сьогодні помер один з найцікавіших літераторів другої половини двадцятого сторіччя…

(із п’ятірки моїх найулюбленіших письменників з того періоду. і увійшов до цього топу ще до того, як аналіз Хозарського словника приніс мені непросту п’ятірку на останньому іспиті із зарубіжки)

одним чарівником у світі стало менше…

укотре подумалося, що зміни у ммм… _культурній щільності_ (?), хоч їх, бува, важко помітити, стають все вагомішими…
і так не помічаєш, не помічаєш, а потім рапотом: ой, а що то, а чого так?!

на мене останнім часом подібний ефект справляє Сьогун Клавела (якого я з перервами мучаю ще з лютого)

справа в тому, що Клавел пояснює японську специфіку (від їжі до історичних подій) не через якісь там примітки, а просто у тексті.. ну, тобто, персонажі щось сказали чи зробили, і автор береться розказувати, що до чого… воно корисно, але коли такі ліричні відступи на півсторінки трапляються посередині діалогу – щось не тойво…

ближче до середини книжки пояснень стало менше. і це класно, бо я спіймала себе на тому, що мені багато з них заважали. і лише нещодавно збагнула чому

бо деякі з них вже не конче потрібні. за якихось тридцять з гаком років світ змінився настільки, що нині читачеві з Заходу вже не треба пояснювати про Японію ВСЕ. від того, що таке сусі, до мотивації та технічних особливостей сепуку
сцукоглобалізація ))))

іноді навіть на обкладинках книжок можна знайти цікаві рекламні заманухи. метафора красива. хоча не без сексизму

После смерти Кортасара и ухода Гарсиа Маркеса в публицистику в латиноамериканской литературе образовалась пустота. Титаны “магического реализма” построили дом, и теперь пришли женщины, чтобы его обжить, постелить ковры, повесить шторы, раскрасить стены затейливыми узорами. Новый латиноамериканский роман доведен до совершенства и теперь переживает прекраснейший период маньеризма в творчестве таких литераторов, как Лаура Эскивель, Анхелес Мастретта и Исабель Альенде (цитата з Иностранной литературы)

з усього, що перелічено, я читала лише Есківель (і ось тільки-но купила роман Мастретти). але те, з чим знайома, дійсно справляє подібне враження… інший бік магічного реалізму. не так епічно, не так приголомшливо. але більш вишукано, з більшою увагою до дрібниць… і в дечому більш поетично… і, якщо це аж тенденція, – то класно )

коли була на морі, пропустила один свій своєрідний ювілейчик

трохи більше п’яти років тому мені щось вдарило у голову, і я вирішила занотовувати назви книжок, які читаю… минав місяць за місяцем, але ця звичка залишилася зі мною. не пам’ятаю, чому я це розпочала. мабуть, щоб дізнатися, а скільки власне читаю…

13 серпня цій дурнуватій ініціативі виповнилося 5 рочків. погортати сторінки зошита було цікаво (і не без думки: йолкі, і отаке я встигла прочитати!). чого там лише нема… тоненькі та грубезні романи, повісті, що за обсягом більше схожі на оповідання, величезні теоретичні праці, дрібна публіцистика… класика, моднявий мейстрім, збірки поезій, лав сторіз, фантастика, детективи…
467 штук, сер!

от сидю і думаю: мало чи багато. в дитинстві б точно сказала, що замало. я тоді була впевнена, що книжки треба було читати тисячами, і мріяла працювати в бібліотеці…
а от чоловік запевняє, що забагато. і що я хвора на всю голову
на книжково-фільмове потрєбляцтво
невже? :Р

зі: а ще рівнесенько рік тому я вирішила перевірити ефективність пункту “мне интересно” на Імхонеті та заморозити свої “жаданки”. власне, хотіла дізнатися, чи є сенс собі брати в голову щось читати/дивитися, щось тут планувати. виявилося, що трішечки є: за рік – 43 книжки та 81 фільм. тільки залишилося все одне фіг зна скіки сотень…

ідеї одного з попередніх постів розвиваються. сьогодні в мене була перша в житті буккросинг-зустріч. отже, мої дві з трьох книжок, пропонованих для обміну, отримали нову хазяйку, а я маю ще два пункти у стосиках _чергових_ книжок (один другого, інший – третього ешелону бажання почитати, але і так непогано)

тож тепер в моєму погляді, що ковзає поличками, майорить щось хижацьке… дещо в мене в російському перекладі, а хотілося б в українському… дещо в м’якій обкладинці, а воно варте твердої… ще щось кортить перекупити в іншій серії… а вигнанців, виходить, можна ефективно кудись прилаштувати!

