Писати про книжки, які цікаві за змістом, але не подобаються за формою, чи не найважче. Особливо, коли йдеться про справді значущий зміст – тоді усі “Ну чому ж воно так важко читається?!” здаються нечемними. Ну, таке вже воно є. Мені не пішло, але розповісти варто.

Волєю судєб (а насправді – це абсолютно випадковий збіг) протягом останніх двох тижнів мені зустрілися два сабжа про Другу світову війну на українських теренах. Причому в першому випадку йдеться про окупацію підрадянської України, а в другому – переважно про “Перші Совєти” на Галичині. І ці книжки таки залишають по собі відчуття різних воєн…

Перший роман – “Вільний світ” Тетяни Белімової, прочитати який (якшо чесно) спонукала схвальна рецензія Антона Санченка. Це дуже стисла сімейна сага на дві родини, у якій більша частина безпосередньо змальованих подій відбувається у 1940-х.

Як для сімейної сага це направду невеличка книжка, в яку вмістилися згадки про Голодомор, розповідь про початок окупації Києва, оповідь про буття остарбайтерів у Німеччині, короткий огляд емігрантських настроїв тих “остів”, що вирішили не повертатися в СРСР, мотиваційні замальовки про тих, хто все ж таки повернувся, ремарки про “Як жилося за Завісою людям, у яких знайшлися родичі на Заході” і – через кінець вісімдесятих-початок дев’яностих аж до сьогодення. Між тим центральна частина стосується якраз остарбайтерів – усе інше дається плюс-мінус пунктиром, включно із концтаборами чи тим-таки окупованим Києвом. А Київ там цікавий (про що кажуть всі, хто книжку читав) – головні тутешні герої жили на Трухановому, поселення на якому по війні відновлювати не стали.

А взагалі – побудова “Вільного світу” добряче підгодовує синдром несправджених очікувань. Адже починається роман як історія про родину із трьома дочками (і десь там за обрієм майорить ще й син, щоправда, “найстарший, найкоханіший”), а, виявляється, головний герой там – хлопець-остарбайтер. Сюжетні лінії порскають в різні сторони, сходяться-розходяться, минають чекпойнти, але чомусь не там і не так, як мені ввижалося б… І то вже не кажу про те, як воно написано. Проте… Дивний й нечастий випадок – у “Вільному світі” зібралися майже всі нелюбі моєму серцю стилістичні прийоми: нав’язлива присутність “горішнього” автора, спекуляція на лейтмотивах, нав’язливі образи (один з головних – власне _назва_), логічні повтори, шалена кількість риторичних питань, на які миттєво даються риторичні відповіді (“Довіряють? Довіряють…”), тонни безособових речень та стрункі синонімічно-логічні лави “однорідних” (нє, іноді чесно однорідних) такого штибу: “Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь?”. Одним словом – по-багатому написано, думала, під кінець кривавими слізьми вмиюся, але в останній третині тексту принад поменшало (чи я звикла).

З цієї точки зору “Вільний світ” став кактусячим читанням, але ж поміж стилістичними красотами там згадується – фіксується – проговорюється (пардон, не втрималася) документально точний досвід старших поколінь. У міру типізований і до того ж – упізнаваний. (Мамо, а у вас на селі було таке, щоб люди отак?.. – Та ніби ні, хоча, ти знаєш… Було!). Тож аж радити не буду, але переглянути – рекомендую. Може, краще зайде, ніж мені.

За дивним збігом другу книжку у цьому міні-огляді побудовано за схожими кресленнями, проте – офіційно. Тут теж починається і закінчується все розповіддю про дівчину, що дорослішала під час війни (а головним героєм двох частин роману з трьох є чоловік), але технічно зроблено цікавіше. І хоча я і до таких цікавинок готова не була. Це “Корнелія” Надії Мориквас – свіжовиданий “Старим Левом” документальний роман про воєнні Дрогобич-Борислав-Львів.

Продовжувати читання “Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2” →

У ЖЖ-спільноті ФемБукс просто зараз перекладають/викладають дуже класні єсеї із тематичного випуску LIGHTSPEED, присвяченого тому, як жінки “знищують” сайфай. Від деяких хочеться плакати: чи то від безнадії, чи то від захвату – всі ці жінки – попри все – стали письменницями.

