Власне, це знову копії відгуків з ГудРідз із кількома тематичними зауваженнями.

Рибгород by Наталка Бабіна
My rating: 4 of 5 stars

Не пригадаю, де багато років тому читала плач про те, що не треба намагатися ліпити ярличок “магічний реалізм” на писане на пострадянському просторі. Мовляв, і стосунки з дійсністю тут не такі, і оцієї їхньої природної фольклорності і складних релігійно-духовних вибриків нема, не кажучи вже й про метафорику змалювання політичних реалій. Я й тоді не погодилася, аж тут, читаючи Наталку Бабіну, додатково пообурювалася.

Чудово все ліпиться! І зліплюється щось прозоро-макабричне, дуже (аж незвично) тілесне, трохи абсурдистське, чорногуморне, але при всьому тому якесь ліричне й дуже ніжне – про генетичну пам’ять, стосунки поколінь, вмирання малих сел, безальтернативні вибори, проблеми жіночого алкоголізму та взаємовпливу життів близнючок. А ще у “Рибгороді” воюють з місцевим авторитетом, борються із посухою, шукають скарби (а свиню тренують шукати не скарби, а гриби – в хорошому сенсі цього слова) і риють нори в часі, випадаючи то в двадцяте століття, а то вже у сімнадцяте.

“Так чи сяк, але більше його не приносило. І він не заважав мені рити нори в часі. А я, зі свого боку, ніколи не купувала прокладок (…) Прокладка не допомогла б мені прогнати чорта так ефективно, як це зробив клапоть благенького простирадла, просяклий кров’ю”.

View all my reviews

Між усім іншим, “Рибгород” – доволі жорстока книжка. Наприклад, читати “Дівчину в потягу” я тепер побоююся, бо там також про жіночий алкоголізм… А тут ще чимало про свавілля, насилля, невиліковні хвороби й різні соціяльні негаразди. Та разом із цим – книжка дуже оптимістична. А ще мені сподобалося, як там змальовуються стосунки між сестрами, подругами, молодшими та старшими родичками. З цієї точки зору книжка дуже жіноча, швидко проходить тест Бехдель, ще проходить, знову проходить, і ще, і ще.

З іншою – певною мірою – парною – книжкою все трохи інакше. Там також в центрі оповіді жінка (ще й старша – Аллі в Наталки Бабіної близько 50, а тут Анатолії – вже під 60), але йдеться про далеке село, що виживає завдяки природному колективізму. Тому в багатьох ситуаціях герої розглядаються у “зв’язках”: друзі, брати, подруги, родичи, сімейні пари. До того ж відголоски традиційного суспільства є такими, що те, що змальовується як однозначно погане родинне життя – жах як він є. Але й зразки щасливого – також не дуже. Чого лише варта історія про те, як неговіркий чоловік запирав свою галасливу дружину в кімнаті, доки не висвариться. І це хороший дядько описується, справді хороший, чи не найпозитивніший персонаж на всю книжку! Ну й загалом (от не люблю цю термінологію, але) якщо в “Рибгороді” сюжет проактивний (половина героїв – із отакенним шилом в дупі), то в іншому випадку – все дуже реактивно. А, ледь не забула – йдеться про “С неба упали три яблока” Нарине Абгарян.

Відгук на цей роман – під катом.

Продовжувати читання “Пострадянській магічний реалізм від білоруської та вірменської письменниць” →

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Пости з категорії “Його треба було написати бозна-коли” вирізняються поганою поведінкою та схильністю прикро зменшуватися. Але геть забути про них совість чомусь не дозволяє. Тож найбличжим часом тут з’являться кілька куцих покручів, бо: “Ну не можу ж я промовчати!”.

Перший з них стосується такої класичної-класичної класики – “Подалі від шаленої юрми” Томаса Гарді, що його КМ спритно видала під нову екранізацію.

Зізнаюся щиро: до того я у класика (тм) читала лише “Тесс”, та й ту – в 11 років. А тут вирішила заповнити лакуни, і це було дуже цікаво.

