили переробити.
Учора я обіцяла розповісти, як виглядають книжки, які принципово не проходять тест Бехдель. І, дякувати інфоприводу, я це все ж таки зроблю :Р
Дисклеймер: непроходження тесту зазвичай може й не мати прямого стосунку до літературних якостей текстів; це не робить книжку поганою, але – за певних умов – це може багато чого сказати про світогляд (у випадку із реалістичними творами) або світобудівні смаки (а це вже до фантастичних жанрів) письменників. І, якщо в якихось випадках, легко зрозуміти та/або погодитися, чому світ твору саме такий, то в інших – важко уникнути множинних фейспалмів. Минулого тижня іжачки плакали, кололись мені якраз трапилася книжка з другої категорії. Але про це трохи згодом…
Отже, слайди.
Деякі книжки завалюють тест Бехдель вже на рівні сюжетного задуму. Один з найяскравіших прикладів з моєї цьогорічної практики – “Тень орла” Артуро Перес-Реверте. Абсолютний бехдель-нуль. Проте ажніяк не внєзапний: в невеличкій повістині мова йде про один конкретний епізод наполеонівських війн. Книжка, до речі, офігенна. (NB: постмодерн там не те, щоб лютий, але вже досить сердитий, я попередила).
В інших випадках проти тесту грає схильність авторів до архетипізації та узагальнень. Приклад? “О мышах и людях” – один жіночий персонаж, дуже кхм… своєрідний та – і це важливо – принципово безіменний.
Або можна зайти на ті позиції з іншого боку. Теж з осіннього читання – “Крабат” Пройслера. Тут також лише одна значуща героїня, і її безіменність – це вже не ідейна, а суто сюжетна фіча (злий чаклун не повинен був дізнатися імені дівчині, ну й ніхто не взнав).
Оце все лише про “нулі”. Далі там безмежний borderline… Та інколи лояльність до певних авторських трактувань швидко випаровується. І от тепер я розкажу про завал тесту курця. І водночас – одне з головних читацьких розчарувань цього року.
Що мені так допекло? Та ж Foundation Азімова. Чому?
Продовжувати читання “Знак “нуль”, або Як завалити тест Бехдель та залишитися (не) порядною людиною”
Мій читацький експеримент – слідкувати, чи проходять книжки тест Бехдель – впевнено наближується до своєї першої річниці. Але інколи свята приходять раніше. Днями сталася визначна подія – нарешті кількість “трьохбальників”, написаних чоловіками, перестрибнула через десятку. І це круто, я щітаю.
Тож, хоч я й вирішила була: якщо й писати – то про книжки, написані жінками – гадаю, в цьому випадку можна й згадати “білих ворон” незлим тихим словом. Адже результати вимірювання мене дивували всю дорогу: письменники, в яких я була впевнена, що “там з жіночими персонажами все зашибісь” до чесної трійки не дотягували, а ті, яких фіг підозрюватимеш, – спокійно брали планку. Ну, і щоб два рази не ставати, розкажу, як саме можуть виглядати твори, які тест Бехдель завалюють із шиком. Бо якраз нещодавно втрапила на сферичний зразок у вакуумі.
Отже, героїчні 11 творів в хронологічному порядку читання:
* Террі-наше-всьо-Пратчетт “Вор времени” (ну, щодо Пратчетта я й не дуже сумнівалася)
Далі:
Продовжувати читання “Бехдель-статистика та чоловіча творчість”
Парні випадки іноді працюють. Мені знову трапився роман про жінок-льотчиць часів Другої світової! Тільки цього разу британських.
Зветься він передбачувано – “Ангелы Черчилля“, а написала його Рубі Джексон.
(обкладинка російськомовного видання надто гламурна, то нехай буде оця)
Книжкова хронологія охоплює 1939-1942, і оповідується там, окрім іншого про специфіку роботи Women’s Auxiliary Air Force (WAAF) – уповні військову допоміжну структуру ВПС (ну хоча б про цих я чула раніше!) та Air Transport Auxiliary (ATA) – цивільну службу, за зразком якої певною мірою і створювали “ос”. Власне літати жінкам можна було тільки в АТА. От тільки британкам робити це було набагато небезпечніше, аніж американським колєжанкам. І звісно що письменниця не зігнорувала нагоду додати епізод про зустріч в небі із німецьким винищувачем.