Ненсі Джейн Мур про американський ринок:

Редакторы, которые утверждают, что женщины присылают меньше рассказов, чем мужчины, и что они покупают рассказы, присланные мужчинами и женщинами в одинаковой пропорции от количества поданных рассказов, возможно, говорят правду. Но хотя они не ставят своей целью принести вред женщинам-писательницам, остается тот факт, что каждый раз, когда я беру в руки выпуск какого-либо журнала, я вижу там больше рассказов, написанных мужчинами.

И в большинстве антологий я тоже вижу больше рассказов мужского авторства, даже в антологиях лучших рассказов за разные годы. И я вижу больше рецензий на книги, написанные мужчинами, и это документально подтверждается каждый год. Конечно, это все относится и к мейнстримовой литературе, особенно все, что касается рецензий.

Получается, женщины посылают меньше рассказов, потому что они видят такие расхождения? Конечно, видят. Даже те женщины, которые всю жизнь вышибают своими плечами двери, на которых написано: “Девочкам нельзя”, устают от постоянной борьбы.

Как это исправить? Нужно делать, например, вещи, подобные данному спецвыпуску журнала LIGHTSPEED. Признавая – и поощряя – тот факт, что истории, расказанные женщинами, будут отличаться от классики так называемого Золотого века фантастики.

І тут мені стало соромно, що я так нічого не написала про “Голем та Джинн” та інші хороші книжки. Бо ж це єдине, що я б могла зробити, та й того не роблю, хоча це нескладно. Shame on me. Я виправлюся, обіцяю.

УПД: і якщо така вже п’янка- письмово фіксую свої невиразні до того плани. Буду потроху вичитувати шортлисти Міфопоетичної премії (її списки мені якось найближчі “класово”) і розповідати про те, що ж навичитувала.

Продовжую потроху розставляти пташечки. За перші три місяці року йшлося лише про 9 “done!”. Наступний сезон видався кращим. Аж 13 пунктів у нашу скарбничку! Так, знаю, що темпи непереконливі, але зазвичай бесіди із внутрішнім голосом закінчуються приблизно так: “Ксеню, камон! Книжка, написана жінкою? Книжка, написана іншою мовою? Дія в іншій країні?”, – і я заспокоююся (хоча є й направду проблемні пункти).

У будь-якому разі просто зараз картинка виглядає так.

А свіжі надбання тут такі:

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Другий квартал” →

Минуло ще три місяці, і полку країн прибуло. Хоча менше, ніж могло б – якось мало читала останнім часом. З іншого боку – от цього разу я вже впритул наблизилася до вичерпання очевидних варіантів. Челендж загострюється. Тож, маємо минулоразову мапу +10

 Оновлення це:

Австрія: найпростіший варіант з можливих – Цвейг

Алжир: також без витребеньок – Ассія Джебар Продовжувати читання “Географія читання. Другий квартал” →

Минуло більш як півроку, і мій статистичний експеримент назбирав ще десяток писаних чоловіками книжок, які проходять тест Бехдель. Хоча, по-чесному, дев’ять, адже я тоді пізно схаменулася. Головний мінус підрахунків – я “чоловічих” книжок читаю менше, тому на об’єктивність-об’єктивність претендувати не можу. З іншого боку, все ж таки моє коло читання й не настільки вузьке, аби романів, що проходять тест, ледь-ледь десяток за сім місяців назбирався. Хм…

З іншого боку є й плюси. Якщо минулого разу більшість текстів не були сюрпризними, то в цій порції “Та ви шо!” побільшало. То що ми тут маємо?

Про “Люблинского штукаря” Зінгера, що йде за номером 11, я згадувала ще восени.

Далі в порядку прочитання.

* Мілан Кундера “Книга смеха и забвения” – класична класика 20 століття справляє трохи дивне враження. Але жінки примудрилися поговорити не лише про чоловіків (а у Кундери це – справа нечаста).

* Майкл Суенвік “Дочь железного дракона” – беззастережно й бездоганно. Тут не лише головна героїня жінка, тут оповідь цілком прожіноча і по-своєму прикольна в деталях. А крім того – рідкісний випадок, коли реконструкцію жіночої сексуальності читати справді цікаво (і не те, щоб воно вийшло якесь дуже близьке, та порівняно з більшістю іншого… ризик забитися фейспалмами був менший). Якщо (техно)фентезі добре заходить – рекомендую. Там принаймні є про що подискутувати на виході.