Фабула у романа проста: історія про те, як одна дівчина з трьох чоловіків обирає військ найгіршого. Душевні кризи, страшенні пристрасті, ідилічне англійське село (ну Гарді жеж!) – і практично виробничий роман про те, як організувати середній агро-бізнес. Перший приємний дзвіночок: у письменника змальовано шлях вікторіанської бізнес-леді – занадто ідилічно, але цікаво. І головне – кар’єрно-трудові пориви Батшеби/Вірсавії не засуджуються.

Дзвіночок номер два: у Гарді взагалі як на ту епоху все непогано із розумінням Жіночого Питання. Напад збоченного замилування в мене стався вже на перших главах, бо знайшла таке:

Єдина перевага в жінці, з якою може миритися суперницька стать, це перевага, що не заявляє про себе; та часом та перевага, що дає про себе знати, може подобатися підкореному чоловікові, якщо вона подає надію заволодіти нею.

Хм, – сказала я, – а потім згадала про сюжет Тесс і вирішила, що такі штуки в тексті, мабуть, з’явилися невипадково.

Загалом так. Проте що цікаво: точні й злі спостереження не заважають Гарді сприймати огидний стан речей як норму. Тобто класик чудово розрізняв добре й погане для жінок. Але його героїні між боротьбою та жертовністю обирають останнє. І від того робиться так сумно, що й знижка “Часи такі були” не допомагає. Бо ж та-таки “Незнайомка з Вілдфел-Холу” була написана раніше, а у Енн Бронте її Гелен робить нетрадиційний вибір.

Ще кілька цитаток про звичаї 19 століття – під катом (болд усюди мій).

Продовжувати читання “Англійський класик та жіноче питання” →

Минув рівно місяць, і “підфорумних” бажань назбиралося знову. Час їх вже зафіксувати, бо дещо з попереднього списку вже прямує до мене (на жаль, потрапити на Форум особисто в цьому році ніяк, тому пробую змоделювати його віртуально).

І хотілося б вірити, що цікавих книжок ще на один пост буде, але наразі маємо таке:

Про класичну класику казати “гаряча новинка” ніби й не годиться, але я справді чекала на це видання.

Нечасте зачудування: “Вау, мені подобається обкладинка!” – пояснюється просто: вона нетутешня. До того ж – парна до Go Set a Watchman. NB: а другу книжку “Країна мрій” обіцяє видати під кінець року. Я, до речі, вже починаю занотовувати оці “під кінець року/на початку 2016-го”, бо їх таких багато.

Далі.

Продовжувати читання “Форум наближається. Продовження бенкету” →

Для тих, хто не читає мене на ГудРідз, – копії кількох з останніх відгуків, що тут ще не з’являлися.

Нигилистка by Софья Ковалевская
My rating: 4 of 5 stars

Невеличка, але вельми цікава повість. За формою – стислий та невибагливий більдунгзроман – історія дорослішання молодої аристократки, яку через екзальтоване бажання стати мученицею (але в ім’я людського блага – це все ж важливо) мотиляє від релігії до соціалізму.

За суттю ж – зібрання… не знаю, наскільки точних, але яскравих і переконливих замальовок про “их нравы”. Тут вам трішки і про жіночу долю, більше – про сільський панський побут другої половини 19 століття, є й про настрої інтелігенції і навіть зліпки “природного” антисемітизму є. А ще є моторошно-блискуча фіксація хворобливого уявлення про Іншого. Наприклад, реакція на скасування кріпацтва в повісті вигляда отак:

“— Мужики у лесковского барина намедни дом спалили! — выговаривает неожиданно тетушка.

— И не то еще спалят! — слышится из угла зловещее карканье старого дяди.

— Да, заварили кашу! — продолжал он через несколько минут унылым, пророческим голосом. — Посмотрим, каково ее будет расхлебывать. Пусть вот она, — он указывает рукою на m-lle Julie, — порасскажет нам, каково было у них в восемьдесят девятом году.

— Mon Dieu! mon Dieu! que l’avenir est terrible(Боже мой! Боже мой! Как ужасно будущее),— нервно шепчет мама.

— Полноте вздор болтать! Русский мужик не якобинец. — Папа говорит спокойно, ободряюще, но видно, что тон этот напускной, что он сам далеко не спокоен.

— Ах нет, Michel, мужик наш зверь, мужик наш хуже французского! — Мама в волнении привстает на кушетке и опирается на локоть. — Ты ведь знаешь, что мужики нас ненавидят…”

Ласкаво просимо на інший бік Місяця!

