Щось (якась несподівано логічна чуйка) мені підказало: якщо я закриватиму четвертий квартал челенджу одним постом – вийде ой. Тому під фініш вирішила звітуватися щомісячно.
Отакий вигляд моя табличка із пташечками мала вчора.
Про героїчні зусилля поки що не йдеться, але ж видно, що я стараюся, правда ж? Хоча більшість закритого цього разу – нескладні категорії.
Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Дедлайн за два місяці”
Не встигла я взяти участь у ФБ-розмові про дитячі книжки, придатні для дорослого читання, як ще одна така впала мені на голову. Причому це не янг-адалт, що складає помітну частину мого регулярного читанні. Ні, звичайна собі книжечка для середнього шкільного віку – із відповідними героями-дітьми, дещо міфологізованими героями-дорослими та із нормальним для цього віку колом проблем. АЄОЄ.
Кальпурнія Вірджинія Тейт (11 років 9 місяців) – дівчинка із найбагатшої родини в маленькому містечку на соняшній Техащині. Майбутнє Келлі Ві – з точки зору дорослих – виглядає безхмарно: підрости, сплести кілька миль шкарпеток, почати виїжджати та вийти зрештою заміж. От тільки якоїсь літньої днини найстарший брат дарує дівчинці Щоденник Спостережень. Хто читав автобіографічні повісті Джеральда Даррелла – легко спрогнозує подальший розвиток сюжету.
“Еволюція Кальпурнії Тейт” – це милий, повільний та трохи аж надто дидактичний роман виховання правдешньої юннатки з потенційної Southern Belle. Практично маст-рид для юних даррелломанок (шкода, цієї книжки ще не було в моєму дитинстві) – хоча б тому, що доводить: не всі “джеррі” конче мають бути хлопцями. Гарна книжка, а ще й виховує спостережливість, увагу до всіх видів ближних наших і здорову злість.
Здорова злість знадобиться в першу чергу дорослим читачкам. “Еволюція…” належить до цікавого напрямку сучасної дитячої літератури, який найпростіше називати “Фемінізм для найменших”. І Жаклін Келлі працює з матеріалом, як на мою думку, набагато охайніше, ніж деякі письменниці, чиї книжки спрямовані на старшу аудиторію. Кілька років тому я ледь не розбила ніс фейспалмами під час читання “Великої та жахливої краси” Лібби Брей: там правильні загалом ідеї презентуються настільки нав’язливо, шо нуйогонафіг. А тут – ні, усе гарненько й чепурненько. У малої Кальпурнії ще навіть підліткового бунту немає: вона не вважає себе кращою за “домашніх” дівчат, що думають лише про рукоділля. Вона просто не може визначити своє місце у світі і лише тихенько запитує: а чи може дівчинка вчитися в університеті…
Ну не похожа я на остальных девчонок. Я совсем другая, другой вид. Не собираюсь быть как они. Но, выходит дело, придется. Занимайся домом, мужем, детьми. И думать забудь о том, чтобы стать натуралистом. Откажись от Дневника, не ходи на любимую речку. И тогда останутся только шитье и готовка, все то, что они меня заставляют делать, все занудные занятия, которых я пока ловко избегаю. Меня бросало то в жар, то в холод. И не будет никакого Растения. Жизнь летит под откос. Как я раньше не догадалась. Меня поймали в ловушку. Прищемили койоту лапу.
Та разом з тим письменниця доволі ненав’язливо розставляє жииирні акценти. Наприклад, дідусь – гуру від натуралізму, що листувався із містером Дарвіном та містером Беллом – жалкує, що одразу не розповів онуці про жінок-учених. Дід там взагалі класний, нехай і виконує функції бога з машини… Найцікавіший образ серед дорослих там мама Келлі Ві: абсолютно загнана господиня дому (семеро дітей, з них шестеро хлопці, ну я думаю!), що ховається від реальності в мігрені й патентовану дамську мікстуру від усіх хвороб.
Часто даже приходилось прибегать к патентованной микстуре. Пары столовых ложек обычно хватало. Сал Росс однажды спросил, буду ли я тоже принимать микстуру, когда вырасту и стану леди. Мама ответила загадочно: «Быть может, Кэлли это не понадобится».
Тож з одного боку в книжці мамин світ – пироги, плетіння мережива, заняття музикою та мрії про сезон, якого в пані Маргарет свого часу не було – концентрована “місіс Бітон” (хоча в книжці йдеться про інший посібник із ведення господарки). З іншого – чарівний дідусевий світ. Самогон з пеканських горіхів Келлі Ві мало турбує, а от книжка містера Дарвіна, світляки, дивні жовті коники, метаморфози метеликів, механізми сприйняття часу та абсолютно новий вид горошку – оце справді вартісні інтереси, а не всілякі дурниці.
