здається, вдруге в житті подивилася ізраїльське кіно. і з першим разом порівняти неможливо

Застиглі дні– кіно непогане. але занадто _загальнолюдське_. власне найскравіша риса, що вирізняється на тлі квазієвропейської дійсності, це звичне ставлення до вибухів. а так – Ізраїль чи ні – майже пофіг

а тут чоловік вмовив подивитися Ушпізін – суто культурну замальовку. до того ж субтитровану…

спочатку голова йде обертом. по-перше, принципово чужа мова… це ж не якась європейська, поміж яких конкретну впізнаєш дуже швидко. і не японська, до якої вже вухо призвичаїлося, і нехай слів не знаєш, але інтонаційну логіку вже вловлюєш… а іврит. власне, коли деякі персонажі розмовляли на ідіш – то був просто бальзам на душу ) аллєс, вайтер – ну все як рідне

та нічого. із перекладом фільм втратив би частину колориту
а того колориту – хоч греблю гати. побутовий нарис з життя ортодоксальних іудеїв… коли перед екраном сидять люди, які спочатку нічого не розуміють (Льошк, а чого такого у цьому фрукті, що він може аж штуку шекелів коштувати, а?)… це круто. чесно. і не тому, що етнографічно пізнавально. ефект віконця у чижий світ завжди вставляє

до всього у фільмі є сюжет, за яким цікаво спостерігати, та розкішні персонажі
тож шанувальникам _вузьконаціонального_ кіно наполегливо рекомендую, а всім іншим – просто раджу )))

виникло питання до громадськості, сподіваюся, хтось підкаже )))

майже на рівному місці з’явилося бажання почитати Хайнлайна
але потребую поради, що саме ) бо обсяги величеньки – не знаю, з якого боку підступитися, а цікаво. до того ж готова купувати в паперовому вигляді, тому хочеться зіпхати на когось відповідальність :Р

до цього моменту я з ним стикалася лише в дитинстві і дуже скраєчку… власне запам’ятались лише Имею скафандр – готов путешествовать та Чужак в чужой стране. останнє, пам’ятаю, добряче вдарило по моїх тринадцятирічних мізках…

то… може… хтось? га?

помер один з найзнаковіших для мене письменників. один з символів середньопідліткового дитинства…

Моріс Дрюон – автор чи не найулюбленіших історичних романів

а я й не знала, що він був героєм Спротиву та міністром культури… для шаленого респекту вистачало самих книжок…

але оце – безперечно музична тема тижня…
хлопці – молодці, еге ж )

вчора підібралися до іноземного Оскару-2009
хороше кіно

красива повільна та дуже виробнича драма з життя майбутнього спеціаліста з підготовки тіл до поховання кремації
правда, виробнича… із демонстрацією різновекторних особливостей професії… та з описом супутніх морально-етичних проблем.
зроблено добре (хоча, як на мій смак, деякі епізоди занадто вже затягнули – оповідь трохи висіла), знято симпатично, акторська гра – цілком і цілком. дюже рекомендую

зі: до речі, довго мучилася, чи не бачила я десь дружину головного героя. гих, з’ясувалося, що бачила

йолкі-палкі – Ріоко Хіросує… Юмі з Васабі. персонаж, дивлячись на якого, моя мама рочок чи двійко тому сумно констатувала: а ти одягаєшся схоже. і поводишся…
ну та.. в цьому плані я майже як японка – дуже повільно дорослішаю. ніби я теж житиму років десь 95… тому й можу дозволити собі розкіш у 25 залишатися чимось, ненабагато серйознішим від підлітка…

сидю тут, намагаюся стягнути з трекера Триумф волі

як я зрозуміла, він перманентно потрапляє у перелік заборонених фільм – поряд з порнухою (серед останньої, судячи з наведених в коментах скріншотів, – Пазоліні в асортименті…)

а зараз щось цікаве трапилося. хтось із трекерських можновладців кричить: приберіть негайно, хтось з них – поставив золото… за півгодинки набігло під півтори сотні бажаючих…

у коментах хай: як можна таке роздавати! vs це ж мистецтво!
весело )

