Через страшенну спеку (так, мої фейсбук-друзі вже в курсі, що 40-градусну межу Запоріжжя вже тойво) усі ці два тижні я просиділа вдома, переважно вибігаючи лиш в поліклініку, крамницю та до бабуні. Але ми з Мєлкім все ж знаходили в собі сили, аби “сходити на Єнота” та пошукати пригод у парку.

Власне у найбільшому парку ЗП ми шукали не пригод. А білок. Чи могла така гризуноманка, як я, оминути увагою найкавайнішу ініціативу міської влади?

(фотки трохи збільшуються)

З цією ідеєю в місті бігали, як з тою торбою, вже давно, ну й нарешті вийшло – війна війною, а уняня за розкладом. Хоча в тутешніх степах білки – не дуже часті гості, в Дубовці їм, принаймні, буде, що їсти.

Пошук білок в картинках – під катом.

Продовжувати читання “Білкотерапія” →

Уже два тижні зависаю в ЗП. Головна причина приїзду – економія на здоров’ї. Звучить бридко, але насправді тут масаж дешевший і – що головне – знайома притомна масажистка.

***

Хоча є й певні недоліки. Люд у масажному кабінеті не те, щоб беззастережно проросійський, але цілком антимайданівський. Читачі “Вєстєй”, двома словами. Почути можна всяке цікаве. Учора я героїчно промовчала, слухаючи розмову про: кому так треба жити, коли в Європу без віз, а в Росію – з візами! Сьогодні, правда, не втрималася: питалася, чи не можна оминути тему “добровольці-найманці-олігархів-повернуться-й-почнуть-вбивати”. Бо, кажу, знаю людей, що гинуть вже зараз, а куди й коли вони там ходити будуть – ще й ніхто не знає.

Приємно, що градус обговорення миттєво знизився. Потім ми ще трохи побалакали про практики роботи тутешніх військкоматів.

***

До речі, про військкомати. Кажуть, десь бамажки із угро носять? У нас тут все елегантніше: на двері у під’їзд почепили дюже серйозне оголошення: а чи не хочуть особи, що підпадають під оцю хвилю мобілізації (список категорій додається), прийти до них самі і, може, навіть медкомісію пройти? Нуашо. Дьошево-сєрдіто плюс шанс отримати більш-менш ідейний контингент. Хоча, Мєлкій каже, повістки декому все ж таки приходять. Енівей, наш татко думає завтра сходити й подивитися, що там і як.

***

Тим часом Мєлкій не лише збирає гроші (див. пости Мєлкого), але ще й перетрушує гардероб. У нас в родині є біженці – поки що неофіційні. Одна з кузинок вийшла заміж до Алчевська, ну й… Зараз молоді всі на селі у тітки (кузинкиної матері): сестра, її чоловік, чоловікова молодша сестра й двоюрідний небіж. А! Ще кіт. Старше покоління родичів in-law залишилося там. Що робити з молодшим, яке поприїжджало із літнім мінімумом речей, незрозуміло. Дорослі якось собі раду дадуть, а от з двома неповнолітками є трабли. Одна вступила в універ, і тепер проблема – як звідти переправити гроші на навчання, що буде з гуртожитком і де брати речі. Іншого, мабуть, треба влаштовувати-збирати в школу. А грошей в родини геть нема – отой самий випадок “від слова зовсім”. Ить. Може, їх десь зареєструвати треба?.. Але всі плекають надію, що якось воно обійдеться.

***

А воно якось так обходиться, що ну його нафіг. З новин тішать хіба що санкційні. О! Ще було днями цікаве. Відвідала я була бабуню по батькові. Тем для розмов зараз небагато, вони кружляють собі і тут я звертаю увагу, що про тих біженців, яких у Криму спакували й повідправляли в дрєбєня нової батьківщини бабуня говорить із помітною зловтіхою.

