з Джоанн Харріс

Я очень рада, что рассказ после долгой опалы наконец возвращается. Хороший рассказ — а рассказы бывают очень хорошими — остается с тобой намного дольше романа. Рассказ может потрясти, воспламенить, просветить и тронуть так, как более длинному произведению не суждено. Рассказы часто тревожат, пугают или ведут подрывную деятельность в голове. Они ставят вопросы, в то время как большинство романов пытается лишь дать ответы. Оказывается, из всех прочитанных мною книг я помню ярче всего именно рассказы — живые беспорядочные картины, окна в иные миры, в иных людей.

о!
пригадую, в дитинстві я категорично не любила оповідання. і змусити мене почитати щось коротке могло лише поєднання двох факторів: поблизу не було жодного роману + збірка оповідань мала бути достатньо товстою, аби замінити собою роман за кількістю сторінок…
нелюбов до малих жанрових форм переслідувала мене ще довго. але декілька років тому щось змінилося )

не знаю, що саме, та оповідання останнім часом викликають мало не більше захоплення. чи, в окремих випадках, якраз більше. тому сьогодні я навпаки – шукаю збірки малих форм. і антології, і ще запекліше – авторські збірки шанованих мною письменників. так я відкрила для себе Бредбері (якого в молодості пропустила майже повністю – хіба що щось зі шкільної програми запам’яталося). так наново вчєпятлілась отцем Брауном (і зараз ледь ся стримую, аби не побігти купувати Честертона романи – і так книжки на прочитання в чотири стоси лежать)… так… та багато всякого ) соромно зізнатися, але я оце у Рушді лише Схід-Захід– то читала )

фіг його зна, в чому справа. може, в тому що ми з Льошкою читаємо вголос (тобто, я читаю для нього :Р), а з коротким текстом це виглядає логічніше. а, може, з тим, що оповідання краще та чесніше утримують жанрові позиції. на відміну від тих же романів, які в багатьох сучасних письменників і до притомних повістей не дотягують…
але факт є факт – оповідання wanted! на черзі, мабуть, Вудхауз (треба ж якось компенсувати сум за отцем Брауном)
а що ще можете порадити? )

днями довелося згадати щасливі магістреські часи. тоді дерева були вищими, трава – зеленішою, а нам весело викладали англійську. дозвольте нагадати :Р

та, власне, що я пригадала: те, як нам на парах цитували дивнуваті максими з Дж.О. (типу “Героїня не може закохуватися з першого погляду”) та вимагали цілковитої згоди з давньою мудрістю…

я тоді з усього спадку місс Остен читала лише Гордість та упередженість, та й те – в дитинстві. (ну, і якщо чесно, взагалі британську романну традицію почала вкурювати лише у постуніверівські часи). тож на тих парах мучилася від когнітивного дисонансу: ніби ж розумна була тітка, і таке заганяти?

учора взялася читати Нортенгерське абатство. і повіяло мені чимось знайомим… отими дурнуватими _героїнями_

йолкі-палкі. людина напевно отримала англофілологічну освіту. цитує твір класика. твір багато в чому пародійний. і на повному серйозі висмикує з контексту фрази, що пародіювалися, “ілюструючи” погляди письменниці
ну, нехай сама шутку юмора не помітила. та хоча б критику почитала!
блін. я люблю нашу освіту

з інтерв’ю Ніла Геймана, посиланнячко на яке я поцупила десь у коментах на

– Я к тому, что считается, мол, высокая литература пишется только так, не ради денег, для себя. Ваш пример подтверждает, что это не так. Вот вы, как никто другой, любите участвовать в разнообразных антологиях, где авторы пишут рассказы на заданную тему. Как удается совмещать заказ и литературу?

– Ну, свод Сикстинской капеллы тоже был расписан на заказ, и тут ни у кого вопросов почему-то не возникает. Мне кажется, что у меня это связано с английской традицией, в которой я существую. У нас ведь все очень просто – если бы Шекспир писал плохие драмы, он бы не ел. Диккенс писал романы-сериалы, чтобы есть. Это великие произведения, но написаны они были, среди прочего, чтобы заработать на хлеб. И я горжусь этой традицией.

