Три повісті

Для тих, хто не читає мене на ГудРідз, – копії кількох з останніх відгуків, що тут ще не з’являлися.

НигилисткаНигилистка by Софья Ковалевская
My rating: 4 of 5 stars

Невеличка, але вельми цікава повість. За формою – стислий та невибагливий більдунгзроман – історія дорослішання молодої аристократки, яку через екзальтоване бажання стати мученицею (але в ім’я людського блага – це все ж важливо) мотиляє від релігії до соціалізму.

За суттю ж – зібрання… не знаю, наскільки точних, але яскравих і переконливих замальовок про “их нравы”. Тут вам трішки і про жіночу долю, більше – про сільський панський побут другої половини 19 століття, є й про настрої інтелігенції і навіть зліпки “природного” антисемітизму є. А ще є моторошно-блискуча фіксація хворобливого уявлення про Іншого. Наприклад, реакція на скасування кріпацтва в повісті вигляда отак:

“— Мужики у лесковского барина намедни дом спалили! — выговаривает неожиданно тетушка.

— И не то еще спалят! — слышится из угла зловещее карканье старого дяди.

— Да, заварили кашу! — продолжал он через несколько минут унылым, пророческим голосом. — Посмотрим, каково ее будет расхлебывать. Пусть вот она, — он указывает рукою на m-lle Julie, — порасскажет нам, каково было у них в восемьдесят девятом году.

— Mon Dieu! mon Dieu! que l’avenir est terrible(Боже мой! Боже мой! Как ужасно будущее),— нервно шепчет мама.

— Полноте вздор болтать! Русский мужик не якобинец. — Папа говорит спокойно, ободряюще, но видно, что тон этот напускной, что он сам далеко не спокоен.

— Ах нет, Michel, мужик наш зверь, мужик наш хуже французского! — Мама в волнении привстает на кушетке и опирается на локоть. — Ты ведь знаешь, что мужики нас ненавидят…”

Ласкаво просимо на інший бік Місяця!

View all my reviews

A Guide to the Fruits of Hawai'iA Guide to the Fruits of Hawai’i by Alaya Dawn Johnson
My rating: 4 of 5 stars

І вкотре маятник вампірської літератури хиляє між романтикою та прагматикою.
Уже відгриміла своє апокаліптична Війна, і Гаваї залишаються філіалом раю на землі. Цього разу – як курорт для вампірів. Кровопивці – господарі Всесвіту, люди – поживний (а за певних умов – ще й смачний) ресурс, а головна героїня повільно й невпевнено намацує межі доступної або ж прийнятної колаборації.

“Гавайські фрукти” – чергова історія про свободу волі та теоретичну чи практичну можливість її реалізувати. Неприємна, похмура, але, по-своєму, дуже переконлива. От тільки флер любовної лінії мені розмив картинку – без неї усе це звучало б ще драматичніше. А от потяг прочитати концепцію елітних “годівниць” як аналог проституції гейшевого типу, схоже, цілком природний – на Фантлабі хтось дбайливо додав позначку “Феминистское”. А чом би й ні – вийшов годящий опис об’єктивації:

“Key has grown used to thinking of her fellow humans as food, but now she is forced to reconcile that indelible fact with another, stranger veneer. The vampires who pay so dearly for Grade Gold humans don’t merely want to feed from a shunt. They want to be entertained, talked to, cajoled (…) Key has never seen anything like this before. She thought that most vampires regarded humans as walking sacks of food. What pleasure could be derived from speaking with your meal first?”

View all my reviews

Дважды рожденныйДважды рожденный by Sawako Ariyoshi
My rating: 4 of 5 stars

Коротка щемка повість про те, як “пацан до успіху прийшов” – став власником фірми, що робить шкарпетки-табі на замовлення. Від підмайстра до зятя в приймах – шалений кар’єрний злет для хлопчини з села. Тільки між цими двома чекпойнтами трапилась війна.
Цікаво читати про Пасіфік фронт з японської точки зору. І надто тому, що тут – жодного “самурайства”, обмаль високих ідеалів та романтичних потуг. “Маленька людина” as is – тому і цінно.

View all my reviews

Книжковий вішлист: Форум наближається

Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.

Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.

Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).

Далі у випуску:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається”

Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2

Писати про книжки, які цікаві за змістом, але не подобаються за формою, чи не найважче. Особливо, коли йдеться про справді значущий зміст – тоді усі “Ну чому ж воно так важко читається?!” здаються нечемними. Ну, таке вже воно є. Мені не пішло, але розповісти варто.

