Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.

Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…

Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.

Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

І наші можуть, якщо дуже треба.
Виявилося, Астролябія перевидала Гобіта в кінообкладинці (на сайті видавництва, до речі, дешевше). Продовжую гаряче не любити такі штуки, але, схоже, користь від них є. Тим паче іноді вже краще кіно- аніж просто і чесно страшна обкладинка )

У будь-якому разі сама я якраз взялася за льошкиного Гобіта. Він теж астролябіївський, але кращий – збільшений формат, цупкий папір і весь в ілюстраціях Алана Лі (оце б ще такого ж Володаря). Ось такий:
тиць

Отак бува: снідаєш за компом безневинним тостом із фіговим джемом (я серйозно – він з інжиру), а френд-стрічка Livelib’у пропонує рецензію на Бог мелочей.

Але ж якраз учора ми довго чаювали під повільні розмови про політеїзм взагалі і деяки особливості релігійно-социальної структури індуїзму конкретно.
І в той момент, коли Льошка мені радив почитати хоча б Ромена Роллана, мій специфічний мозок міркував, чи не перечитати Арундаті Рой. Бо Бога вперше я читала років сім-вісім тому – і, мабуть, бек в голові вже помітно змінився, аби було цікаво взятися знову на не настільки свіжу голову )

Власне, отак воно і є. Я навіть не знаю, звідки вона взялася – ця принципова фіксація на художній літературі, як на найрелевантнішому джерелі (радше) перетравленої інформації. Можливо, від часів не сказати, щоб необмеженого доступу до бібліотек і багаторічного книжкового голодування імені бідних дев’яностих. Тоді кожна книжка, що її вдавалося вполювати, перечитувалася багато разів, а все цікаве з неї відкладалося на горищі (якщо за Шерлоком Холмсом) із ярличком: порівняти-уточнити-перевірити. Зважаючи на те, що через подібне сито перетиралося абсолютно усе, що могла вважати за цікаве мала табула раса із косичками (так, включаючи тонни любовних романів – ашотаке? там – десять-двадцять іспанських слів, тут – ймовірно правдоподібне після тридцятої книжки базове уявлення про моди часів Регентства) – я б метод ефективним не назвала. Хоча… можна списати на “генетичну пам’ять” – предкам, хай не з власної волі, доводилося й золото мити.

У будь-якому разі від часів книжково-голодного дитинства ситуація змінилася кардинально (ага, а ще з’явився інтернет). А фіг – мозок не розуміє. Тому й досі, якщо мені трапляється щось цікаве, то обов’язкова думка: Треба почитати про це книжку – аж ніяк не значить, що я піду шукати науч-поп чи монографію.
Отак і живемо.

Абсолютно випадково
Справді випадково – переглядаючи бібліографію Барнса –
дізналися, що дикобраз болгарською – бодливо свинче.
Чи треба казати, що найбільше це знання змінило гусяче життя? :Р

Нє, ну бодання ще можна пережити – в них то елемент комунікації. Але оці виходи силою… За останні півроку тварина повністю опанувала мистецтво балансування на задніх і постійно намагається кудись видертися. От з тим що робити…
пруф

від днюхи минуло вже більш як місяць, а я так і не похвалилася подарунками. цей рік був дивовижно врожайним, про все й не розкажеш, але деякі дари варті окремих згадок.

ну, наприклад, чоловік зробив мені дуже небанальний (як про наші широти) книжковий подарунок. він вже приїхав, потроху почав читатися та розповзатися квартирою, тому треба було похапати, скласти в купку та залишити згадку на добру пам’ять

ну й розповісти про адреса-паролі-явкі, як же інакше :Р
Моє улюблене крісло продакшн представляє

як я вже казала, цього року мені чомусь читалося із умовним олівцем напоготові. загалом робити списки та рахувати патички я люблю з малого дитинства, але ж не завжди є час, натхнення та сенс. а тут мені було цікаво створити, так би мовити, власний річний читацький портрет.

статистична увага торкнулася декількох моментів: а) наскільки традиційним є коло читання з точки зору “Читаємо нове чи перевіренних авторів”; б) кого читалося більше – письменників чоловіків або жінок; в) традиційна цікава мені книжкова географія – отут була репетиція

єдине, варто зазначити, що цього року експеримент не можна назвати абсолютно чистим, бо я читала книжки не лише на власний розсуд, а й у межах флешмобу. то було лише 27 книжок, але деякі показники воно мені помітно скорегувало.

отже. у 2011-му часу для читання було багато, фільмів я дивилася менше, аніж звичайно, тому знову вдалося побити рекорд останніх часів. проте чергову історичну планку взяти так і не вийшло. мабуть, бо не мала того на меті )

усі розрахунки спираються на кількість прочитаних книжок (під книжками розуміємо твори формату від помітної повістини і далі – оповідання рахувалися збірками та антологіями), що дорівнює 189 “одиницям”
і що там з ними?

ранок, сонце, Різдво

усіх хто святкує – зі Святом!