Я час від часу намагаюся рефлексувати потроху і за таки штуки собі, бува, мораль читаю (але як жеж важко втриматися!). А тут мене прохоплює: от від кого, але від бабуні вимагати в цій ситуації показового прєкраснодушія, мабуть, ні в кого морального права нема. Вона ж бо народилася на сонячній Амурщині. І оселилася їхня родина там у 1930-му – як би це толерантно сказати – не з власної волі.

Тут можна було б щось додати про нав’язливі паттерни державної поведінки, але чогось не хочеться.

No pasaran!

Мила сьогодні купу перцю на “попекти”, вдихнула глибоко – і загубилася.

Звичайнісінький місцевий білий перець – моя маленька машинка часу. Прямим наводженням: у сільське літо десь так 20-річної витримки. Спрацьовує бездоганно.

***

Насправді сакральність: прийшло літо – будемо пекти перець – вже суттєво покоцана реальністю. Ми вже другу зиму чудово зимуємо на турецькій капії. Вона ж бо, щиро кажучи, й універсальніша, і банально смачніша. Але декілька разів на сезон зробити _це_ треба: взяти та й попекти “звичайний” перець. А натюрель – нечищеним, без солі, без олії. Якщо потім зварити ще томатну підливу – буде точно як на селі їли. Але я – мала манкуртка – і тут нехтую канони )

***

А загалом в дитинстві чужа перцева _незацікавленість_ мене шокувала. Одне з головних відкриттів дитинства: мамо, мамо, вони (Інші) перець готувати не вміють! Нуашо, більшість наших знайомих його або сирим в салат різали, або закривали на зиму якесь нєчто, яке звали “лєчо”, або (найпросунутіші, як мені тоді здавалося) могли підрізати у борщ. Всьо! Те, що про манджі питати марно, я швидко зрозуміла. Але щире нерозуміння у відповідь на моє не менш щире: “Ну а пекти!” – в мою десяти-дванадцятилітню голову вкладалося геть погано. Згодом звикла, аж потім і перець пробився у повсякденне меню “ширнармас”.

***

Залізла на болгарську вікі. Вона преться від того, що звичний для радянських країв перець називають “болгарським” :Р

Моє шалене читання має передбачувані побічні ефекти. Як і інші маніяки, я чимало часу присвячую пошуками: а чого б оце почитати (зрозуміло, шо ті години можна було б виділити якраз під читання, але…). Але коли йдеться про порпання у свіжовиданому завжди залишається ризик, що про потенційно цікаве я встигну геть забути до того моменту,  коли воно мені таки трапиться.

Тому вирішила раз на тиждень-два робити невеличкі огляди знайденого, аби потім було простіше роздивлятися в книгарнях/бібліотеках/флібустах. Частину з цього фейсбук-френди вже бачили, інше – “свіжак”.

Отже. З українських новинок найбільш цікавими на цей момент здається (пічаль-пічаль) нонфікшн.

По-перше:

Чи то монографія, чи то научпоп (у нас бува фіг розбереш) про концепцію смерті в українців XVIII століття. Тут докладніше.

По-друге, “Дух і літера” переклали Сінтію Озік!

Уняня і таке інше. Але есеї (ху-дож-ку! ху-дож-ку!). Але все одне цікаво – від самого читання змісту ноги засвербіли бігти й шукати. Почитати цей зміст можна отут.

Далі у нас ледь видані та осьо-майже-видані новинки російського ринку (NB: цей пост є суто інформаційним та не є закликом забити на бойкот російських виробників, сама _братніх_ книжок із березня не купую…).

Так, “Азбука” видає вже третю за останні місяці збірку Еліс Манро. От шо з людями видавцями Нобелівка робить.

А ще “Иностранка” згадала про Ісабель Альєнде. І я навіть не знаю, що вигляда спокусливіше.

Оце:

про Санто-Домінго та буття тамтешніх рабів у XVIII ж сторіччі. Я з цього боку досі читала лише Карпентьєра, а кортить ще (особливо як із жіночої точки зору).