Волєю судєб (а насправді – це абсолютно випадковий збіг) протягом останніх двох тижнів мені зустрілися два сабжа про Другу світову війну на українських теренах. Причому в першому випадку йдеться про окупацію підрадянської України, а в другому – переважно про “Перші Совєти” на Галичині. І ці книжки таки залишають по собі відчуття різних воєн…

Перший роман – “Вільний світ” Тетяни Белімової, прочитати який (якшо чесно) спонукала схвальна рецензія Антона Санченка. Це дуже стисла сімейна сага на дві родини, у якій більша частина безпосередньо змальованих подій відбувається у 1940-х.

Як для сімейної сага це направду невеличка книжка, в яку вмістилися згадки про Голодомор, розповідь про початок окупації Києва, оповідь про буття остарбайтерів у Німеччині, короткий огляд емігрантських настроїв тих “остів”, що вирішили не повертатися в СРСР, мотиваційні замальовки про тих, хто все ж таки повернувся, ремарки про “Як жилося за Завісою людям, у яких знайшлися родичі на Заході” і – через кінець вісімдесятих-початок дев’яностих аж до сьогодення. Між тим центральна частина стосується якраз остарбайтерів – усе інше дається плюс-мінус пунктиром, включно із концтаборами чи тим-таки окупованим Києвом. А Київ там цікавий (про що кажуть всі, хто книжку читав) – головні тутешні герої жили на Трухановому, поселення на якому по війні відновлювати не стали.

А взагалі – побудова “Вільного світу” добряче підгодовує синдром несправджених очікувань. Адже починається роман як історія про родину із трьома дочками (і десь там за обрієм майорить ще й син, щоправда, “найстарший, найкоханіший”), а, виявляється, головний герой там – хлопець-остарбайтер. Сюжетні лінії порскають в різні сторони, сходяться-розходяться, минають чекпойнти, але чомусь не там і не так, як мені ввижалося б… І то вже не кажу про те, як воно написано. Проте… Дивний й нечастий випадок – у “Вільному світі” зібралися майже всі нелюбі моєму серцю стилістичні прийоми: нав’язлива присутність “горішнього” автора, спекуляція на лейтмотивах, нав’язливі образи (один з головних – власне _назва_), логічні повтори, шалена кількість риторичних питань, на які миттєво даються риторичні відповіді (“Довіряють? Довіряють…”), тонни безособових речень та стрункі синонімічно-логічні лави “однорідних” (нє, іноді чесно однорідних) такого штибу: “Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь?”. Одним словом – по-багатому написано, думала, під кінець кривавими слізьми вмиюся, але в останній третині тексту принад поменшало (чи я звикла).

З цієї точки зору “Вільний світ” став кактусячим читанням, але ж поміж стилістичними красотами там згадується – фіксується – проговорюється (пардон, не втрималася) документально точний досвід старших поколінь. У міру типізований і до того ж – упізнаваний. (Мамо, а у вас на селі було таке, щоб люди отак?.. – Та ніби ні, хоча, ти знаєш… Було!). Тож аж радити не буду, але переглянути – рекомендую. Може, краще зайде, ніж мені.

За дивним збігом другу книжку у цьому міні-огляді побудовано за схожими кресленнями, проте – офіційно. Тут теж починається і закінчується все розповіддю про дівчину, що дорослішала під час війни (а головним героєм двох частин роману з трьох є чоловік), але технічно зроблено цікавіше. І хоча я і до таких цікавинок готова не була. Це “Корнелія” Надії Мориквас – свіжовиданий “Старим Левом” документальний роман про воєнні Дрогобич-Борислав-Львів.

Продовжувати читання “Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2”

Reading Challenge 2015. Другий квартал

Продовжую потроху розставляти пташечки. За перші три місяці року йшлося лише про 9 “done!”. Наступний сезон видався кращим. Аж 13 пунктів у нашу скарбничку! Так, знаю, що темпи непереконливі, але зазвичай бесіди із внутрішнім голосом закінчуються приблизно так: “Ксеню, камон! Книжка, написана жінкою? Книжка, написана іншою мовою? Дія в іншій країні?”, – і я заспокоююся (хоча є й направду проблемні пункти).

У будь-якому разі просто зараз картинка виглядає так.

reading-bingo-2015-2

А свіжі надбання тут такі:

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Другий квартал”

Вузьке коло. Ще про “чоловічий” тест Бехдель

Минуло більш як півроку, і мій статистичний експеримент назбирав ще десяток писаних чоловіками книжок, які проходять тест Бехдель. Хоча, по-чесному, дев’ять, адже я тоді пізно схаменулася. Головний мінус підрахунків – я “чоловічих” книжок читаю менше, тому на об’єктивність-об’єктивність претендувати не можу. З іншого боку, все ж таки моє коло читання й не настільки вузьке, аби романів, що проходять тест, ледь-ледь десяток за сім місяців назбирався. Хм…

З іншого боку є й плюси. Якщо минулого разу більшість текстів не були сюрпризними, то в цій порції “Та ви шо!” побільшало. То що ми тут маємо?

