люблю осінніми вечорами передивлятися оновлення на інет-крамницях: а раптом повз мене пройде щось цікаве?..

нє, не пройде. як таке можна не помітити!

хоспаді. але, судячи з анотації, все весело:

Признайтесь: вы же любите вампиров и интересуетесь жизнью оборотней, так что буквально залпом проглотили 2272 страницы “Сумеречной саги”, посмотрели фильмы и с нетерпением ждете продолжения? Однако стесняетесь открыто говорить о своих чувствах в “приличном” обществе, за пределами фандома? Очень зря! Прочтите “Сумерки и философию”, и вы сможете аргументированно рассуждать о многослойности романа – это ведь не просто история неземной любви с оттенком мистики, это эпическое повествование, насквозь пропитанное философией. (болд мій) схоже, я щось прогавила, бо після першого фільму до “насквозь пропитанного” оригіналу руки дійти відмовилися…

вах, але ж є люди, що можуть викликати лише щире захоплення! і в нас, між іншим, книжечку у м’якій обкладинці хочуть продавати за 150 з гаком гривень. от вам і сабж

лише другий день офіційної осені, а згадки про літо вже змушують сумувати. і не сказати, що воно в мене було якимось насичених. у відпустку не ходила, лише разочок з’їздила до ЗП… а що можна згадати? приймала гостей… виховуувала морську свинку… а! читала. читала я багато )

власне, пригадуючи, як я наприкінці травня вже згадувала про англоцентризм свого читання, вирішила було зробити собі подібні статистичні висновки щодо літніх місяців. а потім ідея трішки трасформувалася, ну то – маємо те, що маємо

якщо комусь цікаво, то скорочена версія читацького щодденика плюс невеличке рейтингове номінування під катом

якось нещодавно вкотре ліниво обговорювали Велику китайську стіну. несерйозно, а так, аби язиками поляпати: Це ж треба було таку дуру побудувати…

ну, десь майже так:
– Странная, проклятая страна, – произнес он. – Ты слышал, что империю окружает стена?
– Чтобы… э-э… не могли войти… эти, гм, варвары?…
– О да, очень мудрый способ защиты, – саркастически усмехнулся Коэн. – Вроде как приезжаем мы туда, смотрим: ба! – да тут двадцатифутовая стена, поедем-ка мы лучше обратно подобру-поздорову, ну и что, что три тысячи миль, все равно лучше убраться, чем взять и наделать лестниц из сосны, которая тут на каждом углу растет. (…) (с)

так, Мєлкій, я взялася за Интересные времена :Р

– Облачноу и Дожжичек ведут все преступления, связанные с Шекспиром.
Виктор закрыл дверь.
– Они расследуют подделки, нелегальные сделки и чересчур вольные интерпретации пьес. У них сейчас актер Грэм Хакстейбл. Он устроил преступный моноспектакль. “Двенадцатая ночь”. Рецидивист. Будет оштрафован и приговорен к условному заключению. Его Мальволио воистину ужасен.

Джаспер Ффорде Дело Джен, или Эйра немилосердия. придивляюся до. додивилася майже до середини
у книжці дещо бардачний екшн та не сказати, що виразні персонажі. але оця навкололітературна родзинка – розміром із середній кавун. дуже пожвавлює читання )

взялася за подаровані братом Tales from Earthsea, і насолоджуюся вже передмовою
у якій ЛеГуїн затято трамбує _капіталізацію фантазії_
такий запал. в такому віці. ех!

…люди, в сущности, стремятся в царство фантазии именно в поисках стабильности, в поисках неизменных древних истин, ясности и простоты.

И капиталистические предприятия с готовностью их этим обеспечивают. Спрос, как говорится, порождает предложение. Фантазия становится товаром, отраслью промышленности.
продовження цькування під катом

цікаво, деликатесный красный желатин – це смачне червоне желе?

в очікуванні офіційної російськомовної версії хоча б першого сезону True Blood (ТВ3 його вже показує, а на трекер ніхто не викладує, рєдіскі) вирішила познайомитися з літературним першоджерелом

почитала першу книжку до половини, і, мабуть, можу сказати, що серіал вставляє набагато сильніше. фабула та ж (поки що) головні сюжетні моменти ідентичні. але книжка набагато простіша. і написано просто. і якось подій менше, і не всі герої презентуються так докладно, як у телеверсії. я вже не кажу, що лапусічька Лафайєт у книжці поки що персонаж такого плану, що двічі згадали – і можете подякувати. і Джейсона дюже мало. а Тари та сюжету із демоном взагалі ще (а чи ще?) нема… а ще – респект серіальникам за колорит

та загалом читати можна. в тому числі – бо переклад час від часу неймовірно тішить
він такий… середненький, місцями навіть приємний, але ж перли… укотре кортить запропонувати перекладачеві вбитися нафіг ап стінку. бажано – з енциклопедій та довідників
цитую не дослівно, а так – переказую по пам’яті

уже много лет он был майором нашого городка – ну, майором, так майором

ее кожа была невероятно белой, как и у всех вампиров с Кавказа – ого, думаю, це ж скільки у Штатах гарячих кавказьких вампірів!