View all my reviews

A Guide to the Fruits of Hawai’i by Alaya Dawn Johnson
My rating: 4 of 5 stars

І вкотре маятник вампірської літератури хиляє між романтикою та прагматикою.
Уже відгриміла своє апокаліптична Війна, і Гаваї залишаються філіалом раю на землі. Цього разу – як курорт для вампірів. Кровопивці – господарі Всесвіту, люди – поживний (а за певних умов – ще й смачний) ресурс, а головна героїня повільно й невпевнено намацує межі доступної або ж прийнятної колаборації.

“Гавайські фрукти” – чергова історія про свободу волі та теоретичну чи практичну можливість її реалізувати. Неприємна, похмура, але, по-своєму, дуже переконлива. От тільки флер любовної лінії мені розмив картинку – без неї усе це звучало б ще драматичніше. А от потяг прочитати концепцію елітних “годівниць” як аналог проституції гейшевого типу, схоже, цілком природний – на Фантлабі хтось дбайливо додав позначку “Феминистское”. А чом би й ні – вийшов годящий опис об’єктивації:

“Key has grown used to thinking of her fellow humans as food, but now she is forced to reconcile that indelible fact with another, stranger veneer. The vampires who pay so dearly for Grade Gold humans don’t merely want to feed from a shunt. They want to be entertained, talked to, cajoled (…) Key has never seen anything like this before. She thought that most vampires regarded humans as walking sacks of food. What pleasure could be derived from speaking with your meal first?”

View all my reviews

Дважды рожденный by Sawako Ariyoshi
My rating: 4 of 5 stars

Коротка щемка повість про те, як “пацан до успіху прийшов” – став власником фірми, що робить шкарпетки-табі на замовлення. Від підмайстра до зятя в приймах – шалений кар’єрний злет для хлопчини з села. Тільки між цими двома чекпойнтами трапилась війна.
Цікаво читати про Пасіфік фронт з японської точки зору. І надто тому, що тут – жодного “самурайства”, обмаль високих ідеалів та романтичних потуг. “Маленька людина” as is – тому і цінно.

View all my reviews

Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.

Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.

Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).

Далі у випуску:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається” →

Писати про книжки, які цікаві за змістом, але не подобаються за формою, чи не найважче. Особливо, коли йдеться про справді значущий зміст – тоді усі “Ну чому ж воно так важко читається?!” здаються нечемними. Ну, таке вже воно є. Мені не пішло, але розповісти варто.

Волєю судєб (а насправді – це абсолютно випадковий збіг) протягом останніх двох тижнів мені зустрілися два сабжа про Другу світову війну на українських теренах. Причому в першому випадку йдеться про окупацію підрадянської України, а в другому – переважно про “Перші Совєти” на Галичині. І ці книжки таки залишають по собі відчуття різних воєн…

Перший роман – “Вільний світ” Тетяни Белімової, прочитати який (якшо чесно) спонукала схвальна рецензія Антона Санченка. Це дуже стисла сімейна сага на дві родини, у якій більша частина безпосередньо змальованих подій відбувається у 1940-х.

Як для сімейної сага це направду невеличка книжка, в яку вмістилися згадки про Голодомор, розповідь про початок окупації Києва, оповідь про буття остарбайтерів у Німеччині, короткий огляд емігрантських настроїв тих “остів”, що вирішили не повертатися в СРСР, мотиваційні замальовки про тих, хто все ж таки повернувся, ремарки про “Як жилося за Завісою людям, у яких знайшлися родичі на Заході” і – через кінець вісімдесятих-початок дев’яностих аж до сьогодення. Між тим центральна частина стосується якраз остарбайтерів – усе інше дається плюс-мінус пунктиром, включно із концтаборами чи тим-таки окупованим Києвом. А Київ там цікавий (про що кажуть всі, хто книжку читав) – головні тутешні герої жили на Трухановому, поселення на якому по війні відновлювати не стали.