* Едвард Морган Форстер “Комната с видом на Арно” – цього разу тест охайно пройшла вже британська класична класика. І хоча тут сюжет вже “заміжжя-центричний” почитати було цікаво (а можна й екранізацію із юною Геленою Бонем-Картер подивитися – симпатично вийшло).

* Карл Йорген Вальгрен “Водяной” – а це вже страшна річ. Суворий скандинавський янг-адалт – соціалка про асоціальну родину, педагогічно занедбаних дітей, малолітніх злочинців, булінг, анальне згвалтування, вбивство кошенят, а ще – про справжню русалку. Вірніше, русала. До блювання неприємне читання, але головна героїня там неймовірна! Продовжувати читання “Вузьке коло. Ще про “чоловічий” тест Бехдель” →

І не сказати ж, що саме літо – ідеальний час для “Я не хочу читати серйозні книжки, я хочу фир-фир-фир та мімімі”. Бо насправді такий настрій накриває і взимку, і коли осінь стає справжньою, і навесні, коли та весна вирішила забаритися. Проте на читання фігні легких книжок є тримісячна індульгенція. Ну і нехай.

Моє уявлення про _припустимо легке_ читання трохи розходиться із загально прийнятним, але стосовно переспівів класичних казок неважко дійти згоди, правда ж? Отже в сьогоднішньому випуску “Літніх читань” – огляд трьох таких переспівів двох казок однієї письменниці. “Отаке”.

Жодну з цих книжок не назвеш гарячою новинкою (хіба що йдеться про російські переклади – але тоді мова лише про два романи з трьох) чи оригінальним прочитанням. З трьох романів як фентезі можна визначити лише один – там хоч світ є, на відміну від інших двох. Проте вони приємні, симпатичні, в міру романтичні і місцями навіть – фемініст-френдлі. Так про що це я розводжуся? Про Folktales Робін МакКінлі.

Спершу про щойно дочитане. Як не важко здогадатися, Spindle’s End (або ж “Проклятие феи“) – це про сплячу красуню. Якщо минулорічна “Малефісента” – це ода “надривам”, то тут із стандартної казки зробили… виробничий роман, їйбо! І в центрі оповіді не стільки проклята принцеса, і навіть не феї, які рятують її від того прокляття. Це роман про світ, змушений якось призвичаюватися до повсякчасної та всюдисущої “сирої” магії.

Люди либо любили эту страну и не представляли жизни в другом месте, либо ненавидели ее, уезжали, как только им подворачивалась возможность, и никогда не возвращались. Те, кто любил ее, непременно в один из дней ранней осени с радостью взбирались на холм близ своей деревни и слушали, как нива поет мадригалы, а потом рассказывали об этом внукам, как в других странах рассказывают о пари, однажды выигранном в трактире, или о яблочном пироге, завоевавшем первое место на сельском празднике. Те, кто жил там, запоминали, как следует поступать: скажем, раз в неделю класть в чайник щепотку сушеной джа или, перед тем как воткнуть нож в буханку хлеба, просить ее остаться буханкой хлеба.

Продовжувати читання “Літні читання. Старі нові старі казки” →

За півмісяця підбиватиму черговий читацький квартал і зможу проконстатувати: персональний географічний виклик почувається незлецьки. Мабуть, тому, що саме його я підгодовую спонтанними книжковими закупами. Ото днями забігла в книгарню по маркери, а вийшла звідти із книжкою боснійської письменниці.

Довго думала, як би можна було описати “Туфлі до вручення “Оскара” Меліни Камерич кількома словами. І нічого кращого за недолуге й трохи несправедливе “чик-літ з кров’ю” в голову не залізло. Воно, зрештою, десь так і є. Значна частина текстів – проговорення суто жіночого досвіду. Соціального (включно із кар’єрою в чоловічому середовищі), родинного, міжстатевого. Останнього якраз з верхом. Про різного роду кохання Камерич розповідає багато, докладно, можна сказати – з картинками. Але ще йдеться про жіночий досвід… як би його назвати… геополітичний. У м’якій версії він виглядає приблизно так:

Країна, в якій я народилася, ще існує тільки на дні каструль, в яких готую айвар. Коли айвар вже зварений, я мию каструлі. Коли їх, вимиті, перевертаю, щоб стекли, на дні зблискує напис: Made in Yugoslavia.