Про “Люблинского штукаря” Зінгера, що йде за номером 11, я згадувала ще восени.

Далі в порядку прочитання.

* Мілан Кундера “Книга смеха и забвения” – класична класика 20 століття справляє трохи дивне враження. Але жінки примудрилися поговорити не лише про чоловіків (а у Кундери це – справа нечаста).

* Майкл Суенвік “Дочь железного дракона” – беззастережно й бездоганно. Тут не лише головна героїня жінка, тут оповідь цілком прожіноча і по-своєму прикольна в деталях. А крім того – рідкісний випадок, коли реконструкцію жіночої сексуальності читати справді цікаво (і не те, щоб воно вийшло якесь дуже близьке, та порівняно з більшістю іншого… ризик забитися фейспалмами був менший). Якщо (техно)фентезі добре заходить – рекомендую. Там принаймні є про що подискутувати на виході.

* Едвард Морган Форстер “Комната с видом на Арно” – цього разу тест охайно пройшла вже британська класична класика. І хоча тут сюжет вже “заміжжя-центричний” почитати було цікаво (а можна й екранізацію із юною Геленою Бонем-Картер подивитися – симпатично вийшло).

* Карл Йорген Вальгрен “Водяной” – а це вже страшна річ. Суворий скандинавський янг-адалт – соціалка про асоціальну родину, педагогічно занедбаних дітей, малолітніх злочинців, булінг, анальне згвалтування, вбивство кошенят, а ще – про справжню русалку. Вірніше, русала. До блювання неприємне читання, але головна героїня там неймовірна! Продовжувати читання “Вузьке коло. Ще про “чоловічий” тест Бехдель”

Літні читання. Ванільно-пригодницький роман

Тадам, я все ж таки запускаю свій мікропроект із розповідями про книжки (чи фільми-серіали), більш-менш придатні для відпочинку. Першою ластівкою буде відповідь на мій нещодавній читацький запит “Зробіть мені як в дитинстві!”. Мені чомусь припекло почитати простий та бадьорий пригодницький роман. Майнридо-жульверн, далекі краї, скарби, підступні лиходії, хтонічні туземці – оце от усе. Тільки шоб про жінок, будь ласочка.

Як не дивно, святий метод “Пальцем в небо” спрацював з першої спроби. Око зачепилося за роман із цьогорічних оновлень КСД. Зазвичай (я вже наколювалася) з такими обкладинками-анотаціями публікують ті ж таки любовні романи, просто в екзотичних локаціях. Але “Затерянный остров” (“Місячний острів” він в оригіналі, яка ж тут загубленість) Беатрікс Маннель майже повністю відповідає забаганкам.

Кінець позаминулого сторіччя, Мадагаскар, молода німкеня Паула разом із випадковими попутниками рушає в путь в глибину острова, розшукуючи плантацію, де її бабця колись вирощувала ваніль. Джунглі-болота, лемури-крокодили, фаді-фаді-фаді (мадагаскарський аналог табу), дивні супутники із дулями в кишенях, геополітичні складнощі та відголоски авантюрної інтриги – в принципі, усе за рецептом. Тільки, на відміну від підлітково-розважального читва, в “Острові” екшен місцями поступається рефлексіям. Воно, може, для когось “та клята бабська психологія”, але мені нічого, добре лягло. Тим більше (не сприйміть за спойлер :Р) із обов’язковим “великим, чистим та на все життя” письменниця дотерпіла майже до фіналу. Це великий плюс, я щітаю.

Також до плюсів можна віднести героїню. Паула – розлучена жінка, їй вже – в принципі – плювати на репутацію, її життя в Європі зруйноване, а тутешній спадок – хоч якийсь шанс на облаштування нового життя. Дівчина не позбавлена мерісьюшності, але – головне – вона емансипована адекватно змальованій ситуації, багато міркує про те, як жінці жити в не найпривітнішому середовищі, і виглядає радше дивачкою, аніж попаданкою (що також часто трапляється). А ще – жалкує, що не купила штані 🙂

… перед поездкой она выяснила, что корсет для путешественника — это такая же практичная вещь, как и лайковые перчатки при чистке сортира.