хіба може бути несмачною книжка, яка починається отак? :Р

Вино говорит. Это общеизвестно. Оглядитесь. Спросите у уличного оракула, незваного гостя на свадебном пиру, юродивого. Оно говорит. Оно чревовещает. У него миллион голосов. Оно развязывает язык, выбалтывает тайны, которые вы не собирались выдавать, тайны, которые вы знать не знали. Оно кричит, разглагольствует, шепчет. Оно говорит о великих вещах, о гениальных планах, трагических страстях и ужасных предательствах. Оно хохочет до упаду. Оно тихонько хихикает себе под нос. Оно рыдает при виде собственного отражения. Оно вытаскивает на свет летние дни, давно минувшие, и воспоминания, крепко забытые. От каждой бутыли веет иными временами, иными местами: каждая, от простецкого “Молока Мадонны” до надменной “Вдовы Клико” 1945 года – скромное чудо. Джо называл это будничным волшебством. Превращение низменной материи в грезы. Любительская алхимия.

нє, не може
а далі – простий, але чарівний гімн дауншифтингу. цілком переконливий, до речі

аж закортіло поїхати у село. нє, бороньбоже, не коровам хвости крутити – в цьому плані вже батьки капітально відрізані від _коріння_. а так, просто. закортіло. по весні до землі тягне…

зі: трагедія – в домі немає вина. окрім пристойного хересу для соусів та червоного шмурдяка для маринадів. а так хочеться… )

не пройшло й декількох років, як я врешті дісталася до олдівських Песен Петера Сьлядека.
і давно книжки не викликали в мене такий когнітивний дисонанс, аж дивно

на початку читання я була в повному захваті. одразу ж мені пригадався Сапек (радше, Рейневан-цикл), що автоматично гріє душу, тільки Олді – вони ж ліричніші набагато…
отак насолоджувалася, насолоджувалася… а захват з кожною новелою кудись повільно зникав. ось і дивно – книжка не така вже й велика. наприкінці є такі ж розкішні речі, як і спочатку. а от вберегти настрій чомусь не вдалося. феномен…

подумала навіть, що проблема у фрагментарній структурі: мовляв, якби ж розтягнути просто на окремі оповідання, сприймалося б все набагато сильніше. але ж це було б нечесно: по-перше, книжка не виглядає набором елементів, по-друге – ну це ж просто бальзам на постмодерну душу… алюзія на алюзії сидить та просторово-часовими глюками командує – окремість вже б не той ефект дала

тому й їсть мене сабжеве питання… коли все добре, а всь равно – щось не теє… то, може, гарної книжки не обов’язково треба багато…
зі: але шанувальникам жару все одне – дюже раджу

якби не Імхонет, не дізналася би, що вже встигли зняти такий, впевнена, шедевр

анотація: 08.08.08. Молодой энтомолог из США, Майкл, и его подруга, московская журналистка Женя, приезжают в Южную Осетию для съемок фильма о редком виде бабочек. Но этой, же ночью грузинские войска нападают на Южную Осетию. Камеры Майкла снимают начало операции.

Наши герои понимают, что в их руках оказались доказательства, которые поставят точку в наступившей информационной войне. Но об этом узнают и грузинские спецслужбы. Чтобы донести миру правду, Майклу и Жене нужно прорваться через оккупированную территорию в разрушенный, но не сломленный Цхинвал.

вже вчєпятлилася… аж цікаво, що ж там за хвільму назнімали
а чоловік каже, що це вже телевізор дає. ОРТ, зрозуміло…

Я вот что думаю: пять самых отвратительных черт человека – это мелочность, назойливость, зависимость, закостенелость и ревнивость.

зацитувала Мєлкому, він зреагував миттєво: глупость
я з ним не погодилася. дурість – мейбі, але ж глупство теж різне буває. і воно не завжди деструктивне. і, що головне, воно не завжди заважає оточуючим.
а ось перелічені мммм моменти… це ж просто хіт-парад якостей характеру, що агресивно й майже безумовно дратують. навіть не знаю, щоб могла туди додати

до речі, рекомендую книжку, вона хороша )

особливо, як пригадати випадок із Пригодами Десперо, про який я якось писала

тільки зараз мені ще веселіше. читаю собі Менсфілд-парк і вперто не можу розслабитися. і чому я не взялася за нього до того, як почитала про постколоніальні студії! а тепер і про свіжість сприйняття особливо не йдеться, й задоволення вже не те – в процесі пошуку прихованого змісту постійно відволікаюся від сюжету (((

от власне і сабж :Р

випала нагода подивитися Пригоди принца Ахмеда

такий собі експериментальний німецький мульт, стилізований під театр тіней. цікаво скомпоновані знайомі сюжети східних казок, чудова картинка, адекватна режисура. а фільм, на хвилиночку, 1926 року – перша в історії мультповнометражка

і він не потребує жодної знижки як на поважний 83-річний вік. якби трохи обробити картинку – можна сміливо видавати за сучасну роботу. ще й розкажуть про авангардність та оригінальність.