А взагалі – побудова “Вільного світу” добряче підгодовує синдром несправджених очікувань. Адже починається роман як історія про родину із трьома дочками (і десь там за обрієм майорить ще й син, щоправда, “найстарший, найкоханіший”), а, виявляється, головний герой там – хлопець-остарбайтер. Сюжетні лінії порскають в різні сторони, сходяться-розходяться, минають чекпойнти, але чомусь не там і не так, як мені ввижалося б… І то вже не кажу про те, як воно написано. Проте… Дивний й нечастий випадок – у “Вільному світі” зібралися майже всі нелюбі моєму серцю стилістичні прийоми: нав’язлива присутність “горішнього” автора, спекуляція на лейтмотивах, нав’язливі образи (один з головних – власне _назва_), логічні повтори, шалена кількість риторичних питань, на які миттєво даються риторичні відповіді (“Довіряють? Довіряють…”), тонни безособових речень та стрункі синонімічно-логічні лави “однорідних” (нє, іноді чесно однорідних) такого штибу: “Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь?”. Одним словом – по-багатому написано, думала, під кінець кривавими слізьми вмиюся, але в останній третині тексту принад поменшало (чи я звикла).

З цієї точки зору “Вільний світ” став кактусячим читанням, але ж поміж стилістичними красотами там згадується – фіксується – проговорюється (пардон, не втрималася) документально точний досвід старших поколінь. У міру типізований і до того ж – упізнаваний. (Мамо, а у вас на селі було таке, щоб люди отак?.. – Та ніби ні, хоча, ти знаєш… Було!). Тож аж радити не буду, але переглянути – рекомендую. Може, краще зайде, ніж мені.

За дивним збігом другу книжку у цьому міні-огляді побудовано за схожими кресленнями, проте – офіційно. Тут теж починається і закінчується все розповіддю про дівчину, що дорослішала під час війни (а головним героєм двох частин роману з трьох є чоловік), але технічно зроблено цікавіше. І хоча я і до таких цікавинок готова не була. Це “Корнелія” Надії Мориквас – свіжовиданий “Старим Левом” документальний роман про воєнні Дрогобич-Борислав-Львів.

Продовжувати читання “Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2” →

Продовжую потроху розставляти пташечки. За перші три місяці року йшлося лише про 9 “done!”. Наступний сезон видався кращим. Аж 13 пунктів у нашу скарбничку! Так, знаю, що темпи непереконливі, але зазвичай бесіди із внутрішнім голосом закінчуються приблизно так: “Ксеню, камон! Книжка, написана жінкою? Книжка, написана іншою мовою? Дія в іншій країні?”, – і я заспокоююся (хоча є й направду проблемні пункти).

У будь-якому разі просто зараз картинка виглядає так.

А свіжі надбання тут такі:

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Другий квартал” →

Минуло більш як півроку, і мій статистичний експеримент назбирав ще десяток писаних чоловіками книжок, які проходять тест Бехдель. Хоча, по-чесному, дев’ять, адже я тоді пізно схаменулася. Головний мінус підрахунків – я “чоловічих” книжок читаю менше, тому на об’єктивність-об’єктивність претендувати не можу. З іншого боку, все ж таки моє коло читання й не настільки вузьке, аби романів, що проходять тест, ледь-ледь десяток за сім місяців назбирався. Хм…

З іншого боку є й плюси. Якщо минулого разу більшість текстів не були сюрпризними, то в цій порції “Та ви шо!” побільшало. То що ми тут маємо?

Про “Люблинского штукаря” Зінгера, що йде за номером 11, я згадувала ще восени.

Далі в порядку прочитання.

* Мілан Кундера “Книга смеха и забвения” – класична класика 20 століття справляє трохи дивне враження. Але жінки примудрилися поговорити не лише про чоловіків (а у Кундери це – справа нечаста).

* Майкл Суенвік “Дочь железного дракона” – беззастережно й бездоганно. Тут не лише головна героїня жінка, тут оповідь цілком прожіноча і по-своєму прикольна в деталях. А крім того – рідкісний випадок, коли реконструкцію жіночої сексуальності читати справді цікаво (і не те, щоб воно вийшло якесь дуже близьке, та порівняно з більшістю іншого… ризик забитися фейспалмами був менший). Якщо (техно)фентезі добре заходить – рекомендую. Там принаймні є про що подискутувати на виході.