А оце:

потенційно ще цікавіше – жіночий ж таки погляд на Конкісту.

А! І знову “Азбука” – там пригадали, що російською ще не перекладали дебютний та титулований роман офігенної Кейт Аткінсон. Алілуйя, переклали.

Буде мені чим закривати квадратик “перша книжка улюбленого автора” у фем-бінго

Уфф, наразі все. Хіба що звітую: “Останню втечу” Трейсі Шевальє росіяни нарешті переклали, видали, вона вже встигла з’явитися у наших любих піратів, ну а я встигла її прочитати. Симпатичний меланхолійний роман про юну квакерку-англійку, яка переїжджає у 1850-му до Штатів та намагається прилаштувати звичні принципи до тамтєшньої “рабської” дійсності.

Раз вчора я згадувала про свій великий проект, то треба все ж про нього розповісти. Це довга та трохи заплутана кулінарна історія із щасливим закінченням.

Про існування “Свята льоду та полум’я” я чула, ще коли англомовна версія виходила. Тоді сама ідея здалася трохи дивною, але логічною: ну заробляють люди на франшизі, не збірка цитат Тіріона – і то хліб. Але в режимі “Не така вже й фанатка!” я про ту книжку швидко забула. Аж доки не побачила огляд російськомовного видання на севен-кіндомз. И тут Остапа понесло (с). Ні, я не побігла купувати неадекватно дорогу книжку. Я вперше втрапила на посилання на блог людей, які все це роблять. І загубилася.

Збочений стиль “Аби по-багатому” пізньосередньовічної та ренесансної кухні ми було оцінили, ще коли дивилися документалку про тюдорівське різдвяне свято. А тут майже те саме, тільки у фентезійно-адаптованому вигляді. Натуральна спокуса, з якого боку не подивитися. Руки засвербіли, ягідний сезон у розпалі, й під найближчих гостей я вирішила спробувати хоча б аутентичний пиріг спекти. Гості трапилися швидко, довелося виконувати обіцянку.

Продовжувати читання “Фанатський стафф, або ж Ягідний пиріг по-гра-престольному” →

Алый Первоцвет by Emmuska Orczy

My rating: 4 of 5 stars

Якщо чесно, то за “Червоний Первоцвіт” я бралася “задля годиться”: ото чому б не присвятити, позіхаючи, двійко літніх вечорів класичному пригодницькому романчику у форматі “месник у масці”, як нічого серйозного читати не хочеться? І перші сторінки радо відповідали очікуванням: буремний Париж, озвірілий натовп, безневинні та шляхетні жертви Мадам Гільйотини, мужні британські визволителі – все, як годиться. Але перша глава, друга, третя… Збій програми.

“Первоцвіт-пімпернель” чесно здивував щонайменш двома речами. Перша – своєрідна манера оповіді. Я подумки бігала між “Вона, шо серйозно?” та “Та нє, це ж іронія, вже майже сатира…” – аж доки зависла на соломоновому “щось всерйоз, але більшість – несерйозно”. А чом би й ні. Революціонерів Емма Орці послідовно змальовує найкривавішими фарбами, поки не з’ясовується, що вони бувають правильні – помірні республіканці, що ніколи й нікого – та монстри. З іншими категоріями персонажів складніше. Спадково няшних няшок-французьких аристократів письменниця описує так, як Джейн Остен не всіх своїх несимпатичних героїв прикладала. А герої-англійці отримують своє ще гучніше. І після слів: “Общество нянчилось с сэром Перси Блейкни, потому что его лошади были самыми прекрасными, приемы — самыми пышными, а вина — самыми лучшими во всей Англии. Что же касается его женитьбы на «умнейшей женщине Европы», то никто ему не сочувствовал, так как он сам сделал свой выбор”, – я зрозуміла, що починаю закохуватися в цей двозначний текст.