У жорсткішому варіанті все інакше (хоч теж знайоме – уже). Це ж Боснія. Тут і чик-літ – з кров’ю.

Цей стріляє і стріляє. Спочатку по одній, а тепер цілий залп. Бавиться. Яке йому діло до того, що я спізнююся. І що мій коханець приїжджає. І що в мене щойно порвалися колготки-сіточка від La Perla. Йому пофіг!

Жінки і діти, жінки і лахи, жінки і робота, жінки і жінки – подруги, сестри, матері, суперниці; жінки і самотність, жінки і кохання, жінки і секс, жінки і кулі, жінки і міни, жінки і смерть… Хоча видавництво призначило “Туфлі…” повістю, насправді це збірка крихітних (на кілька сторінок) оповідань та двійко невеликих п’єс. Судячи з усього, написані вони в різні часи, або ж – в будь-якому разі – апелюють до різного досвіду. Наскрізна тема (як вже очевидно) одна – жіноче життя в усяких його проявах. А от втілення різниться. Одні оповідання – цілком сюжетні. Інші – розлогий заспів “душевного ніпрощо” в дусі глянсових колонок (зазирнула в біографічну довідку – а, ну власне!). І все це дуже цікаве, хоча й не завжди близьке. І то краще воно б було подалі…

Тадам, я все ж таки запускаю свій мікропроект із розповідями про книжки (чи фільми-серіали), більш-менш придатні для відпочинку. Першою ластівкою буде відповідь на мій нещодавній читацький запит “Зробіть мені як в дитинстві!”. Мені чомусь припекло почитати простий та бадьорий пригодницький роман. Майнридо-жульверн, далекі краї, скарби, підступні лиходії, хтонічні туземці – оце от усе. Тільки шоб про жінок, будь ласочка.

Як не дивно, святий метод “Пальцем в небо” спрацював з першої спроби. Око зачепилося за роман із цьогорічних оновлень КСД. Зазвичай (я вже наколювалася) з такими обкладинками-анотаціями публікують ті ж таки любовні романи, просто в екзотичних локаціях. Але “Затерянный остров” (“Місячний острів” він в оригіналі, яка ж тут загубленість) Беатрікс Маннель майже повністю відповідає забаганкам.

Кінець позаминулого сторіччя, Мадагаскар, молода німкеня Паула разом із випадковими попутниками рушає в путь в глибину острова, розшукуючи плантацію, де її бабця колись вирощувала ваніль. Джунглі-болота, лемури-крокодили, фаді-фаді-фаді (мадагаскарський аналог табу), дивні супутники із дулями в кишенях, геополітичні складнощі та відголоски авантюрної інтриги – в принципі, усе за рецептом. Тільки, на відміну від підлітково-розважального читва, в “Острові” екшен місцями поступається рефлексіям. Воно, може, для когось “та клята бабська психологія”, але мені нічого, добре лягло. Тим більше (не сприйміть за спойлер :Р) із обов’язковим “великим, чистим та на все життя” письменниця дотерпіла майже до фіналу. Це великий плюс, я щітаю.

Також до плюсів можна віднести героїню. Паула – розлучена жінка, їй вже – в принципі – плювати на репутацію, її життя в Європі зруйноване, а тутешній спадок – хоч якийсь шанс на облаштування нового життя. Дівчина не позбавлена мерісьюшності, але – головне – вона емансипована адекватно змальованій ситуації, багато міркує про те, як жінці жити в не найпривітнішому середовищі, і виглядає радше дивачкою, аніж попаданкою (що також часто трапляється). А ще – жалкує, що не купила штані 🙂

… перед поездкой она выяснила, что корсет для путешественника — это такая же практичная вещь, как и лайковые перчатки при чистке сортира.

