Нічого свіжого, все старе, як світ, але в одному місці й ніби від імені п’ятирічної дитини…

Без врагов человек — жалкое существо, а его жизнь — тяжкое испытание, полное уныния и скуки.
Враг же подобен мессии.
Одного врага достаточно, чтобы человек воспрял духом.
Благодаря врагу это несчастье под названием «жизнь», становится эпопеей.
Христос был прав, говоря: «возлюби врага своего».
Но он делал из этого нелепый вывод, что нужно примириться со своими врагами, подставить левую щеку и так далее.
Как бы не так! Если помириться с врагом, он станет другом.
А если больше не будет врагов, придётся искать новых. И опять все сначала.
Так далеко не уедешь.
Значит, нужно любить своего врага, но не говорить ему об этом. А главное, ни в коем случае не мириться с ним.
Перемирие это роскошь, которую человек не может себе позволить.

Мені подобається… адже я пацифістка не тому, що добра… радше байдужа )))

…ибо когда мы влюбляемся в человека, понимание его слабостей уходит куда-то в глубину нашего сознания, а возникающие у нас идеальные представления о нем являются не столько преувеличением его достоинств, сколько «рациональным» истолкованием его недостатков.

найбільше мені це нагадує однокурсницю, для якої кожен хлопець, з яким вона знайомилася, був коханням на все життя (чи, принаймні, на кілька місяців)… тіки там раціо й поряд не з’являлося…

… я була впевнена, що нуднішої літератури за англійську не існує в природі. А міс Джейн Остен для мене (зразку десь так 1998-1999 рр) була втіленням отієї світової нудоти…

нє, на третьому курсі я оцінила Свіфта й Теккерея…

Але зараз… Гортаю сторінки “Чуття і чутливості” й перебуваю в стані перманетного захвату: тітка шикарно змальовує посередності пересічних людей, не наділених яскравою вдачею. Шоп я так писало :Р

Щось в цьому є: “Мы приходим из мира, где знали иные мерила прекрасного; мы смутно вспоминаем красоты, которыми не овладели снова; и в тот же мир мы возвращаемся”

Нє, я залишаюся атеїсткою, просто відчуття: ну воно має бути якимось іншим, кращим – не лише знайоме, а й, бува, заважає працювати…

via writerwriter

1. “Вернон Господи Литтл”, Д.Б.С. Пьер
2. “Гарри Поттер и Кубок огня”, Дж.К. Роулинг
3. “Улисс”, Джеймс Джойс
4. “Мандолина капитана Корелли”, Луи де Берньер
5. “Атлас облаков”, Дэвид Митчелл
6. “Сатанинские стихи”, Салман Рушди
7. “Алхимик”, Пауло Коэльо
8. “Война и мир”, Лев Толстой
9. “Бог мелочей”, Арундити Рой
10. “Преступление и наказание”, Федор Достоевский

Дивно, читала чьотко половину, причому абсолютно спокійно, а Арундаті Рой ще й величезним задоволенням.

Чи то я зіткнулася з “ліпшою” половиною… чи то в мого терпіння таланти всюдихода…

“Тепер багато говорять про охорону тварин, порятунок видів, що зникають. Заборонено полювання на панд, китів, білих тигрів. Чому б не внести до Червоної книги вимираючих тварин людської фантазії: грифонів, сфінксів, сирен, вовкулаків, однорогів. Для того, щоб вони вціліли, вистачить дріб’язку – нашої віри в те, що вони існували. Рятуймо однорогів!”

Я вірю… Хто разом зі мною? :Р