Днями про’книжковими інтернетами пробіг відкритий лист російських книжкоторгівців до керівництва ЭКСМО. Лист з приводу дорогенького нового Пєлєвіна.
Там загалом багато усякого цікавого: і намагання вирахувати ціну пєлєвінської сторінки, і міркування щодо самої книжки (але то здебільшого в коментах), і місцями слушні зауваження про те, що книжка за 555 ре на тлі камлань антипіратської кампанії виглядає трохи дивно.

То таке. Там про всяке. Але на один конкретний абзац я медитую вже декілька днів:

На наш взгляд, цена в 555 рублей явно завышена, к этому мы вернемся чуть позже, но не это поражает в Вашем предложении. Средняя «цена входа» в магазин — 440 рублей. Соответственно, Вы предлагаете магазинам, не аффилированным с «Эксмо», зарабатывать на книге Пелевина 115 рублей, или примерно 25%. Средняя наценка в российских магазинах колеблется между 38% и 100%. В среднем — 70% (это соответствует 40% скидки от фиксированной цены книги в европейских странах). (про “знижку від фіксованої ціні” теж є у коментах)

Нічьо так. Скромно.

Здається, що більше я читаю, то більш невдячним читачем стаю. Осьо вчора, між іншим, остаточно переконалася, що не є прихильницею концепту “укорінення” – адаптування, покручення чи заміни деяких реалій, жартів, ідіом (ну, гаразд, із ідіомами складшіне, але всюди ж можна берегів триматися) місцевими аналогами.

На щастя, зустрічатися із таким виходить нечасто. Може, тому, що добряча частина перекладеної у радяньські роки класики (де траплялися ідейні прихильники такого варіанту) пройшла повз мене. Але, виявляється, нікуди від того не подінешся. Сиджу, читаю слокамівську Навколосвітню подорож вітрильником наодинці, нікого не чіпаю, а тут в епізоді із баригуванням смальцем на Хуан-Фернандес трапляється отаке:

Отож, із бізнесовою метою, я одразу підвісив до гіка важільний безмін, готовий відвантажувати смалець, і не було на мене митника, який сказав би: “За державу прикро“

Гиииих! Із хвильку не могла повірити власним очам. Полізла шукати оригінал. І з _державою_ там очікувано ніяк:

So with a view to business I hooked my steelyards to the boom at once, ready to weigh out tallow, there being no customs officer to say, “Why do you do so?”

Нє, ну я всьо розумію: і жвавіше, і кумедніше, і читачам приємніше. Але блін! Радісно тулити в американську книжку 1900 року цитату із радянського фільму 1969-го? Really? Постмодерн такий постмодерн, віва анахронізм!, але ж попереджати треба, коли йдеться про безневинні мемуари… Тим більше, аж настільки цікавих _знахідок_ в тексті більше не траплялося.

Хоча це якраз може пояснюватися просто: великим перекладацьким колективом. Воно теж дається взнаки: і в стилістиці, і в деталях. Зокрема, на жаль, географічних. Наприклад, у 17 главі в книжці розповідається багато цікавого про Трансвааль. А у наступній читаємо: У Преторії я зустрівся з паном Крюгером, Президентом Трансильванії. Бінго!

А сама книжка справді дуже хороша. Читайте, не пошкодуєте )

От буду банальною:
“Великий Гетсбі” карнавал-version абсолютно прекрасний!
Щиро кажучи… знаючи почерк майстра… Власне, я в кіно йшла дивитися на картинки, а з ними все супер. Проте там із “що” (не лише “як”) виявилося все більш-менш. Аж настільки, що останні десь так 10 хвилин рюмсала, як у ті свої 16, коли й читала першоджерело.

Але я не про те. Виходячи з кінотеатру, спіймала себе на тому, що готова впасти на підлогу й трошки поволати-побити ніжками: Зніміть, зніміть, ну зніміть, будь лаааааасочка, таке ж саме за молодим Ішервудом! Бажано за Mr Norris Changes Trains, але я на все згодна!
Аж потім загадала, що спочатку було б незле переглянути Кабаре із Лайзою Міннеллі. Хтось дививсь? Воно _правильне_?

Раз уже згадала – залишу це тут.
Шмат із саундтрека чудового грецього кіно про тугу за Стамбулом.

Одна із найулюбленіших мелодій останнього часу )

Купували сьогодні на подарунок повне зібрання нецензурованих (нібито) казок братів Грімм – хороша така кілограмова цеглиняка із автентичними ілюстраціями.
Але я не про книжку. А про те, що в братчиків, виявляється, є казка “Морська свинка”.
Аааа! Ну всьо, як треба: принцеса, три брати, кров, вбивства, голови на палях. І морська свинка як уособлення каваю.
Круто, нє?

(почитати можна тут)

Останнім часом мені регулярно трапляються цікаві, але дуже кхмммм… злі книжки.
Цього разу не про лівих, цього разу про традиціоналізм :Р
Кухонним міркуванням про націоналізм, Еволу та де б її взяти – правильну основу – присвячується:

За три года в Африке я создал там три новые цивилизации, совершенно неизвестные антропологам. И все сошло великолепно. Даже ЮНЕСКО оказало содействие. Правда, я ничем не рисковал. Ни один белый историк никогда не позволит себе заявить молодым африканским республикам, невесть откуда взявшимся и лопающимся от национальной гордости, что за их плечами нет великого культурного прошлого. Люди обычно считают, что цель народов или отдельных людей — трудиться ради будущего. Это ошибка. Настоящий националистический мистицизм нацелен на величие прошлого.