З іншого боку, комплект пригод у Паули – цілком стандартний (ледь не втопитися, після болота вляпатися ще й в політику, порушити табу, заблукати й поголодувати, ледь не втопитися ще разочок і таке всяке), але це не той жанр, якому за це можна дорікнути. Тим паче про Мадагаскар фрау Маннель пише із захопленням, повагою і, схоже на те, із знанням справи. Паралельно вона встигає розповісти про купу цікавих речей, охайно вплітаючи їх в сюжет (а не так, як, наприклад, у “Сьогуні” Клавеля, коли величезні масиви пояснень лізуть на голову, зручно там вмощуються і починають верещати просто у вухо). Я потім полізла читати далі і, може, ще про деякі історичні цікавинки окремо розкажу…

А от із можливих мінусів… “Острів” може здатися нудним в тих місцях, де він є не пригодницьким, а виробничим романом. Паула професійно займається парфумерією, це й двигун сюжету, й головна рушниця, яка має вчасно стріляти. Та в мене зараз сезон захоплення ефірними олійками – то про таке читати було також цікаво. А от що, як на мене, було зайвим – та це псевдодетективна лінія про зловісного месника. Ну да, коли в групі п’ятеро людей – офігенно важко вгадати, хто ж є другим оповідачем. Особливо, якщо він робить настільки прозорі натяки… Тим більше, інші герої в книжці – статисти-статисти, хоча письменниця й намагалася трохи розім’яти картон.

“В ітого” маємо досить-таки приємне та цікаве читво на літо, де зміст переважує форму, проте примудряється не дуже її й притопити. Триггери (особливо для молодих матерів) є, тест Бехдель проходить. Мені сподобалося. Не вах-вах, але хороше.

Усе минеться, але моя любов до книжкових топів – вічна. Сьогодні набріла на топ-100 янг адалт, складений амазонівськими редакторами. Думала побачити довгий перелік надсучасних бестселерів. Нє, їх також багацько, але в цілому – це дуже дивний список.

Мабуть, його дивацтва пояснюються просто – підзаголовком “Книжки, що сподобаються і в 14, і в 40”. Нууу, є й таке. Окрім сучасного там купа класичної класики, яку сорокарічні точно читали. Але не вся ця класика – дитячо-підліткова. Гаразд, “Макбет”, припустимо. Але “Правила винокурні” чи The Color Purple (що я його, щиро кажучи, банально боюся читати)? Поза всім тим, топ цікавий. Там чимало такого, що в мої поважні роки вже нуйогонафіг читати, але дещо – точно буду.

А виглядає він отак (впорядковано за абеткою)

A controversial satire – A Clockwork Orange by Anthony Burgess
Introducing Gemma Doyle – A Great and Terrible Beauty by Libba Bray
Loss of innocence – A Separate Peace by John Knowles
A coming-of-age classic – A Tree Grows in Brooklyn by Betty Smith
Mark Twain’s finest – Adventures of Huckleberry Finn by Mark Twain
Stereotypes and the Monkey King – American Born Chinese by Gene Luen Yang (!)
Moving and eloquent – Anne Frank: The Diary of a Young Girl by Anne Frank
Anne’s story continues – Anne of Avonlea by L.M. Montgomery
A Lithuanian tragedy – Between Shades of Gray by Ruta Sepetys
Teenage revenge horror – Carrie by Stephen King (!)

Продовжувати читання “Підлітково-дорослий топ-100 від Amazon” →

Тільки-но оголосили результати Небьюли-2014, як я бадьоро пострибала шукати, а що з цього можна почитати. Змушена повідомити: шоп забезгрошей – здається, лише переможицю з найкращим оповіданням. Зате легально, сухо й комфортно – дякувати Всесвіту за існування Apex.

Мені оці Jackalope Wives дуже сподобалися. Історія простенька, сюжет прямий та передбачуваний, проте якось несподівано душевно вийшло. Або – цитуючи ГудРідз:

Jackalope Wives by Ursula Vernon
My rating: 5 of 5 stars

Чарівно прозора й дуже сумна історія про те, що найбільше важить право вибору. Що магія боїться невмілих рук. Що розгрібати чужі факапи – справа невдячна, але хто це зробить, як не бабуня за внука. А ще про те, що саме поганого в амбівалетності і які проблеми спричиняє невизначеність форми… Давно знайома оповідь про царівну-лебідь/селкі/принцесу-павлін/потрібне підставити/ переїхала у північноамериканську пустелю і чудово почувається поміж кактусів, койотів та гримучих змій.