В нашей скромной лаборатории мы занялись делом, а в парадной гостиной тем временем разыгрывался брачный танец.
– Смешно, что девушкам полагается быть красавицами, – заметила я. – У животных красоту наводят мальчики. Посмотрите на кардинала. Или на павлина. Почему у людей совсем не так?
– Потому что в природе обычно выбирает самка. Вот самцу и приходится наряжаться в самые яркие перья, чтобы привлечь её внимание. А здесь твой брат выбирает среди девушек, вот они и наряжаются, чтобы он их заметил.
– Столько работы! Все эти платья, шляпки. И ещё причёски. Когда мама меня причёсывала перед концертом, уйма времени ушла. И корсеты! Миссис Парсонс то и дело летом теряет сознание, и всё из-за корсета. Не знаю, как дамы их выносят.
Хороша дівчинка – Келлі Ві, а час, в який вона живе – самий кінець 19 сторіччя – дозволяє повірити, що все в неї вийде, якщо дуже захотіти й родина підтримає. У книжки є продовження, але, судячи з усього, події там розвиватимуться повільно, то й не факт, що Жаклін Келлі піде шляхом Джоан Роулінг й доведе героїню до дорослішання й тріумфу (ну або фіаско – але це було б жорстоко). От би ще хтось з українських видаців взявся за цю серію – “Старий Лев” (і так, щоб з ілюстраціями) або, скажімо, “Урбіно” – про Кальпурнію Тейт незрідка згадують поряд із Енн Ширлі… А поки що – ще кілька цитат під катом. Про дівочі освітні стандарти, правила життя та специфічні кар’єрні перспективи.
Продовжувати читання ““Еволюція Кальпурнії Тейт”. Між місіс Бітон та Дарвіном”
Сьогодні забрала з пошти останню “підфорумну” посилку – від видавництва “Богдан”. Результати мого порівняно скромного шопінгу виглядають отак. Усе, крім Бічер-Стоу – новесенькі новинки, дещо вже прочитано (а щось з цього – піде на обмін), інше – чекатиме на свою чергу. Для почуття “Задоволена, як три стада слонів” дечого все ж таки не вистачає, але в цілому – уняня!
І, оскільки дещо з вішлиста повикреслювалося, треба його поповнити.
Під катом буде мій “післяфорумний” перелік: те, що не потрапило у попередні огляди. Бо запізно анонсували. Чи надто тихо. Чи я просто не звернула увагу на потенційно цікаві книжки. А про них треба знати.
Продовжувати читання “Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості”
Продовжуючи розгрібати борги, повертаюся до теми, яку я полишила була на півслові.
Отже мої міфопоетичні читацькі щоденники дошкандибали до початку нульових.
З 2004 роком все класно – там я також читала переможицю в дорослій категорії. І це була Sunshine Робін МакКінлі.
Я навіть не знаю, як описати цю really weird книжку. Це м’яка і дуууже повільна постапокаліптика, похмуро-романтична вампірятина, історія віднайдення сили та виробничий роман про пекарку. Але разом з тим – незвичний, прикольний та стильний роман. А ще саме тут міститься моя найулюбленіша еротична сцена з усіх дотичних жанрів. Якщо чесно, там справа навіть не дійшла до чогось справді цікавого, але пробирає круто! (чи то я – стара збоченка).
Нічого іншого за той рік я не читала, хоча там у списках кілька ультра-відомих речей, включно із Пратчеттом. Ну, так вийшло.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)”
Минув рівно місяць, і “підфорумних” бажань назбиралося знову. Час їх вже зафіксувати, бо дещо з попереднього списку вже прямує до мене (на жаль, потрапити на Форум особисто в цьому році ніяк, тому пробую змоделювати його віртуально).
І хотілося б вірити, що цікавих книжок ще на один пост буде, але наразі маємо таке:
Про класичну класику казати “гаряча новинка” ніби й не годиться, але я справді чекала на це видання.
Нечасте зачудування: “Вау, мені подобається обкладинка!” – пояснюється просто: вона нетутешня. До того ж – парна до Go Set a Watchman. NB: а другу книжку “Країна мрій” обіцяє видати під кінець року. Я, до речі, вже починаю занотовувати оці “під кінець року/на початку 2016-го”, бо їх таких багато.
Далі.
Продовжувати читання “Форум наближається. Продовження бенкету”
У цьому випуску книжок буде більше, але про кожну, мабуть, коротше. Бо вже хочеться швидше покінчити із ретроспекцією.