Ромен Гарі, “Повинная голова”, раптом шо. Жорстокі люде – письменники, егеж?

Френдстрічкою навіяло згадку про нещодавно читане:

Бригадный генерал, теперь уже генерал армии, еще больше поразил население, объявив в Сезаре всеобщее голосование по утверждению его в должности губернатора. Он победил легко, без подтасовки, а составить ему конкуренцию пытались одни коммунисты. Они злобно грызлись из-за выбора единого кандидата, и в результате электорат левых распылился между девятью многообещающими фигурами, которые в предвыборных выступлениях исключительно обзывали друг друга лакеями капитализма, ревизионистами, реваншистами, троцкистами и марионетками буржуазии. Большинство населения, не знакомое с технической терминологией левых, проголосовало за единственного кандидата, говорившего понятными словами, – потому бригадный генерал, теперь генерал армии Хернандо Монтес Coca, и победил так легко.

Це з Война и причиндалы дона Эммануэля Луї де Берньєра, і там є ще зліші місця :Р А загалом книжка хоча й дуже специфічна (гротеск він такий), але прикольна.

Улюблені письменниці продовжують мене радувати, хоча й по-різному )
Зненацька з’ясувалося, що у березні вийшов новий роман у Трейсі Шевальє (Це та сама, що про дівчину із перлиною та мої улюблені Remarkable Creatures)

Цього разу – про квакерів та Underground Railroad. Треба брати.

Виявляється моя улюблена на сьогодні молода урбан-фентезістка Seanan McGuire (так, я люблю цей жанр, а ще я люблю читати про ельфів-фейрі-ши, а на тлі стандартних підліткових шмарклів, якими фонтанує книжковий ринок у цьому сегменті, МакГвайр з її спокійними приємними та недурними майже-детективами справжня пусєчка) цього року на всі усюди номінована на Х’юго – за роман, новеллу та двічі – за повісті.
Переважно під псевдо за зомбячу серію (не читала, але тепер замислилася) і ще, не знаю, за що саме, під рідним ім’ям. Може, щось і отримає…

Хих, відчуваю себе просто читачем-першовідкривачем талантів :Р

Але насправді вона пише хоча й віднедавна, але дуууже багато, тож в Америці більш-менш відома. То тут її так не перекладають, що я після першої книжки з Октобер-Дей-серії, виданої російською Азбукою, пошкандибала читати оригінали

Минулого тижня із подивом дізналася, що перший том Мартінової Пісні – Гру престолів – було видано українською ще наприкінці лютого. Із подивом – бо видали книжку якось… Тихо. Нє, новина сайті видавництва є – якщо її пошукати. І в крамницях подекуди є. І за день чи два потому томисько дошкандибало до персонального баннера на Якабу (у другій половині березня, нагадаю).

Супер! На тому ж таки Літакценті вихід книжки жваво обговорюють чи під новиною про камео Мартіна в серіалі, чи під ще жовтневим! анонсом видання. Інформаційна підтримка – за межею фантастики. І то маючи такий потужний паровозик, як старт третього сезону. Український книжковий бізнес бессмысленный и беспощадный працює цікаво. Фоннати і так побіжуть купувати? Та вони здебільшого вже прочитали, а чи велику касу можна зробити на самісіньких патріотичних почуттях…

А я тут якраз останніми маюся. Брати чи ні, який переклад? Може, хтось вже щось чув, щось гортав (запропоновані видавництвом сторінки з прологу не вражають, але всяке ж бува), щось хороше про перекладача розкаже?

Оскільки канікульци в мене вийшли емоційно своєрідні, і попри всі намагання розслабитися й отримувати задоволення – Льоса все не відпускає
Я знову вирішила форсувати позитив )
Цього разу без котиків, цього разу про ляльок. До того ж таких, яких в мене й нема )
Певною мірою оцей пост є дуже зброченною ілюстрацією до попереднього, адже йдеться про маленьку колекцію мателлівських ляльок When I Read I Dream з чотирьох книжкових героїнь, про двох з яких останніми днями згадувалося )
і знову фотки з БарбіКолектора

Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.

Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…

Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.

Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

Після чергового перегляду придивлялася-прислухалася до OST-у до Love actually:
Айяйяй – там нема моєї улюбленої пісні! (зрозуміло, якщо не рахувати Christmas Is All Around)
А і нічого – зате на ютюбі таке зачотне відео із 1975-го )))

І наші можуть, якщо дуже треба.
Виявилося, Астролябія перевидала Гобіта в кінообкладинці (на сайті видавництва, до речі, дешевше). Продовжую гаряче не любити такі штуки, але, схоже, користь від них є. Тим паче іноді вже краще кіно- аніж просто і чесно страшна обкладинка )

У будь-якому разі сама я якраз взялася за льошкиного Гобіта. Він теж астролябіївський, але кращий – збільшений формат, цупкий папір і весь в ілюстраціях Алана Лі (оце б ще такого ж Володаря). Ось такий:
тиць