* Едвард Морган Форстер “Комната с видом на Арно” – цього разу тест охайно пройшла вже британська класична класика. І хоча тут сюжет вже “заміжжя-центричний” почитати було цікаво (а можна й екранізацію із юною Геленою Бонем-Картер подивитися – симпатично вийшло).

* Карл Йорген Вальгрен “Водяной” – а це вже страшна річ. Суворий скандинавський янг-адалт – соціалка про асоціальну родину, педагогічно занедбаних дітей, малолітніх злочинців, булінг, анальне згвалтування, вбивство кошенят, а ще – про справжню русалку. Вірніше, русала. До блювання неприємне читання, але головна героїня там неймовірна! Продовжувати читання “Вузьке коло. Ще про “чоловічий” тест Бехдель” →

І не сказати ж, що саме літо – ідеальний час для “Я не хочу читати серйозні книжки, я хочу фир-фир-фир та мімімі”. Бо насправді такий настрій накриває і взимку, і коли осінь стає справжньою, і навесні, коли та весна вирішила забаритися. Проте на читання фігні легких книжок є тримісячна індульгенція. Ну і нехай.

Моє уявлення про _припустимо легке_ читання трохи розходиться із загально прийнятним, але стосовно переспівів класичних казок неважко дійти згоди, правда ж? Отже в сьогоднішньому випуску “Літніх читань” – огляд трьох таких переспівів двох казок однієї письменниці. “Отаке”.

Жодну з цих книжок не назвеш гарячою новинкою (хіба що йдеться про російські переклади – але тоді мова лише про два романи з трьох) чи оригінальним прочитанням. З трьох романів як фентезі можна визначити лише один – там хоч світ є, на відміну від інших двох. Проте вони приємні, симпатичні, в міру романтичні і місцями навіть – фемініст-френдлі. Так про що це я розводжуся? Про Folktales Робін МакКінлі.

Спершу про щойно дочитане. Як не важко здогадатися, Spindle’s End (або ж “Проклятие феи“) – це про сплячу красуню. Якщо минулорічна “Малефісента” – це ода “надривам”, то тут із стандартної казки зробили… виробничий роман, їйбо! І в центрі оповіді не стільки проклята принцеса, і навіть не феї, які рятують її від того прокляття. Це роман про світ, змушений якось призвичаюватися до повсякчасної та всюдисущої “сирої” магії.

Люди либо любили эту страну и не представляли жизни в другом месте, либо ненавидели ее, уезжали, как только им подворачивалась возможность, и никогда не возвращались. Те, кто любил ее, непременно в один из дней ранней осени с радостью взбирались на холм близ своей деревни и слушали, как нива поет мадригалы, а потом рассказывали об этом внукам, как в других странах рассказывают о пари, однажды выигранном в трактире, или о яблочном пироге, завоевавшем первое место на сельском празднике. Те, кто жил там, запоминали, как следует поступать: скажем, раз в неделю класть в чайник щепотку сушеной джа или, перед тем как воткнуть нож в буханку хлеба, просить ее остаться буханкой хлеба.

Продовжувати читання “Літні читання. Старі нові старі казки” →

За півмісяця підбиватиму черговий читацький квартал і зможу проконстатувати: персональний географічний виклик почувається незлецьки. Мабуть, тому, що саме його я підгодовую спонтанними книжковими закупами. Ото днями забігла в книгарню по маркери, а вийшла звідти із книжкою боснійської письменниці.

Довго думала, як би можна було описати “Туфлі до вручення “Оскара” Меліни Камерич кількома словами. І нічого кращого за недолуге й трохи несправедливе “чик-літ з кров’ю” в голову не залізло. Воно, зрештою, десь так і є. Значна частина текстів – проговорення суто жіночого досвіду. Соціального (включно із кар’єрою в чоловічому середовищі), родинного, міжстатевого. Останнього якраз з верхом. Про різного роду кохання Камерич розповідає багато, докладно, можна сказати – з картинками. Але ще йдеться про жіночий досвід… як би його назвати… геополітичний. У м’якій версії він виглядає приблизно так:

Країна, в якій я народилася, ще існує тільки на дні каструль, в яких готую айвар. Коли айвар вже зварений, я мию каструлі. Коли їх, вимиті, перевертаю, щоб стекли, на дні зблискує напис: Made in Yugoslavia.