View all my reviews

(а ще 5 тисяч слів не завадили пройти тест Бехдель – хоч із заувагами. Це так – до питання гнучкості малої прози…)

І крім усього іншого завдяки цьому оповіданню я зробила дивне відкриття: виявляється рогаті зайці-зайцелопи-кролені (українською останній варіант мені звучить найкраще) – це неабиякий шмат американського фольклору. Нє, сама по собі ідея няшна, особливо, як фотошоп з’явився. Але індустрія опудалок кролів з прифігаченими рогами – це вже якось нєздраво.

Я мляво планую влаштувати тут літній марафон і писати (ну, хоча б раз на тиждень) про ненав’язливе розважальне жанрове читво, про приємний нонфікш, про дитячі чи підліткові книжки… А терміново розповісти чомусь кортить про геть інше. От і сьогодні – тільки-но дочитала черговий роман, і вже тягну його сюди, не зважаючи на живу чергу )

Хоча його можна назвати як завгодно, лише не приємним. Йдеться про “День после ночи” – Day After Night Аніти Діамант – роман про наслідки Голокосту. Літо-осінь 1945 року, чотири (а згодом – п’ять) дівчат знайомляться в Атліті – тоді ще таборі для переміщених осіб у ще підконтрольній британцям Палестині. Адміністрація продовжує бавитися в “У нас же ж за домовленістю – не більше 2000 мігрантів на рік!”, але з реальністю це вже має мало спільного.

NB: “День після ночі” став для мене чи не найважчим читанням останніх місяців. І це зважаючи на те, що напочатку травня я прочитала “Маус”. Просто… Голокост в сучасному західному маскульті проговорений непогано (з українським тут все сумно, але не про те ведеться). Але те, що було _після_ – окрема тема. Це страшно навіть уявити: усі близькі загинули, а ти – чомусь! – ні. Чому, навіщо, для чого? Хоча, якщо чесно, я емоційно зрізалася на самому початку на елементарному побутовому епізоді.

Переводчик попросил Ханну помочь: сутулый мужчина задерживал очередь, он встал как вкопанный и не отвечал на вопросы. Ханна потащила Теди за собой.

– Послушайте, – мягко сказала она, это совсем не то, что вы думаете.

Мужчина покосился на автоклавы и замотал головой.

– Я знаю, – сказала Ханна, – они похожи на те, в концлагере. Но здесь никто никого не убивает. Вам вернут вашу одежду, честное слово. Мужчина позволил ей провести его к двери, чтобы заглянуть внутрь. Вот, посмотрите, – она показала на потолок, – видите – окна открыты? Здесь нет газовых камер. Это просто душ. Вода в нем, конечно, холодная, дезинфекция вонючая, но это не душегубка. А когда вы помоетесь, вас накормят, напоят горячим чаем и угостят вкусными фруктами, которые вырастили палестинские евреи.

Теди поняла: мужчина очень хотел верить в то, что говорила ему эта бойкая еврейская девушка. Вот только слова ее никак не вязались с тем, что он видел воочию.

І все. Бо, насправді, в тому ж таки “Маусі” оповідач не раз зазначає: я знаю, що спричинило оті нестерпні дивацтва мого батька. Але через конфлікт поколінь та зсунутий фокус змальовує він саме дивацтва. А Діамант пише про живе, про відкриті рани, які не в усіх загояться.

Продовжувати читання “А життя продовжуватиметься… “День после ночи”” →

Хотіла на честь 1 червня написати про хорошу дитячу книжку, але – shame on me – я її досі не дочитала. Тому розповім про іншу, теж дуже гарну, де також головна героїня – маленька хоробра дівчинка.

Гейманови The Wolves in the Walls  (вже є російський переклад, а ось українського – чомусь немає) – це щось середнє між “дорослим” артбуком та книжкою-картинкою для ненайменших. Сюжет простий: Люсі помітила, що у стінах шурхотять… вовки. Родина з дівчати кепкувала, аж доки вовки не прийшли and it’s all over й не вижили усіх з хати. І тільки Люсі не схотіла з цим змиритися. Ще б пак, в неї там головна порадниця – Лялька-Свинка залишилася!

Книжка справді чудова, а ще й дуже… мотиваційна чи шо. Мабуть, допомагає виховувати обачно-хоробрих дівчаток (тест Бехдель, щоправда, не проходить з об’єктивних причин – лише Люсі має ім’я). Мені таких в дитинстві не вистачало. Хоча, гадаю, думка: а чи не піти влупити вовкам, бо те, що вони скоїли – несправедливо! – в голову і так би прийшла. А зараз я почала з підозрою дивитися на ті місця, де шпалери нещільно прилягають до стін… Ну нічого, в мене Ханя є!