з одного боку, сказати, що я вражена – це гучно промовчати. з іншого – трохи ніяково за сучасників. деяке старе зробить нове з усім його технічним поступом однією лівою

днями в інет-нетрях я натрапила на цікавий топ. 1000 книжок для шкільної бібліотеки, складений, як я розумію, російськими бібліотекарами

після висновку, що, мабуть, передбачається, що кожна дитина має прочитати ті книжки, пробіглася переліком.
кгхм, я завжди була впевнена, що в дитинстві багато читала… а результат – 441 з 1000 (включаючи сумнівні позиції “вірші, поеми” – з поетичною творчістю упорядники не дуже цацкалися, хіба що йшлося про Пушкіна чи Лєрмонтова – отам докладно розписано, що тре’ читати). до речі, певний пласт книжок я читала вже в університеті (мало не єдина користь від гуманітарної освіти), а дещо – вже потому… і точно знаю, що в школі за деякі твори братися було не варто

і ще дуже здивувала відверта орієнтація на шкільну програму ціною просто гарних дитячих книжок. останні теж представлені, але якось скромно. навіть гірше, аніж ті списки _для позакласного читання_ наприкінці підручників. нє, зрозуміло, що функція шкільної бібліотеки – піти взяти програмні твори й не парити собі мізки. але ж нащо аж так… ну й загалом: п’ять пунктів, наприклад, Айтматова проти п’яти ж пунктів, наприклад, Туве Янссон – як на мій смак, тут щось не теє… ну, й без ехвекту: а хто усі ці люди – теж не обійшлося.

уся тисяча тут

днями ми з чоловіком від якоїсь балди обговорювали питання античної міфології. вірніше, її місце в житті мало не кожної радянської дитини

я ще пам’ятаю, як у першому-другому класі ледь тремтячими рученятами гортала сторінки Куна в читальному залі невеличкої паланської бібліотеки. а коли ми переїхали до ЗП, і в моєму розпорядженні опинився власний екземпляр, поцуплений з дідової бібліотеки – то ж у щастя просто не було меж )))

і власне про що велося. про те, що усі ми читали міфи у, м’яко кажучи, дитячій версії. Льошку, наприклад, чомусь обурювала цензурування оповіді про дружбу Геракла та Іолая :Р ну то таке, поговорили, пожалкували, поміркували, де ж її шукати – повну й чесну версію – й забули

аж сьогодні а Петрівці сама кинулася у вічі Міфологія для дорослих Станіслава Стабрили. як пишуть в анотації: вони (міфи, – v) перестають бути гарними, пізнавальними та повчальними казочками, а є цілком поважним викладом життя давніх греків…

виявляється, все вже є. треба лише див. сабж правильно шукати )

пробіглася я одним з запорізьких книжкових супермаркетів (з групи “Емпік”). чутки підказали, що там непогано та недорого представлена моя улюблена серія романтичної прози – такі спеціфльні книжки, що їх треба вживати ввечері під ковдрою та із ромашковим чаєм та шоколадом під рукою…

два спростереження.
1 – української літератури _аж_ цілий малесенький стеникд… майорять там переважно Жадан, Дереш та Лада Лузіна… дивно, в інших мережах все не так вже й погано, наскіки я пам’ятаю… україномовні переклади ж відсутні як категорія (щоправда, до дитячої літератури я не дійшла)

2 – менеджери як завжди вражають освіченістю. схотіла купити чоловікові подарунок. питаюся у дівчинки з відділу сучасної іноземної прози: А у вас Фрай є? дівчинка дивиться круглими очима (вже після того, як мама, що була зі мною? на асортимент української прози відреагувала вигуком: И это все???) і відправляє мене до секції фантастики. Нє, кажу, мені Стівен Фрай потрібен… дівчинка кидається в бік і зупиняє іншу, ніби трохи старшу за рангом: Ты знаешь, кто такой Стивен Фрай? дівчатка вдвох туплять у мене вже квадратними очима із відтінком класової ненависті – що я від них хочу – і відправляють на касу… фінальний акорд – місцевий комп сказав, що вони такого не тримають…

а я що… я нічого такого не хотіла