Ну а з другою дивиною ще простіше. Пригодницький роман, де в центрі уваги мужньо-героїчні чоловіки, а головна дієва особа – жінка? Ну афігєть, загорніть ще. І нехай Маргеріт повниться чеснотами майже до меріс’юшності, а в критичний момент виконує почесний обов’язок чергової damsel in distress – це все одне приємна героїня, яка не збирається сидіти біля віконця, нервово жмакаючи хустинку. Узагалі, як на твір того часу та цього жанру, “Первоцвіт” на диво адекватний. І антигерої там на людей схожі; і роялі в кущах добре виховані та вистрибують у годящий для того момент; і героїзм якийсь спокійний та ретельно продуманий. Тож ці двійко літніх вечорів минули набагато приємніше, аніж спочатку здавалося.

View all my reviews

Новини читати моторошно, братися за мій великий кулінарний проект – також (а гості ж за дві з половиною години прийдуть…). То я згадала про один із своїх попередніх постів та вирішила показати, як ведеться його “змісту”. Минуло майже півтора місяці, то нехай буде для історії.

Геть нехудожні фотки трьох рослинок та однієї тварюки під катом.

Продовжувати читання “Підвіконний город: проміжні результати.” →

Днями отримала категоричну рекомендацію піднажати на білкове їдло. Оскільки м’ясо мене останніми роками не пре, почала фантазувати про регулярне вживання морської риби. Зараз це словосполучення для мене розшифровується однозначно: риба=лососеві (тільки вони, ззззараза, подорожчали). Уже більш як 20 років минуло із повернення з Камчатки, а я так і не призвичаїлася до думки, що біла риба – це гарно й смачно, а не “ну якщо нічого пристойного не світить…”. А найцікавіше те, що малою я мала геть інші симпатії. Тоді моєю улюбленою рибкою була оця красуня:

Далекосхідна навага (а англійською – шафранова тріска – Saffron cod). Попри своє тріскове похождення – надзвичайно смачна штука, яку переважно смажили у клярі (ну звісно, якщо так готувати лососей – і готували ж! – то тріска переможе).  І, як з’ясувалося дюже корисна та малокалорійна. А в рунеті думки розходяться: одни вважають найкращою тріскою (ага-ага), інші пхекають та нагадують про алергонебезпеку. З останнім, правда ж, не все гарно. Мабуть, це в мене був перший свідомий досвід а-ля “У їжі можуть бути спецефекти” – від наваги пухли та свербіли губи. Але в тому був свій фан!

Их, кортить перевірити: а чи справді вона така класне, чи то в мене відблиски золотого дитинства затьмарюють свідомість. А фіг – не торгують у нас таким.

Не минуло й три місяці, як я доотримувала подарунки на день народження. Оцей, мабуть, найочікуваніший (і не тому що запізнився). Два з гаком кіло щастя.

Моя лялькова колекція пішла у спіраль: із чого почалася – до того й повертається. Фан я чи не фан!
Пруфото

Сьогодні я трохи погралася у Scarborough Fair. Аби розмариновому кущику не було сумно, висіяла в горщики поряд з ним sage and thyme (parsley – нецікаво, та й не їмо ми її). Подивимося, чи проростуть, бо в мене складні стосунки із рослинами.

А до чого тут сабж? Мабуть, до того, що нині увага до підвіконно-городницьких робіт вимагає неабиякого ментального зусилля: як жеж можна щось сіяти нове, як раптом доведеться й старе кидати напризволяще! Ну… посіяти – посіяла, сподіваюся, зможу побачити результати.

З іншого боку, створення маленького трав’яного садочка, може, й ненайгірший засіб боротьби із тривожністю. Хоча нові туфлі я також купила. А як ви викручуєтеся?

ЗІ: Повертаючись до фольклорних асоціацій: відкрили для себе Rosemary & Thyme – симпатичний англійський-англійський кантрі-детективний серіал. Щоправда, справи там одноманітні, але загалом – дуже мило. І дуже красиво.