недаремно я минулого року, вирішила-таки, що з Кутзее треба знайомитися докладніше

зараз на черзі Waiting for the Barbarians – річ, варта уваги

ну й, як ілюстрація, цитатко до сабжу )

Дети ни на миг не сомневаются, что старые мощные деревья, в тени которых они привыкли играть, будут стоять вечно; что придет день и, повзрослев, мальчики станут такими же сильными, как их отцы, а девочки — такими же чадолюбивыми, как их матери; что все они будут жить и процветать, вырастят новое поколение детей и состарятся там же, где родились. Почему мы утратили способность жить во времени, как рыбы живут в воде, а птицы — в воздухе; почему мы разучились жить, как дети? В этом повинна Империя! Потому что она создала особое время — историю. Тому времени, что плавно течет по кругу неизменной чередой весны, лета, осени и зимы, Империя предпочла историю, время, мечущееся зигзагами, состоящее из взлетов и падений, из начала и конца, из противоречий и катастроф. Жить в истории, покушаясь на ее же законы, — вот судьба, которую избрала для себя Империя. И ее незримый разум поглощен лишь одной мыслью: как не допустить конца, как не умереть, как продлить свою эру.

щось у цьому є

узялася повільно та притомно (а не як у гарачкові підліткові роки, коли книжки читалися таким гуртом, що пам’ять про половину читаного завіялася кудись далеко-далеко) частково – перечитувати, частково – читати вперше класичну фантастику

нині черга дійшла до жмута творів Саймака
із передмови до Міста

Я был убежден тогда и еще сильнее убежден теперь, что города – анахронизм, от которого нам пора избавляться. В последние годы кризис городов стал еще очевиднее. Типичный современный город – это блестящий центр, окруженный разрастающимися кольцами гетто. Когда-то давно, когда средства связи и транспорт были примитивны и медлительны, в существовании городов был свой смысл. Поначалу люди сбивались в них ради безопасности, позже чтобы удобнее было вести дела. Теперь города утратили функцию защитного сооружения; большей частью за городом жить даже безопаснее, чем в его стенах. А современные средства связи упразднили необходимость жить по соседству со своим деловым партнером. Для деловых операций совершенно неважно, где находится ваш партнер – на соседней улице или за несколько тысяч миль. Город пережил свое предназначение; поддерживать в нем жизнь накладно, жить неуютно, а дышать нечем.

саймакове _тоді_ – 1952. _тепер_ – 1981. минуло ще тридцять років, життя продовжує змінюватися, современные средства связи aka інет абсолютно упразднили необходимость жить по соседству со своим деловым партнером…
а ми все ще живемо в містах
(хоча бажання зав’язати з цією практикою з’являється все частіше…)

оскільки реальність категорично не надихає, продовжую занурюватися у внутрішню еміграції

нова серія вже в ефірі. мій читацький вересень під катом

люблю осінніми вечорами передивлятися оновлення на інет-крамницях: а раптом повз мене пройде щось цікаве?..

нє, не пройде. як таке можна не помітити!

хоспаді. але, судячи з анотації, все весело:

Признайтесь: вы же любите вампиров и интересуетесь жизнью оборотней, так что буквально залпом проглотили 2272 страницы “Сумеречной саги”, посмотрели фильмы и с нетерпением ждете продолжения? Однако стесняетесь открыто говорить о своих чувствах в “приличном” обществе, за пределами фандома? Очень зря! Прочтите “Сумерки и философию”, и вы сможете аргументированно рассуждать о многослойности романа – это ведь не просто история неземной любви с оттенком мистики, это эпическое повествование, насквозь пропитанное философией. (болд мій) схоже, я щось прогавила, бо після першого фільму до “насквозь пропитанного” оригіналу руки дійти відмовилися…

вах, але ж є люди, що можуть викликати лише щире захоплення! і в нас, між іншим, книжечку у м’якій обкладинці хочуть продавати за 150 з гаком гривень. от вам і сабж

лише другий день офіційної осені, а згадки про літо вже змушують сумувати. і не сказати, що воно в мене було якимось насичених. у відпустку не ходила, лише разочок з’їздила до ЗП… а що можна згадати? приймала гостей… виховуувала морську свинку… а! читала. читала я багато )