В цілому книжка дюже симпатична, але по-своєму дивна. І більшість цих дивацтв пояснюється просто: “Янголи” фактично балансують на межі між янг-адалтом та чік-літом, що серйозно відбивається на проблематиці. Так, це проста, як двері, історія дорослішання дівчинки з народу (ну, нижній середній клас) та її почуттів. Тому війна війною (а в проблематика – не тематика, з тематикою тут все ок і – triggers inside – смертей чимало, трагедії в асортименті), а на перший план регулярно виповзають страшні драми: “Що означає його поцілунок?” або “Чим відрізняється кохання від закоханості?”. Спочатку адекватно сприймати в мене якось не виходило, та потому виховала в собі толерантність до форми й жанру і отримала щире задоволення. Ну отаке воно є. І хто сказав, що “фемініст-френдлі” рожеві історії не потрібні, навіть якщо “правда життя” там добряче лакована?
Щоправда, в роману є справді серйозний недолік. Він закінчується “чіста здрасті” – практично на рівному місці. Хоча якоюсь втіхою можуть слугувати умовні продовження. У них, судячи з анотацій, розповідається про подружок Дейзі-льотчиці – Land Girl та актрису пропагандистських фільмів.
От тільки-но дочитала останній на сьогодні роман Фенні Флегг. По-своєму мила та по-своєму затишна книжка про маленькі містечка американського Півдня, пошуки себе та небезпеки виховання нарцистичними матерями. А ще – про американське тилове буття під час WWII. Ото ніби й дочитала, а офігіння ще не минулося.
Скажіть, я ж не одна така? Ви раніше чули щось про WASP? Не про комах чи білих англосаксів-протестантів чи музичну групу. Про Women Airforce Service Pilots? А їх було більше тисячі.
У 1943-44, аби не розбазарювати на дрібниці цінні пілотські ресурси, у Штатах вирішили покликати на допомогу військовим цивільних льотчиць. Така собі допоміжна авіаційна служба – переганяти літаки між заводами та базами, возити вантажі, тягати в небі навчальні мішені. Вони були дуже потрібні Батьківщині. Але не дуже довго.
Оказалось, тысячи гражданских летных инструкторов-мужчин получили возможность не служить в армии, пока тренируют военных летчиков. Но теперь у армии их было вдосталь, и потому летные школы по всей стране начали закрывать. Однако на тихоокеанском побережье и в контролируемой нацистами Европе не хватало обычной пехоты. И тут-то гражданские летные инструкторы внезапно подпали под призыв и оказаться теперь могли не в летчиках, а в сухопутных войсках. И – столь же внезапно – многие инструкторы захотели взяться за работу «ос» и таким манером остаться в Штатах.
Многих натаскают – с немалыми расходами для правительства – обращаться с современными самолетами, которые водили женщины, но тем не менее мужчины сплотились и устроили громадную шумиху, чтобы не дать провести законопроект, уже внесенный в конгресс, по которому «осы» переводились в ранг военных и оставались на летной службе.
Общественности сообщили, что военные летчицы – это непатриотично, потому что они отбирают работу у мужчин, а уж если женщины хотят служить в армии, пусть идут в Женские войска или в медсестры – вот где они действительно требуются. А тут и Организация ветеранов иностранных войн и Американский Легион подсуетились, и законопроект о милитаризации «ос» провалился. Это означало, что семьи погибших девушек не получат никаких посмертных привилегий, а в конце войны «осам», в отличие от ветеранов в отставке, не видать ни льгот военнослужащих, ни медицинских послаблений – ничего.
Судячи з усього, цитатку складно вважати таким вже й художнім перебільшенням. Більше 30 років дані про “ос” були засекречені. Ветеранами війни їх визнали у другій половині 1970-х. У 1984-му – роздали World War II Victory Medal (ну, і кому особливості служби дозволили – American Campaign Medal). А у 2010-му ті, хто ще були живі, отримали свої золоті медалі від Конгресу. Нє, ну воно, звісно, краще пізно, аніж ніколи, але ж блін. Я ніби вже й позбулася ілюзій щодо справедливості світобудови (фемінізм сприяє, егеж), та є речі, які відмовляються спокійно втрамбовуватися в голову.
А книжка хороша, рекомендую.
Мені тут сказали, що треба написати, а ще обов’язково додати фоточгі – і також неодмінно у фейсбук. Ну ок. Але все дуже скромно )
Отже про враження від двох днів Ксенi-Навіщо-Їхати-Цього-Року-До-Львова-vaenn на Форумі у твіттер-стилі.
