Після чергового перегляду придивлялася-прислухалася до OST-у до Love actually:
Айяйяй – там нема моєї улюбленої пісні! (зрозуміло, якщо не рахувати Christmas Is All Around)
А і нічого – зате на ютюбі таке зачотне відео із 1975-го )))

останнім часом я дивлюся багато фільмів. серед них чималий відсоток фільмів дуже гарних. і серйозне враження найчастіше після себе залишають фільмів важкі…
а ж тут учора вперше за багато-багато місяців фільм штрикнув до сабжевого стану

я не оригіналка – йдеться про Up in the Air. сприймати це кіно можна по-різному (подивилася юзерські трактування – відкрила для сбе багато нового..) я ж протягом усіх майже двох годин розповзалася у різні боки від співчуття до головного героя. в широкому сенсі цього слова. така собі емпатія на межі заздрощів

на (мій) жаль, я з тих людей, що змалку звикли вантажити _наплічники_ до стану _фіг зрушиш_. таке життя, в усіх воно різне. хоча не можу сказати, що не мучить питання: чому…
а вчора майже уві сні повз свідомість проповзла думка: той самий бек може бути нормальною модделлю життя… а може рано чи пізно виявитися банальним якорем, що тримає нас в межах _так треба_

але ж блін. як іноді хочеться взяти й майнути порожнячком у небо…

за порадою чоловіка подивилася короткометражку Plastic Bag

дуже красиво. дуже екологічно. дуже лірично
чесно, ледь не плакала )

днями із цікавістю розглядала фото-пост
про королев та актрис, що грали їх у кіно

поповнила свій вішліст на подивитися. саме вчасно, бо я останнім часом призвичаїлася вишивати під костюмні драми та мелодрами. навіть не уявляю, щоб я робила без БіБіСі

але що цікаво. одне з провідних місць у тому пості посідає образ Анни Болейн. декілька варіантів вказано. ще більше згадали в коментах

і жодного разу – мою улюблену Анну
Женев’єв Бюжо з Тисячі днів королеви Анни (під таким варіантом його демонстрували свого часу Плюси)

вголос. фото LIFE

як завжди, осінь справляє на мене гнітюче враження… навіть зараз, ніби й погода трохи виправилася, але все одне – смутно, незатишно…
тягне запалити свічечку, загорнутися в плед… і чи то почитати… чи подивитися мелодрамку.

отак, не знаючи, щоб його подивитися, я полізла шукати перелік зі ста найкращих голівудських мелодрам. знайшла отут
і хм… не можу сказати, що дуже надихає… по-перше, дещо вже, але не те, щоб багато… по-друге, головна думка, яку викликають деякі пункти: оце мелодрама? по-третє, ранжування теж не дуже тойво… а, лано, в принципі, там є з чого обирати…
дивіться самі

подивилася сьогодні Сан-Франциско 1936 року й звернула увагу на цікавий момент

отже. Фріско, початок двадцятого століття. бал сезону, на якому визначають найкращу шоу-програму серед місцевих нічних клубів
все як треба: степ, пісеньки, дівчата, що жонглюють жезлами
аж тут від одного з учасників виступає оперна співачка, що співає пісню про Сан-Франциско
зал у захваті, перемога забезпечена, а я сиджу та оборююся в голос

це ж американське кіно. де повага до добросовісної конкуренції?! фу, подумала я й подумки знизила оцінку на бал
а як жеж вічні капіталістичні цінності?..

а загалом фільм непоганий. рекомендую
сюжет банальний ага, про грішника якого виправила праведна дівчинка
але! приємний вокал, видовищний (як на ті часи) землетрус. та дві нічогенькі акторські роботи

ще молодий (я просто до сьогодні бачила його лише у літах) й дуже переконливий Спенсер Трейсі

вголос

здається, вдруге в житті подивилася ізраїльське кіно. і з першим разом порівняти неможливо

Застиглі дні– кіно непогане. але занадто _загальнолюдське_. власне найскравіша риса, що вирізняється на тлі квазієвропейської дійсності, це звичне ставлення до вибухів. а так – Ізраїль чи ні – майже пофіг

а тут чоловік вмовив подивитися Ушпізін – суто культурну замальовку. до того ж субтитровану…

спочатку голова йде обертом. по-перше, принципово чужа мова… це ж не якась європейська, поміж яких конкретну впізнаєш дуже швидко. і не японська, до якої вже вухо призвичаїлося, і нехай слів не знаєш, але інтонаційну логіку вже вловлюєш… а іврит. власне, коли деякі персонажі розмовляли на ідіш – то був просто бальзам на душу ) аллєс, вайтер – ну все як рідне