власне, пригадуючи, як я наприкінці травня вже згадувала про англоцентризм свого читання, вирішила було зробити собі подібні статистичні висновки щодо літніх місяців. а потім ідея трішки трасформувалася, ну то – маємо те, що маємо

якщо комусь цікаво, то скорочена версія читацького щодденика плюс невеличке рейтингове номінування під катом

після деяких вагань почепила-таки собі у профайл лайвлібівський віджет
бо
по-перше, вони його нарешті довели до ладу, і посилання працюють дійсно на останні читані книжки, а не на ті, що востаннє додавалися у список (а то висить нібо щось свіженьке, а адресація йшла на читану двадцять років тому дитячу книжку)
по-друге, якщо вже фіча існує, чому б її не використовувати
по-третє, все одне такий віджет – чи найбільший індикатор моєї активності в останні місяці – влітку я закинула всі інші варианти дозвілля. навіть фільмів майже не дивлюся… зате намагаюся себе привчити писати відгуки…
по-четверте, якщо від того проекту буде хоча б якась мізерна рекламна допомога – нехай. тим більше, що я туди друзів вже заманюю, заманюю… заманюю, заманюю :Р (вот, например, Миша, а? не? )))
по-п’яте… а. можна ще щось вигадати, питайте )

сьогодні тридцять дев’ятий день, як я не купую книжок…
хто читає мій твіттер – міг бачити: підписалася я на два місяці
власне місяц минув легко та невимушено. а зараз – відчуваю – крутить, ламає, чогось не вистачає… такий собі абстинентний синдром )
і шо цікаво – мені є, що читати. і не у флібусті справа. дофіга паперових книжок, що купувалися раніше. плюс книгообіг. він, може, дерева не врятує, але людство в моїй особі – цілком.
та все одне. сумно дивлюся на схуднення стосів книжок до прочитання. моніторю видавничі новинки. слідкую за оновленнями на інтернет-книгарнях…

і думаю: шо ж я таке хворе? варіант відповіді?

виявляється, для того, щоб влаштувати собі свято душі, знадобилося всього лише поєднати мій вихідний із робочим днем чоловіка…
і вечір раптово був присвячений закінченню перегляду другого сезону True Bloоd (про те, що я гальмо, я вже казала)
і всього лише п’ять серій поспіль…

зате визначилася із призом глядацьких симпатій на сезон

хто б міг подумати, що з дєвачкі-пріпєвачкі з Across the Universe

вийде цілком нічогенька Софія-Анна

мимоволі звернула увагу, що протягом останньго місяця вперто читала здебільшого британських авторів. це, щоб не сказати – майже виключно

мало не все. від оповідань до грубезних романів. від чік-літ до класики…
загалом, лише три пункти виявилися не-британського походження: Царівна Кобилянської, коротеньке оповідання Філіпа Діка та постмодернова іграшка – Пенелопіада Етвуд

тенденція? не знаю. залежі книжок, що чекають на свій шанс – географічно дуже різноманітні. а ось рука так і тягнеться до… такого колориту? досить специфічного почуття гумору? чи певної літературної традиції?
у будь-якому разі, добре, що серед британців чимало цікавих письменників, і написали вони… еее… багато :Р

з Джоанн Харріс

Я очень рада, что рассказ после долгой опалы наконец возвращается. Хороший рассказ — а рассказы бывают очень хорошими — остается с тобой намного дольше романа. Рассказ может потрясти, воспламенить, просветить и тронуть так, как более длинному произведению не суждено. Рассказы часто тревожат, пугают или ведут подрывную деятельность в голове. Они ставят вопросы, в то время как большинство романов пытается лишь дать ответы. Оказывается, из всех прочитанных мною книг я помню ярче всего именно рассказы — живые беспорядочные картины, окна в иные миры, в иных людей.