У жорсткішому варіанті все інакше (хоч теж знайоме – уже). Це ж Боснія. Тут і чик-літ – з кров’ю.

Цей стріляє і стріляє. Спочатку по одній, а тепер цілий залп. Бавиться. Яке йому діло до того, що я спізнююся. І що мій коханець приїжджає. І що в мене щойно порвалися колготки-сіточка від La Perla. Йому пофіг!

Жінки і діти, жінки і лахи, жінки і робота, жінки і жінки – подруги, сестри, матері, суперниці; жінки і самотність, жінки і кохання, жінки і секс, жінки і кулі, жінки і міни, жінки і смерть… Хоча видавництво призначило “Туфлі…” повістю, насправді це збірка крихітних (на кілька сторінок) оповідань та двійко невеликих п’єс. Судячи з усього, написані вони в різні часи, або ж – в будь-якому разі – апелюють до різного досвіду. Наскрізна тема (як вже очевидно) одна – жіноче життя в усяких його проявах. А от втілення різниться. Одні оповідання – цілком сюжетні. Інші – розлогий заспів “душевного ніпрощо” в дусі глянсових колонок (зазирнула в біографічну довідку – а, ну власне!). І все це дуже цікаве, хоча й не завжди близьке. І то краще воно б було подалі…

Тадам, я все ж таки запускаю свій мікропроект із розповідями про книжки (чи фільми-серіали), більш-менш придатні для відпочинку. Першою ластівкою буде відповідь на мій нещодавній читацький запит “Зробіть мені як в дитинстві!”. Мені чомусь припекло почитати простий та бадьорий пригодницький роман. Майнридо-жульверн, далекі краї, скарби, підступні лиходії, хтонічні туземці – оце от усе. Тільки шоб про жінок, будь ласочка.

Як не дивно, святий метод “Пальцем в небо” спрацював з першої спроби. Око зачепилося за роман із цьогорічних оновлень КСД. Зазвичай (я вже наколювалася) з такими обкладинками-анотаціями публікують ті ж таки любовні романи, просто в екзотичних локаціях. Але “Затерянный остров” (“Місячний острів” він в оригіналі, яка ж тут загубленість) Беатрікс Маннель майже повністю відповідає забаганкам.

Кінець позаминулого сторіччя, Мадагаскар, молода німкеня Паула разом із випадковими попутниками рушає в путь в глибину острова, розшукуючи плантацію, де її бабця колись вирощувала ваніль. Джунглі-болота, лемури-крокодили, фаді-фаді-фаді (мадагаскарський аналог табу), дивні супутники із дулями в кишенях, геополітичні складнощі та відголоски авантюрної інтриги – в принципі, усе за рецептом. Тільки, на відміну від підлітково-розважального читва, в “Острові” екшен місцями поступається рефлексіям. Воно, може, для когось “та клята бабська психологія”, але мені нічого, добре лягло. Тим більше (не сприйміть за спойлер :Р) із обов’язковим “великим, чистим та на все життя” письменниця дотерпіла майже до фіналу. Це великий плюс, я щітаю.

Також до плюсів можна віднести героїню. Паула – розлучена жінка, їй вже – в принципі – плювати на репутацію, її життя в Європі зруйноване, а тутешній спадок – хоч якийсь шанс на облаштування нового життя. Дівчина не позбавлена мерісьюшності, але – головне – вона емансипована адекватно змальованій ситуації, багато міркує про те, як жінці жити в не найпривітнішому середовищі, і виглядає радше дивачкою, аніж попаданкою (що також часто трапляється). А ще – жалкує, що не купила штані 🙂

… перед поездкой она выяснила, что корсет для путешественника — это такая же практичная вещь, как и лайковые перчатки при чистке сортира.