* У львівському трамваї є вайфай і до нього можна підключитися. Бо зробити це в Хюндаї дорогою мені не вдалося
* Дарниця-Трускавець – Хюндай годный. У нього між Києвом головним та Львовом немає зупинок (а ще в мене і туди, і звідти не було сусідів, а на трьох сидіннях можна й у сидячому поїзді подорожувати)
* Звідки стільки людей?
* Як всюди встигнути?
* Чому перекладачі перекладають так дивно?
* Софі Оксанен – прикольна, треба все ж таки книжку купити. Чи всі три?
* Білки у парку Франка няшні, але нахабні.
* Нетуристичні досовкові вулиці цікавіші за центр.
* Я її знайшла – найзручнішу в моїй практиці гостьову канапу!
* Новий досвід такий новий.
* Усі книжки не купиш, усі бажані книжки – просто не донесеш.
* Добре забутий досвід – також новий, бо історичні конференції веселіші за журфаківські.
* Архітектура УКУ справляє незабутнє враження.
* В автобусі їхала поряд із молодими російськомовними /судячи з одягу що/ мусульманками. Цікаво, чи не з Криму…
* Додому повернулася ледь жива від втоми, та з’їздила офігенно.
А! А слайди під катом.
Днями я у фейсбучику бурхливо раділа результатам Г’юго.
Енн Лекі таки зробила триплет й отримала три основні премії та купу інших. Плюс номінації на ще інші, включаючи Philip K. Dick Award та дуже цікаву The James Tiptree, Jr. Award.
Ну й особливого присмаку додає те, що це в Лекі дебютний роман. Тепер аж лячно братися: не лише через мову, а ще, бо: та що ж там аж такого? Хоча попередній бурхливий дебют в фантастичній літературі – “The Windup Girl” Бачігалупі я читала. Не можу сказати, що беззастережно сподобалося, але книжка дуже цікава. Ну, подивимося й тут.
І ще про дебюти, але особисті та місцеві ) Останніми роками я інколи меланхолійно спостерігала за конкурсами оповідань під егідою “Зоряної фортеці“. Хоча “спостерігала” – надто гучне слово. Читала звіти про результати та інколи оповідання переможців. А цього літа раптово набріла на старт “мантикорного” конкурсу мініатюр за мотивами творчості Коцюбинського. І нєжданчіком зрозуміла: а я знаю, як треба )
Деталі?
Продовжувати читання “Фантастичні дебюти: великі світи та маленькі світенята”
Дочитала вчора “Сто тысяч королевств” Н.К. Джемісін -досить-таки симпатична романтична фентезятинка. Написати більш-менш докладно для ГудРідз наснаги нема, але кортить дечим поділитися. Цитатками про тамтешній світ.
Світ цей загалом гендерно нейтральний. Проте головна героїня походить із далекої та дикої Півночі. У них там міцні ще пережитки матріархату.
І читаєш бува, а там таке so sweeeeeet:
Ты должен уехать отсюда, Теврил. Найти женщину, которая бы о тебе заботилась и одевала в золото и шелка.
Або таке, серйозніше:
Кто-то вываливается из кустов, ослепший, задыхающийся от дыма. Мудрая женщина? Нет, это мужчина – точнее, мальчик, еще не пришедший в возраст отцовства. Что он здесь делает? Мы не разрешаем мальчикам драться! И тут я понимаю: мой народ прибег к отчаянным мерам. Чтобы выжить, они призвали в армию даже детей.На него набрасываются вражеские солдаты – всей кучей. Они его не убивают. Заковывают, бросают в обозную телегу и везут с собой. А когда доберутся до Арребайи, выставят на всеобщее обозрение – смотрите и ужасайтесь! О, мы ужаснемся. Мужчины – наше величайшее сокровище.
А моє улюблене – під катом.
Моє шалене читання має передбачувані побічні ефекти. Як і інші маніяки, я чимало часу присвячую пошуками: а чого б оце почитати (зрозуміло, шо ті години можна було б виділити якраз під читання, але…). Але коли йдеться про порпання у свіжовиданому завжди залишається ризик, що про потенційно цікаве я встигну геть забути до того моменту, коли воно мені таки трапиться.