я вже не кажу про ймовірні часи книжкового перенаселення, коли, свят-свят, доведеться вирішувати, чи точно мені усе треба… до такого ще далеко (я завбачливо поділила шафовий простір :Р), та все ж може бути. але зараз мене більше гріють перспективи з попереднього абзацу ) стільки нових можливостей… )))

зі: ах да… про сайт-посередник забула. рекомендую )

дізналася від translitera про фото-блог людських бібліотек

книжковий куточок Родріго з Португалії

як би я хотіла щось подібне…

скажи мені, що ти читаєш, і я… може, теж скажу щось з цього приводу. цим правилом я керувалася усе життя

тому завжди цікавилася, що і як читають знайомі (от і зараз: допитую знайомих. висну на Імхонеті. із цікавістю спострегію за _читацьким фотороботом_ на translitera тощо…)

і що мене завжди цікавило мало не найбільше, це те, як люди дають собі раду із вибором та графіком читання книжок. бо моє життя в цьому плані справляє враження хаосу. звичайно, після того, закінчилося навчання та списки літератури :Р

ось і зараз я майже потопельник
на моєму нічному столику торшері біля ліжка лежать книжки, які я ніби читаю. ну, тобто, читаю-читаю. читаю-читаю. читаю-читаю… а поряд з робочим столом така ж самісінька купа… те, що я _майже_ читаю. ось-ось. ну ще трішечки…
якщо цікаво, про що йдеться під катом сеанс правдешнього читацького стриптизу із інтимними подробицями

коли нещодавно ми з Льошкою дивилися Okuribito, він дуже дивувався стосункам головного героя із дружиною. ну, наприклад, про переїзд в іншу частину країни їй просто повідомили – ніхто нічого не обговорював. Та вона ж дружина, а прав – менше аніж у дівчини, – обурювався мій чоловік

я вичерпно прокоментувала: та це ж Японія, там жінкам і зараз не дуже – і ми продовжили перегляд

але ж і правда. варто лише трішечки уважніше придивитися до японських книжок, фільмів, аніме, як рясний шовінізм вперто кидається у вічі
от і сьогодні. рядочок з Місіми:

… те, кто кажется, даже собственной жене готов уступить – такой у них великодушный вид

ну шо тут ще скажеш. побачити Японію було б круто, але жити там – мабуть, не цей…

сьогодні ми з чоловіком дісталися-таки до однієї з Петрівківських книгареньок _Усі книжки по 15 гривень_ (Льошка, пригадуючи дитячий досвід у Німеччині, для спрощення пояснення назвав їх _редуцірт_)

ну шо тут можна сказати… маленьке приміщення. багато поличок. море людей…
і дійсно – все по 15 гривень. і є, що взяти, тобто всіляка езотерика та масліт в покетах – це навіть не найбільша категорія… залишили ми там 200 195 гривень і задоволені, наче слони

моє Сонечко, власне, далеко від поличок із історично-популярними книжками відійти не зміг, нагріб купу усього прикольного.. може, й сам розкаже. одне зауважу – монографія “Сексуальная жизнь в Древнем Риме” за 15 гривень – це нічого так…

а сама я зосередилася на вертушках з асортиментом від “Азбуки”… прихопила собі декілька книжок, принципово не дуже виграючи (їхня ринкова ціна 20-25 гривень, ну Кундера та Павич, може, дорожчі, бо ж модні…)… до класики в твердих обкладинках не дісталася – там натовп був шалений… прихопила, проходячи повз секцію дамського читва, томик Гавальди (давно хотіла глянути, що то є) та вже зі столу продавців схопила Сарамаго…

а в дома вже вирішила подивитися, яка ж в нас така економія. в якості контрольної групи взяла Ікс-букс – цілком собі середня за цінами та асортиментом інет-книгарня…