Відмотуючи час назад, мушу констатувати: з 2009 роком в мене повний “дорослий” фейл. А от з дитячого списку знаю, вважай, половину.
Хоча з переможницею того року в мене категорично не склалося.
Про Graceling Кристін Кашор кажуть, що це вартісна книга. Але мій мозок, нормально сприйнявши концепцію таких особливих індивідуальних обдаровань, що серед них є й спричинення смерті, згодом зламався десь на третій главі. Не повірив він у героїню, шкода.
Із іншими книжками з шортлисту пішло краще.
House of Many Ways – третя книжка із “замкової” трилогії Діани Вінн Джонс не дуже схожа на попередні, але сподобалася більше, скажімо, за другу. Це якраз чудовий випадок змалювання _побутової_ магії – як частини нехай своєрідного, але повсякдення (навроді Робін МакКінлі, про яку я так багато торочу). Ну й героїня-книгоманка там прикольна.
Серед інший номінантів того року був Ніл Гейман, і це такий класичний-класичний Гейман _для дітей_.
“Истории с кладбищем” дуже складно знайти відповідний стосик у каталозі. Формально це більдунгсроман, ну й що, що хлопчина зростає на цвинтарі серед привидів та з вампіром-гувернером. Неформально – постмодерновий пазл з алюзій, пародія на вікторіанську та неовікторіанську готику, конспірологічний детектив для середнього шкільного віку… Та багато чого насправді. Цікаво, але якось… Аж надто вишукано – вдивляння в гвинтики та коліщатка “Як жеж це зроблено?” захоплює більше, аніж сюжет.
Йдемо далі.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2005 – 2009 рр)”
Я вже була письмово пообіцяла взяти блогове “шефство” над Міфопоетичною премією. Бо мені потрібні додаткові стимули, аби а) частіше писати про фантастику/фентезі; б) більше читати англійською; в) мені просто подобаються тамтешні шортлисти художньо-літературних номінацій, більшість яких дотягує до планки “Загортайте усе!”. Тож я готова взяти на себе обітницю кожного місяця звітувати про прочитання якоїсь книжки з номінованих. Але спочатку треба швиденько, в кількох реченнях, згадати вже читане. Воно того варте.
Найпростіше йти у зворотньому напрямку, тому сьогодні йтиметься про книжки-пошукачки останніх років.
Шортлисти 2015 року провокують замріяне “Оу!”. Не те шоби: “А хто всі ці люди?” – але про лавреаток в обох (доросла та дитяча) категоріях я раніше не чула, та й взагалі – “особисто” знайома лише з трьома авторками на два списки. Зате в одному випадку я все ж читала те, про що йдеться, бо на премію гуртом претендувала бретонська трилогія Робін ЛаФіверс, перші два томи якої мені вже траплялися.
Йдеться про цікаве криптоісторичне фентезі із міфологічними мотивами та міцним історичним підґрунтям. Кінець 15 століття, Бретань ще незалежна, але недовго їй лишилося… У центрі оповіді – загадковий монастир, де в ім’я святого Мортейна послушниць виховують… найманими вбивцями. Звучить стрьомно, але – якщо не пристьобуватися – маємо непогане пригодницьке читво, яке ненав’язливо знайомить із історією, а ще є цілком профем. От тільки перша книжка мені сподобалася більше – вона рівніше й спокійніше написана (хоча одна з перших сцен змальовує спробу зґвалтування), бо там рівніша й спокійніша головна героїня – дівчина-селянка з проблемним бекграундом. У другому романі більш вигадливий сюжет, але також психічно нестабільна героїня-аристократка (причому не дуже переконливо прописана) і купа триггерів щодо домашнього насилля. Через все це читання – категорично недитяче, але старшим підліткам може бути цікавим – дівчатка з арбалетами/отрутами втягуються в політику і все закрути…
Серед номінантів 2014-го вже купа знайомих імен, але читала я тільки роман, що того переміг у дорослій категорії – “Голем та Джинн” Хелен Векер.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2010-2015 рр)”
Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.
Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.
Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).