оформлення
маємо мак’юенівську Спокуту

обкладинка ДВД

кінообкладинка від Ексмо

і вуаля – наша Кальварія

мораль: нащо довго думати! навіть якщо йдеться про якусь надзвичайно вишукану/вимушену маркетингову стратегію… ну нецікаво ж, йолкі!

хто про що, а я знову – про книжки )

останніми роками мене, дитину, що від казок колись одразу перейшла на Дюма та Вальтера Скотта, щиро засмучувала проблемність пошуку історично-авантюрних романів на середньовічному та постсередньовічному матеріалі…
та й загалом – історичних романів. нє, згодом знаходилися непогані варіації на соціально-побутову тему. а ще минулого року в руки потрапила колоритна стилізація під диккенсівське вікторіанство (добре, не під усього Диккенса, радше під Олівера Твіста)… так, це я про Fingersmith Сари Вотерс, яку у нас прилічні люди майже не читають, бо ж лесбійка пише про лесбійок, ач який ужас!..
але якраз з пригодницькими романами було все дуже сумно. бо з ними загалом яка проблєма? на історичному тлі діють та мислять цілком собі сучасні персонажі. тру? нє, не тру! і як таке читати…

аж тут абсолютно випадково, в мене книгообігу мені в руки нарешті потрапило дещо, дуже наближене до моїх вимог. настільки, що дочитувала я із думкою: My precious!
а йдеться про…

останнім часом все частіше опиняюся в ситуації “горе от ума”, коли йдеться про просто так, заради розваги… читання…

нині моя проблємка стосується російськомовного перекладу Bag of Bones. нє-нє, серйозних претензій до Стівена Кінга немає – навпаки, роман подобається, в тому числі – й своєю повільністю, місцями нестерпною… правда, як дуже кортить дочитати епізод до кінця – ризикуєш пропустити свою зупинку…

мої нерви традиційно псують результати перекладацької/літредакторської роботи. перекладом загалом на погляд дуже не спеціаліста рівненький. до того ж дуже акуратно пояснюються американські реалії. і справді помітна претензія у мене одна. але велика

зі сторінок цієї книжки я дізналася, що загальновідому (якщо судити за контекстом) картину Крик написав нєкій _Едуард Манч_. мабуть, американець, радісно подумала я й вирішила, що до наступної згадки редактор виправиться. аж нє. лише, коли митець згадувався вчетверте чи вп’яте, _Едуард_ якимось загадковим чином перетворився на _Едварда_. здається, можна вже подякувати

попереду ще 150 сторінок. є надія, що й _Манч_ стане _Мунком_, але надія примарна.
увага – питання: я ж не занадто ерудована, правда? та нехай навіть люди (шо, вся команда?) вперше побачили те ім’я, й автоматично прочитали як англомовне… невже нікому з тих, хто працював над перекладом, не забріла в голову думка хоча б подивитися, як той Крик виглядає (та прочитати підпис)? текст може до того підштовхнути. та я, мабуть, забагато хочу. сторінки енциклопедії погортати, жах який!

Но действительно ли тяжесть ужасна, а легкость восхитительна?
Самое тяжкое бремя сокрушат нас, мы гнемся под ним, оно придавливает нас к земле. Чем тяжелее бремя, тем наша жизнь ближе к земле, тем она реальнее и правдивее.
И напротив, абсолютное отсутствие бремени ведет к тому, что человек делается легче воздуха, взмывает ввысь, удаляется от земли, от земного бытия, становится полуреальным, и его движения столь же свободны, сколь и бессмысленны.
Так что же предпочтительнее: тяжесть или легкость?

а я не знаю…

В шестнадцать лет еще думаешь, будто от отца можно сбежать. Еще не замечаешь в своем голосе его интонаций, не видишь, как повторяешь его походку и жесты, и даже расписываешься, как он. Не слышишь отцовского шепота в голосе своей крови

якось між іншим чи то почула, чи то прочитала десь, що з видавництвом Махаон-Україна трапляється прикрість: замість перекладати книжки українською з оригіналу вони беруть за основу російськомовний текст

подумки побуркотіла: як жеж так можна! (а знаю ж – роблять видавництва таке, роблять – і з дитячою літературою в першу чергу) – та й забула собі. тим більше, що тамтешніх книжок, що були б мені цікаві, поки що не зустрічала