Ханя та ще малюнок під катом.

Продовжувати читання “Про кого промовка? Ніл Гейман про вовків у стінах” →

Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )

Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂

Поїхали?

Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.

 

“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.

Далі:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: травень-червень” →

Приємно, коли цікаве знаходить тебе самостійно. Особливо, коли цікаве направду цікавезне.

Днями неосвічене я дізналася про Хуану Інес де ла Крус, і тепер не можу викинути її з голови.

Якщо дуже коротко – то сабж. Так, все це стосувалося однієї людини. Жінки, яка прожила свої короткі 43 роки у XVII столітті, причому не в Європі, а _в колоніях_. Якщо довше, то, переказуючи Вікі, вийде приблизно отак:

Хуана Інес де Асбахе і Рамірес де Сантільяна народилася у 1651 році в Мексиці. Згідно із свідченнями очевидців, обдароване дівча ще змалку упромислила _всю_ бібліотеку родичів, з восьми років писала вірші, з тринадцяти – викладала (!) латину молодшим дітям, а ще – вивчила науатль і трохи писала ним також.

Ще у 1662 Хуану Інес відправили до Мехіко. У столиці дівчинка розраховувала повчитися в університеті, але зась! статтю не вийшла. Курси наук (схоже, цілком універівських масштабів) дівчині читали в індивідуальному режимі. І це не дивно: у 1664-му Хуану Інес представили до двору, де вона завоювала прихильність віце-короля та віце-королеви. Дівчині всіляко сприяли, а для злих язиків влаштували хрестоматійне шоу “Наша вундеркінд відповість на будь-яке ваше питання!”. Між тим вундеркінд вчилася завзято: “Her interest in scientific thought and experiment led to professional discussions with Isaac Newton”, – стверджують біографи.

А ще Хуана Інес славилася красою та поетичним хистом. Фактично класиком іспанської (а згодом – і мексиканської) поезії вона стала ще за життя. Проте при дворі мегапопулярна фрейлина, “шанувальників у якої було безліч, і практично всі вони були серйозними претендентами на її руку і серце”, надовго не затрималася. Нехай з другої спроби, але у 1669 році релігійна дівчина пішла-таки в монастир, де спокійно зайнялася навчанням й писанням (а високі покровителі продовжували сприяти публікуванню її творчості).

У подальшому “додатково” прославили Хуану Інес – тепер де ла Крус – два відкриті листи у 1690-му: критика класичної єзуїтської проповіді (навмисне оприлюднення якої антипатиками Хуани викликало шкандаль і звинувачення в нескромності, що не личить черниці) та відповідь на критику критики – “Лист до сестри Філотеї”, в якій Хуана намагалася на власному прикладі пояснити, чому і наскільки для жінки важливі освіта та творчість. Важко сказати, що там було далі, але згодом вона не лише дала сувору обітницю бідності (чого від неї очікували), а ще й урочисто зареклася торкатися паперу та чорнил. Публіка була в захваті! Імовірно, прокачування скромності минуло успішно. Та вже за п’ять років Хуана померла – заразилася чумою, глядячи хворих.

Подібних жіночих доль було не так вже й мало, але Хуані з історією пощастило. Значна частина її поетичного доробку збереглася, інші писання – ніби також. Її знають, вивчають (серйозну творчу біографію поетеси-черниці написав Октавіо Пас), про неї створюють п’єси, знімають кіно, пишуть романи. Ставлять пам’ятники, а ще Хуана потрапляла й на мексиканські гроші. І – актуальне для нас (власне, як я про неї дізналася) – видавництво Анетти Антоненко планує видати чотиритомниr творів Хуани українською (цікаво, чи буде там посеред віршів Respuesta a Sor Filotea, бо англомовного перекладу я щось злякалася). А частину з вже перекладеного опублікували у “Всесвіті” (можна подивитися тут).

Фух, добре порекламувала? :Р Під катом ще мій улюблений Хуанин портрет і один з віршів, що сподобалися.

Продовжувати читання “Мексиканська: ерудитка/вчена/містик/поетеса/світська красуня/драматург/черниця (нічого не викреслювати)” →