Далі у випуску:
Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається”
Тільки-но дочитала другу книжку з Fairyland-циклу Кетрін Валенте: історії про дівчинку Вересень, що потрапляє в Чарівний Край із виразним кельтським (але не лише таким) присмаком. Перша книжка мені зайшла краще, але вона багато в чому ближче до постмодернової забавки з тих, що дорослі верещать від радощів, аніж до правдешньої книжки для середнього шкільного віку. Друга книжка з циклу вже в цьому сенсі рівніша та виваженіша. Мабуть, з педагогічної точки зору це крутіше, але мені вже не настільки весело. Енівей, оцих самих виховних моментів у творі чимало, і вони цікаві. Центрова тема – свобода волі та вчинків. Але є ще дещо 🙂
… когда охотники увидели, как мы превращаемся, и узнали наш секрет, они захотели большего, чем жаркое из оленины. Они воровали наши шкуры и прятали их от нас, а когда твоя шкура у кого-то в руках, ты остаешься с ним и занимаешься стряпней и уборкой, и рожаешь ему оленят, пока он не умрет от старости. Но даже после этого не всегда удается найти спрятанную шкуру. Приходится сжигать дом, чтобы выловить ее, всплывающую из пепла. Они гнались за нами всю дорогу до Волшебной Страны. С небес и прямо в лес. С тех пор мы и прячемся здесь от них.
– Вы же все равно убираете и готовите, – нерешительно проговорила Сентябрь. Один из мальчиков-веркарибу с оленьими ушами, месивший тесто, поднял на нее взгляд; уши его были припорошены мукой. Сентябрь вспомнила, как однажды, вместо того чтобы учить длину окружности и площадь круга, читала про селков – как эти прекрасные морские котики в пятнистых шкурах превращались в женщин и селились уже не в море. Тут же она представила скоростное шоссе на луну, освещенное жемчужными уличными фонарями. Это было так прекрасно и пугающе, что руки ее слегка задрожали.
– Мы готовим для себя. Убираем тоже для себя – мы любим, чтобы полы блестели, – отрезала Тайга. – Это совсем другое. Если ты ухаживаешь за домом и улучшаешь его, потому что это твой дом, дом, который ты построил и которым гордишься, – это совсем не то что надраивать его, потому что кто-то тебе так велел.
Подальше розгортання думки “Шлюбні ігри як полювання” та ще смаколик – під катом.
Хотіла на честь 1 червня написати про хорошу дитячу книжку, але – shame on me – я її досі не дочитала. Тому розповім про іншу, теж дуже гарну, де також головна героїня – маленька хоробра дівчинка.
Гейманови The Wolves in the Walls (вже є російський переклад, а ось українського – чомусь немає) – це щось середнє між “дорослим” артбуком та книжкою-картинкою для ненайменших. Сюжет простий: Люсі помітила, що у стінах шурхотять… вовки. Родина з дівчати кепкувала, аж доки вовки не прийшли and it’s all over й не вижили усіх з хати. І тільки Люсі не схотіла з цим змиритися. Ще б пак, в неї там головна порадниця – Лялька-Свинка залишилася!
Книжка справді чудова, а ще й дуже… мотиваційна чи шо. Мабуть, допомагає виховувати обачно-хоробрих дівчаток (тест Бехдель, щоправда, не проходить з об’єктивних причин – лише Люсі має ім’я). Мені таких в дитинстві не вистачало. Хоча, гадаю, думка: а чи не піти влупити вовкам, бо те, що вони скоїли – несправедливо! – в голову і так би прийшла. А зараз я почала з підозрою дивитися на ті місця, де шпалери нещільно прилягають до стін… Ну нічого, в мене Ханя є!
Ханя та ще малюнок під катом.
Продовжувати читання “Про кого промовка? Ніл Гейман про вовків у стінах”
Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )
Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂
Поїхали?
Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.
“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.
Далі:
Я тут днями пообіцяла (ну, можна так сказати) трохи частіше роботи короткі огляди свого щоденного читання та челлендж-балувства. А тут якраз такий привід вдалий – перша чверть року майже минулася.
Хоча з точки зору сабжу – хвалитися особливо нема чим. Я, звісно, ще нікуди не запізнююся і кілька клітинок залишаю вільними принципово, та все одне – 9 з 50 пунктів популярного серед моїх друзів змагання… Якось це не дуже, навіть зважаючи на стандартне обмеження – у цьому випадку я “зараховую” лише книжки, написані жінками.
Як все вигляда і що все ж таки прочиталося?
Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Перший квартал”
Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.
До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.
Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?
От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.
Купували сьогодні на подарунок повне зібрання нецензурованих (нібито) казок братів Грімм – хороша така кілограмова цеглиняка із автентичними ілюстраціями.
Але я не про книжку. А про те, що в братчиків, виявляється, є казка “Морська свинка”.
Аааа! Ну всьо, як треба: принцеса, три брати, кров, вбивства, голови на палях. І морська свинка як уособлення каваю.
Круто, нє?
(почитати можна тут)
Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )
Отже
та-дам!
Vaenn's Bookblog 