аж тут сьогодні поміж новинками на Якабу натрапила і на їх книжежечку – Дивовижна подорож Кролика Едварда. і щось мене смикнуло почитати анотацію. сюжет казки зацікавив. але власне текст справив майже гіпнотичне враження

(…) Потім кролик потрапляв у руки різних людей – добрих і злих, шляхетних і підступних. На частку Едварда випало безліч випробувань… (…)
протягом якогось часу я серйозно втикала: про яку-таку _частку_ бідолашної тварини йдеться? аж потім збагнула, що, мабуть, мова про _долю_…

то не знаю, як там тексти, а ось анотація – здається, перекладалася-таки з російської (а оце оригінал?). і ця _частка_… після машини не відредагували, чи шо?

якось нещодавно вкотре ліниво обговорювали Велику китайську стіну. несерйозно, а так, аби язиками поляпати: Це ж треба було таку дуру побудувати…

ну, десь майже так:
– Странная, проклятая страна, – произнес он. – Ты слышал, что империю окружает стена?
– Чтобы… э-э… не могли войти… эти, гм, варвары?…
– О да, очень мудрый способ защиты, – саркастически усмехнулся Коэн. – Вроде как приезжаем мы туда, смотрим: ба! – да тут двадцатифутовая стена, поедем-ка мы лучше обратно подобру-поздорову, ну и что, что три тысячи миль, все равно лучше убраться, чем взять и наделать лестниц из сосны, которая тут на каждом углу растет. (…) (с)

так, Мєлкій, я взялася за Интересные времена :Р

видані книжки в один рік, то невідомо, хто встиг раніше… хоча видавці сера Артура взялися за картинку з більшим розмахом – в них через книжечку-окуляри-годинничок уся серія оформлена

– Облачноу и Дожжичек ведут все преступления, связанные с Шекспиром.
Виктор закрыл дверь.
– Они расследуют подделки, нелегальные сделки и чересчур вольные интерпретации пьес. У них сейчас актер Грэм Хакстейбл. Он устроил преступный моноспектакль. “Двенадцатая ночь”. Рецидивист. Будет оштрафован и приговорен к условному заключению. Его Мальволио воистину ужасен.

Джаспер Ффорде Дело Джен, или Эйра немилосердия. придивляюся до. додивилася майже до середини
у книжці дещо бардачний екшн та не сказати, що виразні персонажі. але оця навкололітературна родзинка – розміром із середній кавун. дуже пожвавлює читання )

Я-то помню, сколь красноречиво писал о крокодилах Реверенд Сибри

их, раз у раз стикаючись з подібними фразами у перекладах з англійської,
я вже майже готова повірити, що Реверенд – це таке питомо англо-саксонське, до того ж – досить поширене, ім’я
тільки от лишенько – зовуть так чомусь лишень місіонерів
тьху

зі: до речі, превелебного Сібрі звали все ж Джеймс. та завдяки цитованому перекладу російськомовний гугл пропонує “Реверенда” набагато активніше

приголомшливо

зрозуміло, що дуже й дуже немолода людина. та все одне. це ж всьо, епоха закінчилася…

цікаво, не так вже й давно думалося про своєчасність першого прочитання тих чи інших книжок. так от, “Над прірвою…”, мабуть, входить в умовний топ-десять
в мої шістнадцять було те, що треба

спіймала себе на тому, що серед читаного останнім часом спостерігається певний гендерний дисбаланс, причому жодних жанрових обмежень немає – я “їм” все. якщо точніше, то, як взяти останні 25 книжок – 17 з них написані жінками упд: ЛеГуїн не порахувала – 18… а серед авторів-чоловіків – більше половини, то давно знайомі, улюблені, заслужені, у яких читана вже не перша й не друга (а місцями – і не десята) книжка…

цікаво, чому так? бо рівень насиченості ринку авторами-жінками зростає?
чи це саме я, обираючи поміж незнайомих чи напівзнайомих імен, швидше візьму, те, що підписано жіночим?

нє, звичайно може бути: просто так співпало. а, може, й что_то_тут_не_без_чего_то
а як з тим у вас?