З іншого боку, комплект пригод у Паули – цілком стандартний (ледь не втопитися, після болота вляпатися ще й в політику, порушити табу, заблукати й поголодувати, ледь не втопитися ще разочок і таке всяке), але це не той жанр, якому за це можна дорікнути. Тим паче про Мадагаскар фрау Маннель пише із захопленням, повагою і, схоже на те, із знанням справи. Паралельно вона встигає розповісти про купу цікавих речей, охайно вплітаючи їх в сюжет (а не так, як, наприклад, у “Сьогуні” Клавеля, коли величезні масиви пояснень лізуть на голову, зручно там вмощуються і починають верещати просто у вухо). Я потім полізла читати далі і, може, ще про деякі історичні цікавинки окремо розкажу…

А от із можливих мінусів… “Острів” може здатися нудним в тих місцях, де він є не пригодницьким, а виробничим романом. Паула професійно займається парфумерією, це й двигун сюжету, й головна рушниця, яка має вчасно стріляти. Та в мене зараз сезон захоплення ефірними олійками – то про таке читати було також цікаво. А от що, як на мене, було зайвим – та це псевдодетективна лінія про зловісного месника. Ну да, коли в групі п’ятеро людей – офігенно важко вгадати, хто ж є другим оповідачем. Особливо, якщо він робить настільки прозорі натяки… Тим більше, інші герої в книжці – статисти-статисти, хоча письменниця й намагалася трохи розім’яти картон.

“В ітого” маємо досить-таки приємне та цікаве читво на літо, де зміст переважує форму, проте примудряється не дуже її й притопити. Триггери (особливо для молодих матерів) є, тест Бехдель проходить. Мені сподобалося. Не вах-вах, але хороше.

Я мляво планую влаштувати тут літній марафон і писати (ну, хоча б раз на тиждень) про ненав’язливе розважальне жанрове читво, про приємний нонфікш, про дитячі чи підліткові книжки… А терміново розповісти чомусь кортить про геть інше. От і сьогодні – тільки-но дочитала черговий роман, і вже тягну його сюди, не зважаючи на живу чергу )

Хоча його можна назвати як завгодно, лише не приємним. Йдеться про “День после ночи” – Day After Night Аніти Діамант – роман про наслідки Голокосту. Літо-осінь 1945 року, чотири (а згодом – п’ять) дівчат знайомляться в Атліті – тоді ще таборі для переміщених осіб у ще підконтрольній британцям Палестині. Адміністрація продовжує бавитися в “У нас же ж за домовленістю – не більше 2000 мігрантів на рік!”, але з реальністю це вже має мало спільного.

NB: “День після ночі” став для мене чи не найважчим читанням останніх місяців. І це зважаючи на те, що напочатку травня я прочитала “Маус”. Просто… Голокост в сучасному західному маскульті проговорений непогано (з українським тут все сумно, але не про те ведеться). Але те, що було _після_ – окрема тема. Це страшно навіть уявити: усі близькі загинули, а ти – чомусь! – ні. Чому, навіщо, для чого? Хоча, якщо чесно, я емоційно зрізалася на самому початку на елементарному побутовому епізоді.

Переводчик попросил Ханну помочь: сутулый мужчина задерживал очередь, он встал как вкопанный и не отвечал на вопросы. Ханна потащила Теди за собой.

– Послушайте, – мягко сказала она, это совсем не то, что вы думаете.

Мужчина покосился на автоклавы и замотал головой.

– Я знаю, – сказала Ханна, – они похожи на те, в концлагере. Но здесь никто никого не убивает. Вам вернут вашу одежду, честное слово. Мужчина позволил ей провести его к двери, чтобы заглянуть внутрь. Вот, посмотрите, – она показала на потолок, – видите – окна открыты? Здесь нет газовых камер. Это просто душ. Вода в нем, конечно, холодная, дезинфекция вонючая, но это не душегубка. А когда вы помоетесь, вас накормят, напоят горячим чаем и угостят вкусными фруктами, которые вырастили палестинские евреи.

Теди поняла: мужчина очень хотел верить в то, что говорила ему эта бойкая еврейская девушка. Вот только слова ее никак не вязались с тем, что он видел воочию.

І все. Бо, насправді, в тому ж таки “Маусі” оповідач не раз зазначає: я знаю, що спричинило оті нестерпні дивацтва мого батька. Але через конфлікт поколінь та зсунутий фокус змальовує він саме дивацтва. А Діамант пише про живе, про відкриті рани, які не в усіх загояться.

Продовжувати читання “А життя продовжуватиметься… “День после ночи”” →

Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )

Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂

Поїхали?

Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.

 

“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.

Далі:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: травень-червень” →