Гавальду, яка _загалом_ коштує 48 гривень я сприйняла спокійно і з посмішкою… а от коли подивилася скільки треба віддати за конкретне видання “Євангелія від Ісуса” (Махаон, 2005, суперобкладинка, привозять під замовлення), то на хвилинку втратила вміння говорити. 126 грн. сто двадцять шість гривень! ну добре, може, крамничка просто Сарамаго не любить, але дешевшим від 70 я його давно не бачила…

ось вам і редуцірт
треба ще повернутися, багато до чого просто очі не дійшли…

на дізналася, що в Росії ось-ось з’явиться переклад з Прохаська…

важко повірити, але весь день мене розривають дивні емоції. по-перше, вах! давно треба було. по-друге, шалена цікавість – а як воно вийшло. здається, це таки буде перший випадок, коли я куплю російський переклад українського автора. і, по-третє, – страх. це ж НепрОсті та (наскільки я зрозуміла) З цього можна зробити кілька оповідань. це ж святе… хоч би не спаскудили аби все вийшло добре )

/хоча, яка різниця – на моїй поличці все одне стоятимуть оригінали. а. зрозуміло. за державу абідна )/

нарешті я натрапила на письменника, в якого мене абсолютно не дратують розлогі пейзажні замальовки
/в дитинстві я їх тупо оминала, потім стала відповідальнішою, але ж задоволення – ні на мить/
таки Кнут Гамсун
думаю, я у цьому, м’якенько кажучи, неоригінальна ) специфічний в дядька талант був…

виникло питання до громадськості, сподіваюся, хтось підкаже )))

майже на рівному місці з’явилося бажання почитати Хайнлайна
але потребую поради, що саме ) бо обсяги величеньки – не знаю, з якого боку підступитися, а цікаво. до того ж готова купувати в паперовому вигляді, тому хочеться зіпхати на когось відповідальність :Р

до цього моменту я з ним стикалася лише в дитинстві і дуже скраєчку… власне запам’ятались лише Имею скафандр – готов путешествовать та Чужак в чужой стране. останнє, пам’ятаю, добряче вдарило по моїх тринадцятирічних мізках…

то… може… хтось? га?

помер один з найзнаковіших для мене письменників. один з символів середньопідліткового дитинства…

Моріс Дрюон – автор чи не найулюбленіших історичних романів

а я й не знала, що він був героєм Спротиву та міністром культури… для шаленого респекту вистачало самих книжок…

не пройшло й декількох років, як я врешті дісталася до олдівських Песен Петера Сьлядека.
і давно книжки не викликали в мене такий когнітивний дисонанс, аж дивно

на початку читання я була в повному захваті. одразу ж мені пригадався Сапек (радше, Рейневан-цикл), що автоматично гріє душу, тільки Олді – вони ж ліричніші набагато…
отак насолоджувалася, насолоджувалася… а захват з кожною новелою кудись повільно зникав. ось і дивно – книжка не така вже й велика. наприкінці є такі ж розкішні речі, як і спочатку. а от вберегти настрій чомусь не вдалося. феномен…

подумала навіть, що проблема у фрагментарній структурі: мовляв, якби ж розтягнути просто на окремі оповідання, сприймалося б все набагато сильніше. але ж це було б нечесно: по-перше, книжка не виглядає набором елементів, по-друге – ну це ж просто бальзам на постмодерну душу… алюзія на алюзії сидить та просторово-часовими глюками командує – окремість вже б не той ефект дала

тому й їсть мене сабжеве питання… коли все добре, а всь равно – щось не теє… то, може, гарної книжки не обов’язково треба багато…
зі: але шанувальникам жару все одне – дюже раджу

особливо, як пригадати випадок із Пригодами Десперо, про який я якось писала

тільки зараз мені ще веселіше. читаю собі Менсфілд-парк і вперто не можу розслабитися. і чому я не взялася за нього до того, як почитала про постколоніальні студії! а тепер і про свіжість сприйняття особливо не йдеться, й задоволення вже не те – в процесі пошуку прихованого змісту постійно відволікаюся від сюжету (((

от власне і сабж :Р