о!
пригадую, в дитинстві я категорично не любила оповідання. і змусити мене почитати щось коротке могло лише поєднання двох факторів: поблизу не було жодного роману + збірка оповідань мала бути достатньо товстою, аби замінити собою роман за кількістю сторінок…
нелюбов до малих жанрових форм переслідувала мене ще довго. але декілька років тому щось змінилося )

не знаю, що саме, та оповідання останнім часом викликають мало не більше захоплення. чи, в окремих випадках, якраз більше. тому сьогодні я навпаки – шукаю збірки малих форм. і антології, і ще запекліше – авторські збірки шанованих мною письменників. так я відкрила для себе Бредбері (якого в молодості пропустила майже повністю – хіба що щось зі шкільної програми запам’яталося). так наново вчєпятлілась отцем Брауном (і зараз ледь ся стримую, аби не побігти купувати Честертона романи – і так книжки на прочитання в чотири стоси лежать)… так… та багато всякого ) соромно зізнатися, але я оце у Рушді лише Схід-Захід– то читала )

фіг його зна, в чому справа. може, в тому що ми з Льошкою читаємо вголос (тобто, я читаю для нього :Р), а з коротким текстом це виглядає логічніше. а, може, з тим, що оповідання краще та чесніше утримують жанрові позиції. на відміну від тих же романів, які в багатьох сучасних письменників і до притомних повістей не дотягують…
але факт є факт – оповідання wanted! на черзі, мабуть, Вудхауз (треба ж якось компенсувати сум за отцем Брауном)
а що ще можете порадити? )

днями довелося згадати щасливі магістреські часи. тоді дерева були вищими, трава – зеленішою, а нам весело викладали англійську. дозвольте нагадати :Р

та, власне, що я пригадала: те, як нам на парах цитували дивнуваті максими з Дж.О. (типу “Героїня не може закохуватися з першого погляду”) та вимагали цілковитої згоди з давньою мудрістю…

я тоді з усього спадку місс Остен читала лише Гордість та упередженість, та й те – в дитинстві. (ну, і якщо чесно, взагалі британську романну традицію почала вкурювати лише у постуніверівські часи). тож на тих парах мучилася від когнітивного дисонансу: ніби ж розумна була тітка, і таке заганяти?

учора взялася читати Нортенгерське абатство. і повіяло мені чимось знайомим… отими дурнуватими _героїнями_

йолкі-палкі. людина напевно отримала англофілологічну освіту. цитує твір класика. твір багато в чому пародійний. і на повному серйозі висмикує з контексту фрази, що пародіювалися, “ілюструючи” погляди письменниці
ну, нехай сама шутку юмора не помітила. та хоча б критику почитала!
блін. я люблю нашу освіту

з інтерв’ю Ніла Геймана, посиланнячко на яке я поцупила десь у коментах на

– Я к тому, что считается, мол, высокая литература пишется только так, не ради денег, для себя. Ваш пример подтверждает, что это не так. Вот вы, как никто другой, любите участвовать в разнообразных антологиях, где авторы пишут рассказы на заданную тему. Как удается совмещать заказ и литературу?

– Ну, свод Сикстинской капеллы тоже был расписан на заказ, и тут ни у кого вопросов почему-то не возникает. Мне кажется, что у меня это связано с английской традицией, в которой я существую. У нас ведь все очень просто – если бы Шекспир писал плохие драмы, он бы не ел. Диккенс писал романы-сериалы, чтобы есть. Это великие произведения, но написаны они были, среди прочего, чтобы заработать на хлеб. И я горжусь этой традицией.

оформлення
маємо мак’юенівську Спокуту

обкладинка ДВД

кінообкладинка від Ексмо

і вуаля – наша Кальварія

мораль: нащо довго думати! навіть якщо йдеться про якусь надзвичайно вишукану/вимушену маркетингову стратегію… ну нецікаво ж, йолкі!

хто про що, а я знову – про книжки )

останніми роками мене, дитину, що від казок колись одразу перейшла на Дюма та Вальтера Скотта, щиро засмучувала проблемність пошуку історично-авантюрних романів на середньовічному та постсередньовічному матеріалі…
та й загалом – історичних романів. нє, згодом знаходилися непогані варіації на соціально-побутову тему. а ще минулого року в руки потрапила колоритна стилізація під диккенсівське вікторіанство (добре, не під усього Диккенса, радше під Олівера Твіста)… так, це я про Fingersmith Сари Вотерс, яку у нас прилічні люди майже не читають, бо ж лесбійка пише про лесбійок, ач який ужас!..
але якраз з пригодницькими романами було все дуже сумно. бо з ними загалом яка проблєма? на історичному тлі діють та мислять цілком собі сучасні персонажі. тру? нє, не тру! і як таке читати…

аж тут абсолютно випадково, в мене книгообігу мені в руки нарешті потрапило дещо, дуже наближене до моїх вимог. настільки, що дочитувала я із думкою: My precious!
а йдеться про…