Тому вирішила раз на тиждень-два робити невеличкі огляди знайденого, аби потім було простіше роздивлятися в книгарнях/бібліотеках/флібустах. Частину з цього фейсбук-френди вже бачили, інше – “свіжак”.
Отже. З українських новинок найбільш цікавими на цей момент здається (пічаль-пічаль) нонфікшн.
По-перше:
Чи то монографія, чи то научпоп (у нас бува фіг розбереш) про концепцію смерті в українців XVIII століття. Тут докладніше.
По-друге, “Дух і літера” переклали Сінтію Озік!
Уняня і таке інше. Але есеї (ху-дож-ку! ху-дож-ку!). Але все одне цікаво – від самого читання змісту ноги засвербіли бігти й шукати. Почитати цей зміст можна отут.
Далі у нас ледь видані та осьо-майже-видані новинки російського ринку (NB: цей пост є суто інформаційним та не є закликом забити на бойкот російських виробників, сама _братніх_ книжок із березня не купую…).
Так, “Азбука” видає вже третю за останні місяці збірку Еліс Манро. От шо з людями видавцями Нобелівка робить.
А ще “Иностранка” згадала про Ісабель Альєнде. І я навіть не знаю, що вигляда спокусливіше.
Оце:
про Санто-Домінго та буття тамтешніх рабів у XVIII ж сторіччі. Я з цього боку досі читала лише Карпентьєра, а кортить ще (особливо як із жіночої точки зору).
А оце:
потенційно ще цікавіше – жіночий ж таки погляд на Конкісту.
А! І знову “Азбука” – там пригадали, що російською ще не перекладали дебютний та титулований роман офігенної Кейт Аткінсон. Алілуйя, переклали.
Буде мені чим закривати квадратик “перша книжка улюбленого автора” у фем-бінго
Уфф, наразі все. Хіба що звітую: “Останню втечу” Трейсі Шевальє росіяни нарешті переклали, видали, вона вже встигла з’явитися у наших любих піратів, ну а я встигла її прочитати. Симпатичний меланхолійний роман про юну квакерку-англійку, яка переїжджає у 1850-му до Штатів та намагається прилаштувати звичні принципи до тамтєшньої “рабської” дійсності.
Навіть гальмівні прошарки населення знайшли собі джинси взялися за Fear of Flying:
До тех пор, пока женщина не начала писать книги, у любой истории была только одна сторона. Во все времена, все книги были написаны спермой, а не менструальной кровью. Когда мне было двадцать один, я сравнила свои оргазмы с леди Чаттерли и подумала, что что-то у меня было не так. Так случилось со мной, потому что леди Чаттерли в действительности мужчина? Что она — это Д. Г. Лоуренс.
Ну здраствуй, здраствуй люба Друга Хвиля (тм)! Маєш чудовий вигляд – актуальна тут у нас, холєра, до плачу та скреготу зубів.
ЗІ: аби з цитатами двічі не ставати – вчора читаний Брайан Олдісс змальовує російську пропаганду: Чем сварливее нация, тем примитивнее ее проповеди.
Раз вчора я згадувала про свій великий проект, то треба все ж про нього розповісти. Це довга та трохи заплутана кулінарна історія із щасливим закінченням.
Про існування “Свята льоду та полум’я” я чула, ще коли англомовна версія виходила. Тоді сама ідея здалася трохи дивною, але логічною: ну заробляють люди на франшизі, не збірка цитат Тіріона – і то хліб. Але в режимі “Не така вже й фанатка!” я про ту книжку швидко забула. Аж доки не побачила огляд російськомовного видання на севен-кіндомз. И тут Остапа понесло (с). Ні, я не побігла купувати неадекватно дорогу книжку. Я вперше втрапила на посилання на блог людей, які все це роблять. І загубилася.
Збочений стиль “Аби по-багатому” пізньосередньовічної та ренесансної кухні ми було оцінили, ще коли дивилися документалку про тюдорівське різдвяне свято. А тут майже те саме, тільки у фентезійно-адаптованому вигляді. Натуральна спокуса, з якого боку не подивитися. Руки засвербіли, ягідний сезон у розпалі, й під найближчих гостей я вирішила спробувати хоча б аутентичний пиріг спекти. Гості трапилися швидко, довелося виконувати обіцянку.