і щось типу: Рене говорил с поддельным акцентом каюнов, хотя на самом деле давно забыл наследие своего племени – а тут я надовго втикнула, бо декілька хвилин відверто бачила у книжці фігу… потім, здається, збагнула. схоже, що в уяві перекладача та літредактора, ке(а)йджуни – то таке питомо луїзіанське плем’я індіанців… вже третій день радію з того відкриття

ех, люблю читати перекладене худло, стільки “открытий чудных”

російські письменники, як і годиться, радують своєю неймовірною оригінальністю

Они живут рядом с нами, неузнаваемые и почти невидимые. Екатерина Великая содержит агентство эскорт-услуг в Москве. Иван Сусанин возит в Россию польских туристов. Владимир Высоцкий собирает бутылки около Выхинского рынка…

Все, кто попал в память России, стали частью ее истории и живут среди нас. Но однажды их начали убивать, одного за другим, быстро и безжалостно. Началась война, почти неощутимая для людей, война, от исхода которой зависит, быть России или не быть. Банковский служащий Игорь Ветров невольно оказывается в самом центре этой невидимой миру схватки…

нє, ну, може, й не псевдоприсмеркова сага, про яку кажуть що зідрано до фраз. але ж, судячи з анотації, приховувати вуха Геймана ніхто й не пробував

нещодавно я вирішила побавитти своє внутрішнє дитя відповідною за віком книжкою ) купила та із насолодою прочитала Мандрівний замок Хаула Діани Вінн Джонс

була у повному захваті – книжка сподобалася більше за аніме. бо вона якась… психологічно точніша чи шо… емоції вісімнадцятирічної дівчини, що перетворилась на дев’яносторічну бабусю спостерігати дуже цікаво. дівчинка швидко призвичаїлася, бо: а) як настраша дитина в родині, що мешкає у казковій країні від початку не розраховувала на якесь там щастя; б) вона таки настарша дитина в родині, тому їй не довелося принципово корегувати модель поведінки. авторитетно підтверджую: концепція “ти старша, тому…” дійсно суттєво викривляє сприйняття реальності. і ефект, мабуть, триматиметься все життя…

та я, власне, трохи про інша. одна з вагомих причин моєї незнищенної любові до дитячих книжок – це те, як їх видають… якість поліграфії, приємний папір, яскраві, нормально змальовані обкладинки

і щодо замку у нас з чоловіком виникла суперечка. він запевняв мене, що художник аж надто вже наслідує аніме, а я з тим категорично не погоджуюся.

подивіться самі:

/погана якість картинки – на совісті сайту видавництва/ нє. ну спільне є, визнаю. але ж не так вже й “за мотивами”

а потім я в якості аргументу продемонструвала чоловікові обкладинку російського видання… тиць на різні картинки

не пройшло й декількох років, як я врешті дісталася до олдівських Песен Петера Сьлядека.
і давно книжки не викликали в мене такий когнітивний дисонанс, аж дивно

на початку читання я була в повному захваті. одразу ж мені пригадався Сапек (радше, Рейневан-цикл), що автоматично гріє душу, тільки Олді – вони ж ліричніші набагато…
отак насолоджувалася, насолоджувалася… а захват з кожною новелою кудись повільно зникав. ось і дивно – книжка не така вже й велика. наприкінці є такі ж розкішні речі, як і спочатку. а от вберегти настрій чомусь не вдалося. феномен…

подумала навіть, що проблема у фрагментарній структурі: мовляв, якби ж розтягнути просто на окремі оповідання, сприймалося б все набагато сильніше. але ж це було б нечесно: по-перше, книжка не виглядає набором елементів, по-друге – ну це ж просто бальзам на постмодерну душу… алюзія на алюзії сидить та просторово-часовими глюками командує – окремість вже б не той ефект дала

тому й їсть мене сабжеве питання… коли все добре, а всь равно – щось не теє… то, може, гарної книжки не обов’язково треба багато…
зі: але шанувальникам жару все одне – дюже раджу

за мотивами творчості важко здогадатися якого автора :Р

А’Туїн більшого формату

нє, Золотий компас – кіно нічьо, дивитися можна

але подумалося тут – яке все ж таки розкішне аніме можна було б зробити з Північного сяйва…
усі складові наявні. причому від природи – це я про епоху та стилістику. бо анімешне Earthsea, чесно кажучи, не пішло

зі: щодо українського перекладу – нічого так, читати можна, коли до помітної кострубатості звикнеш. але літредактори, як я дивлюся, люди нині не дуже задіяні. о! церковний діяч на ймення Джон Кельвін (чисто тобі англієць) порадував. хоча це дрібнички, порівняно із недавно читаним російським перекладом Таброна. йолкі, спеціальна серія букеровських лауреатів, ніби все обережно, трусяться, а в них столиця Перу – Лайма. повбивала б

реакція на оновлення новинної стрічки

Аспрін помер…

rip…