сьогодні врешті-решт подивилася Привид опери – той, що 2004 року.

і нічогенький фільм, після декількох несхвальних відгуків очікувала гіршого. з музичним матеріалом (проблема не одного саме _кіно_мюзиклу) всьо чьотко (щоправда, до вокалу Привида треба було звикнути), картинка красива. нічого всерйоз не дратує (окрім фльору ідіотизму неадекватно-переляканої наївності, що, на щастя, час від часу тікає з обличчя Крістіни)…

а ще там є Джерард Батлер, який після цього фільму може претендувати на місце в топ-10 улюблених муШШЫн-акторів (тм)
і Міранда Річардсон, якій я дюже симпатизую. о! щойно збагнула, що це ж вона – зла мачуха із Sleepy Hollow. тоді – дюже-дюже симпатизую

а чарівна сила мистецтва не в кіно… а в Angel of Music, яку я чомусь мугикаю під ніс увесь день…

одна проблема. Інфостору нема, де ж тепер все брати?..

майже випадково сьогодні подивилася Miss Pettigrew Lives for a Day – англійська комедія положень про свіжозвільнену невдаху-гувернантку, яка волєю_судєб стає чарівною паличкою для співачко-актриски, що рветься на театрально-кіношний олімп…

симпатичний фільм із непоганими акторськими роботами. витримані жарти плюс романтика із дидактичним ухилом – своєрідно, але нічьо.

і що головне – фільм англійський. і за пропискою, і за характером. ні, не так. фільм – поствікторіанський, тим вирізняється поміж іншими.
адекватний сценарій, майже правильне життєзображення, місцями заважає певна театральність, але воно все таке – по-перше, камерне, а, по-друге, стилізоване за духом (шкода, не картинкою) під старе кіно. ну не під тридцяті, але під п’ятдесяті…

звичайно, це не мій улюблений Госфорд-парк. не ті стиль та клас. та все одне – тридцяті з їх шармом, гумором та музикою.
такого кіно дійсно час від часу вистачає. доброго по-старому )

зі: і шо цікаво – режисер – індус… хоча… в Енга Лі вийшло зняти вельми симпатину екранізацію Остен, то чом би й ні…

тільки-но передивилися першу частину фільму. загалом і читалося, і дивилося воно стільки разів, що казати тут нема про що…
тому – суто технічне

1. коли я вирішила з респектних міркувань таки купити ліцензію, то, відверто кажучи, боялася, що на диск запхають виключно версію із старим радянським дубляжем (бо свого часу так накололася із Потопом, який дуже хотілося подивитися в оригіналі – а фіг)
нє, тут все як треба, оригінальний звук та дубльований російською. вірніше, _передубльований російською_, до того ж так, що перші хвилин п’ятнадцять я плювалася без зупинок.
в ітого: Ретт, Мелані, Мамушка, Ешлі + деякі персонажі другого-третього планів – цілком пристойно, Ретт так навіть добре
Скарлетт – ммм… мммм… ммммммм… звикнути можна…
Джеральд О’Хара+деякі персонажі другого-третього планів – це такий капець, що звук просто хочеться вимкнути…

але то таке, все одне ще передивлюся в оригіналі

2. усю дорогу думалося: йой, фільму наступного року сімдесят років виповнюється, ак дивиться і зараз на ура
нє, ну не стовідсотково на ура, зрозуміло…
і підступні думки: а перезняти зараз. а з нормальними батальними сценами. а з мальовничою облогою Атланти
а щоб було красивіше, епічніше, кровавіше.
а щоб виживання на фронті та за його межами ще більше за живе чіпали…
а
а власне це зробив декілька років тому Ентоні Мінгелла. зняв Холодну гору. моє бездушне серце нє впєчатлілось ні разу

ну то й фсьо. Вів’єн Лі зараз не знайти (Джоан Веллі-Кілмер – то було просто за межами добра та зла). і Кларка Гейбла. І Олівію де Хевіленд
не в картинці щастя… операторській роботі, спецехвектах
і не завжди навіть в режисурі…

і святе чіпати не можна…