та нічого. із перекладом фільм втратив би частину колориту
а того колориту – хоч греблю гати. побутовий нарис з життя ортодоксальних іудеїв… коли перед екраном сидять люди, які спочатку нічого не розуміють (Льошк, а чого такого у цьому фрукті, що він може аж штуку шекелів коштувати, а?)… це круто. чесно. і не тому, що етнографічно пізнавально. ефект віконця у чижий світ завжди вставляє

до всього у фільмі є сюжет, за яким цікаво спостерігати, та розкішні персонажі
тож шанувальникам _вузьконаціонального_ кіно наполегливо рекомендую, а всім іншим – просто раджу )))

вчора підібралися до іноземного Оскару-2009
хороше кіно

красива повільна та дуже виробнича драма з життя майбутнього спеціаліста з підготовки тіл до поховання кремації
правда, виробнича… із демонстрацією різновекторних особливостей професії… та з описом супутніх морально-етичних проблем.
зроблено добре (хоча, як на мій смак, деякі епізоди занадто вже затягнули – оповідь трохи висіла), знято симпатично, акторська гра – цілком і цілком. дюже рекомендую

зі: до речі, довго мучилася, чи не бачила я десь дружину головного героя. гих, з’ясувалося, що бачила

йолкі-палкі – Ріоко Хіросує… Юмі з Васабі. персонаж, дивлячись на якого, моя мама рочок чи двійко тому сумно констатувала: а ти одягаєшся схоже. і поводишся…
ну та.. в цьому плані я майже як японка – дуже повільно дорослішаю. ніби я теж житиму років десь 95… тому й можу дозволити собі розкіш у 25 залишатися чимось, ненабагато серйознішим від підлітка…

наш відеосервак. коментар до Джейн Ейр 1983 року (той варіант, що мінісеріал із Тімоті Далтоном – моя улюблена версія, до речі)

клёвый фильм, стоит посмотреть. Он очень ЕМО!!!!

ааааа, вони скрізь
:Р

сьогодні врешті-решт подивилася Привид опери – той, що 2004 року.

і нічогенький фільм, після декількох несхвальних відгуків очікувала гіршого. з музичним матеріалом (проблема не одного саме _кіно_мюзиклу) всьо чьотко (щоправда, до вокалу Привида треба було звикнути), картинка красива. нічого всерйоз не дратує (окрім фльору ідіотизму неадекватно-переляканої наївності, що, на щастя, час від часу тікає з обличчя Крістіни)…

а ще там є Джерард Батлер, який після цього фільму може претендувати на місце в топ-10 улюблених муШШЫн-акторів (тм)
і Міранда Річардсон, якій я дюже симпатизую. о! щойно збагнула, що це ж вона – зла мачуха із Sleepy Hollow. тоді – дюже-дюже симпатизую

а чарівна сила мистецтва не в кіно… а в Angel of Music, яку я чомусь мугикаю під ніс увесь день…

одна проблема. Інфостору нема, де ж тепер все брати?..

мало не наймиліше задоволення останніх днів – подивитися свіжий епізод Хауса, а потім одразу – серію Дживса та Вустера
цинічний геній Хаус

та чарівний бовдур Берті…

задоволення феєричне, Лорі – це наше все :Р

якщо комусь треба, українські субтитри до Сестер Магдалини як завжди залила на Divxsubtitles

врешті подивилася сабж
така собі якісно знята соціальна драма
про дівчат, яких в Ірландії ще у шістдесятих закривали до притулків із спеціалізацією _перевиховання грішниць_
загалом так передбачалося перевиховувати повій. а далі – як вийде… одна зганьбила родину тим, що стала жертвою згвалтування. інша насмілилася народити дитину поза шлюбом…

у фільмі і якихось жахіть страшних немає… і нелюдських тортур, на які очікує загартована дискурсом 1937 року уява…
просто перебіг буденних подій. і якраз від цієї буденності стає насправді страшно. через те, що ще у 20 столітті у Європі настільки нівелювалися права жінок. і від того, що останній з притулків Святої Магдалини закрили лише у 1996…

сабж вразив. на подив сильно…
настільки, що ще досить бринить десь усередині
красива легенда
про кохання, крадіжки, смерть та спроби пожити вічно

і такі пошуки безсмертя та його результати торкають мене все ж сильніше, за той ж самий Фонтан Аронофскі (останній тематично близький фільм, що його подивилася). хоча виновки в обох випадках близькі…

ага. шість років життя далеко-далеко на сході, і я вже не західна людина за світовідчуттям :Р
фігня
але з елементами чогось чесного