Продовжувати читання “Фанатський стафф, або ж Ягідний пиріг по-гра-престольному”
Алый Первоцвет by Emmuska Orczy
My rating: 4 of 5 stars
Якщо чесно, то за “Червоний Первоцвіт” я бралася “задля годиться”: ото чому б не присвятити, позіхаючи, двійко літніх вечорів класичному пригодницькому романчику у форматі “месник у масці”, як нічого серйозного читати не хочеться? І перші сторінки радо відповідали очікуванням: буремний Париж, озвірілий натовп, безневинні та шляхетні жертви Мадам Гільйотини, мужні британські визволителі – все, як годиться. Але перша глава, друга, третя… Збій програми.
“Первоцвіт-пімпернель” чесно здивував щонайменш двома речами. Перша – своєрідна манера оповіді. Я подумки бігала між “Вона, шо серйозно?” та “Та нє, це ж іронія, вже майже сатира…” – аж доки зависла на соломоновому “щось всерйоз, але більшість – несерйозно”. А чом би й ні. Революціонерів Емма Орці послідовно змальовує найкривавішими фарбами, поки не з’ясовується, що вони бувають правильні – помірні республіканці, що ніколи й нікого – та монстри. З іншими категоріями персонажів складніше. Спадково няшних няшок-французьких аристократів письменниця описує так, як Джейн Остен не всіх своїх несимпатичних героїв прикладала. А герої-англійці отримують своє ще гучніше. І після слів: “Общество нянчилось с сэром Перси Блейкни, потому что его лошади были самыми прекрасными, приемы — самыми пышными, а вина — самыми лучшими во всей Англии. Что же касается его женитьбы на «умнейшей женщине Европы», то никто ему не сочувствовал, так как он сам сделал свой выбор”, – я зрозуміла, що починаю закохуватися в цей двозначний текст.
Ну а з другою дивиною ще простіше. Пригодницький роман, де в центрі уваги мужньо-героїчні чоловіки, а головна дієва особа – жінка? Ну афігєть, загорніть ще. І нехай Маргеріт повниться чеснотами майже до меріс’юшності, а в критичний момент виконує почесний обов’язок чергової damsel in distress – це все одне приємна героїня, яка не збирається сидіти біля віконця, нервово жмакаючи хустинку. Узагалі, як на твір того часу та цього жанру, “Первоцвіт” на диво адекватний. І антигерої там на людей схожі; і роялі в кущах добре виховані та вистрибують у годящий для того момент; і героїзм якийсь спокійний та ретельно продуманий. Тож ці двійко літніх вечорів минули набагато приємніше, аніж спочатку здавалося.
Після бурхливого обговорення в інтернетиках практики деяких шведських кінотеатрів, що перед сеансом позначають, чи проходить фільм тест Бехдель, я теж вирішила поспостерігати за споживаним продуктом. Хіба що слідкувати за кіно мені здалося не те шо нецікавим, а радше заскладним – це з олівцем жеж дивитися. А от с книжками експериментувати було простіше. Та й наочніше – бо книжок я читаю більше, ніж фільмів дивлюся.
Отже експеримент розпочався у двадцятих числах минулого листопада. Відтоді в ньому “взяли участь” сотня з гаком книжок – вже можна робити проміжні висновки. (Хоча середньостатистичним моє читання протягом останніх місяців назвати не можна: книжки, написані жінками, траплялися мені частіше. Але загалом тенденції передбачувані)
Ну й спочатку про методику. Стандартний “простий” тест Бехдель: в творі є щонайменш дві героїні з іменами (1 бал для статистики); вони розмовляють між собою (2 б.); вони розмовляють не про чоловіків (3 б.). На нього я й спиралася, але використовувала “пів-бали”. Все просто: 0.5 – поіменована героїня сама-самісінька (NB – ім’я – це ім’я, “місіс Якась-там” – не ім’я, а “моя матінка” – тим паче); 1.5 – жінки можуть обмінятися кількома репліками, але це не змістовна розмова (переважно привітання, вибачення та інші ритуальні штукенції), 2.5 – жінки беруть участь в полілозі, де бува важко визначити адресата, або розмова “прочоловіча” номінально (тобто стосується персонажа чоловічої статі з “функціональної” точки зору, а не особистісної – ну керівник, так вже вийшло, чоловік у когось чи касир у маркеті). А, і ще: мені було ліньки копирсатися у збірках оповідань, тому вони просто не враховувалися. А от декілька окремих шорт-сторі я відслідкувала – аби розбавити багатофігурні романи )
І що у мене вийшло?
Vaenn's Bookblog 