у нас вчора був розкішна Святвечеря, а сьогодні розкішні подарунки та друзі, що ще прийдуть гратися в Цивілізацію. нарешті. й року не минулося )
але я власне про подарунки
бо перебуваю в стані НуНеМожуНеПоділитися!
бо на мене під ялинкою чекав такий сабж, такий сабж, що й уявити неможливо
справжня мрія. ні, не зовсім мрія, адже цю штуку я навіть боялася хотіти – не вірила, що колись триматиму у руках. і не вірила так років з 13-14 – відтоді як випадково побачила фотку Оцього в якомусь журналі.
що за Оце?
власне, ось:

але це не просто Барбі. і не зовсім Барбі
чому?

кажуть, “Пеппі” з її батьком – королем негрів (про Тінтіна вже мовчу) виникають проблеми із расизмом?

It is not that the figure of Pippi Longstocking is racist, but that all three in the trilogy of books have colonial racist stereotypes

а то я тут читала днями хорошу дитячу книжку і зненацька!

Мацюсь довго пояснював, що недобре їсти людей, що іноземні королі ніколи не змиряться з тим, що тут їдять людей, що Бум-Друм повинен обов’язково запровадити реформу, яка б забороняла це робити. Тоді сюди приїде багато білих, які наведуть лад, і неграм буде приємніше жити в їхній гарній країні – і далі за текстом colonial racist stereotypes в асортименті

потяг рихтувати давно написані тексти – тема, звичайно, прикольна. але просто цікаво – до_цього_ автора з його біографією теж черга дійде?

отак бува – місяцями нічого не пишеш, аж тут у яскраво-сонячну, але нудну суботу обов’язково виникає бажання розказати щось майже маразматичне

от і сьогодні мені чомусь закортіло поділитися маленькою, але специфічною, проблемкою та спитати ради.
чемно попереджаю: хто про що, а я знову про книжки

з Амелі Нотомб:
В пятнадцать лет наш разум озаряет “искра Божья”, которую очень важно сберечь. Ибо эта волшебная вспышка, подобно некоторым кометам, может никогда уже не вернуться.

ага-ага. я в свої 14-15 писала фантастичний роман, розбудовувала власну! філософську систему і жодної хвильки не сумнівалася в своєму блискучому майбутньому.
цікаво, куди зникає оця 200-відсоткова впевненість у собі? і так швидко зникає – буквально за два-три роки, поступаючись якимсь там _реальним цілям_, _зваженим намірам_ та _адекватній самооцінці_

відправила попередній пост і подумала: невже все справді так погано?

мабуть, що не так. але для того, щоб аматорський книжковий продукт був справді конкурентноспроможним він все ж таки потребує праці. і праці командної – кількох (нє, ну скільки треба) небайдужих людей, готових докласти зусилля для того, щоб зробити щось класне. навіть, якщо вони не впевнені в залізобетонному профіті.

думка про те, що хтось за ідею може створювати _на колєнкє_, щось дуже й дуже – єретичною насправді виглядяє лише на перші декілька поглядів. хоча самовпевненість великих видавництв фіг зачепиш :Р

але мені самій траплялися випадки, коли віртуальний продукт, створений за власної ініціативи творчого колективу, щиро тішив своєю якістю.
класичний приклад для наших палестин – електронна версія Нарисів бурси Антона Санченка – це ж книжка. яку дійсно приємно тримати у руках на екрані!

іншу гарну ілюстраціюї тези Можуть жеж, якщо захочуть забезпечує майже випадково знайдений мною переклад Півночі та Півдня Елізабет Гаскел. офіційно російською мовою (шо-шо? українською? жодної згадки не зустрічала) цей роман не перекладався. проте, коли я після бібісішної екранізації взялася шукати текст – я його знайшла. на сайті літературного клубу Apropos. маємо приємний текст, який язик відмовиться назвати фанівським перекладом. і фактично, думаю, він таким і не є. сайт, схоже – типова тусовка за інтересами. і головне тут, що інтереси – британська література, культура, звичаї та побут – переважно дев’ятнадцятого сторіччя. от і маємо – адекватний результат.
але для цього треба, щоб на цей результат працювали люди не лише небайдужі, а ще й такі, які знаються на тому, за що взялися.
було б таких більше – може, й у видавництвах справді зникне необхідність. та до цього ще треба дожити )

(спочатку хотіла написати коментар. потім вирішила все ж таки пост. потім поїхала у відпустку, повернулася… але ж треба написати :Р)
майже тоді, коли я присмалювала _глаголом_ недоладний асортимент на українському ринку електронних книжок, чоловіка пробило на антикопірайт хейтспічі.раз і два
і ще тоді я подумала, що загалом із Льошкою згодна. але – далеко не в усіх деталях
чи не найбільше мене зачепила варіація на тему:

Если говорить, например, о книгах, я надеюсь, что по мере развития рынка цифровых книг и книжных магазинов, работающих по схеме, “выбрал книгу, обложку, распечатал, купил”, издательства если и не вымрут сразу, то будут вытеснены на маргинес – на рынок шикарных, подарочных, частно-библиотечных изданий и т.п.
і подальший висновок:
Не исключаю, что по ходу развития технологий, смысл существования издательств вообще исчезнет.

трохи поміркувавши, зрозуміла, що я як споживач літературної продукції поки що категорично не готова прощатися із видавництвами
і не готова, бо…