З іншого боку, комплект пригод у Паули – цілком стандартний (ледь не втопитися, після болота вляпатися ще й в політику, порушити табу, заблукати й поголодувати, ледь не втопитися ще разочок і таке всяке), але це не той жанр, якому за це можна дорікнути. Тим паче про Мадагаскар фрау Маннель пише із захопленням, повагою і, схоже на те, із знанням справи. Паралельно вона встигає розповісти про купу цікавих речей, охайно вплітаючи їх в сюжет (а не так, як, наприклад, у “Сьогуні” Клавеля, коли величезні масиви пояснень лізуть на голову, зручно там вмощуються і починають верещати просто у вухо). Я потім полізла читати далі і, може, ще про деякі історичні цікавинки окремо розкажу…

А от із можливих мінусів… “Острів” може здатися нудним в тих місцях, де він є не пригодницьким, а виробничим романом. Паула професійно займається парфумерією, це й двигун сюжету, й головна рушниця, яка має вчасно стріляти. Та в мене зараз сезон захоплення ефірними олійками – то про таке читати було також цікаво. А от що, як на мене, було зайвим – та це псевдодетективна лінія про зловісного месника. Ну да, коли в групі п’ятеро людей – офігенно важко вгадати, хто ж є другим оповідачем. Особливо, якщо він робить настільки прозорі натяки… Тим більше, інші герої в книжці – статисти-статисти, хоча письменниця й намагалася трохи розім’яти картон.

“В ітого” маємо досить-таки приємне та цікаве читво на літо, де зміст переважує форму, проте примудряється не дуже її й притопити. Триггери (особливо для молодих матерів) є, тест Бехдель проходить. Мені сподобалося. Не вах-вах, але хороше.

А життя продовжуватиметься… “День после ночи”

Я мляво планую влаштувати тут літній марафон і писати (ну, хоча б раз на тиждень) про ненав’язливе розважальне жанрове читво, про приємний нонфікш, про дитячі чи підліткові книжки… А терміново розповісти чомусь кортить про геть інше. От і сьогодні – тільки-но дочитала черговий роман, і вже тягну його сюди, не зважаючи на живу чергу )

Хоча його можна назвати як завгодно, лише не приємним. Йдеться про “День после ночи” – Day After Night Аніти Діамант – роман про наслідки Голокосту. Літо-осінь 1945 року, чотири (а згодом – п’ять) дівчат знайомляться в Атліті – тоді ще таборі для переміщених осіб у ще підконтрольній британцям Палестині. Адміністрація продовжує бавитися в “У нас же ж за домовленістю – не більше 2000 мігрантів на рік!”, але з реальністю це вже має мало спільного.

NB: “День після ночі” став для мене чи не найважчим читанням останніх місяців. І це зважаючи на те, що напочатку травня я прочитала “Маус”. Просто… Голокост в сучасному західному маскульті проговорений непогано (з українським тут все сумно, але не про те ведеться). Але те, що було _після_ – окрема тема. Це страшно навіть уявити: усі близькі загинули, а ти – чомусь! – ні. Чому, навіщо, для чого? Хоча, якщо чесно, я емоційно зрізалася на самому початку на елементарному побутовому епізоді.

Переводчик попросил Ханну помочь: сутулый мужчина задерживал очередь, он встал как вкопанный и не отвечал на вопросы. Ханна потащила Теди за собой.

– Послушайте, – мягко сказала она, это совсем не то, что вы думаете.

Мужчина покосился на автоклавы и замотал головой.

– Я знаю, – сказала Ханна, – они похожи на те, в концлагере. Но здесь никто никого не убивает. Вам вернут вашу одежду, честное слово. Мужчина позволил ей провести его к двери, чтобы заглянуть внутрь. Вот, посмотрите, – она показала на потолок, – видите – окна открыты? Здесь нет газовых камер. Это просто душ. Вода в нем, конечно, холодная, дезинфекция вонючая, но это не душегубка. А когда вы помоетесь, вас накормят, напоят горячим чаем и угостят вкусными фруктами, которые вырастили палестинские евреи.

Теди поняла: мужчина очень хотел верить в то, что говорила ему эта бойкая еврейская девушка. Вот только слова ее никак не вязались с тем, что он видел воочию.

І все. Бо, насправді, в тому ж таки “Маусі” оповідач не раз зазначає: я знаю, що спричинило оті нестерпні дивацтва мого батька. Але через конфлікт поколінь та зсунутий фокус змальовує він саме дивацтва. А Діамант пише про живе, про відкриті рани, які не в усіх загояться.

Продовжувати читання “А життя продовжуватиметься… “День после ночи””

Книжковий вішлист: травень-червень

Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )

Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂

Поїхали?

Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.

 

“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.

Далі:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: травень-червень”

І ще один роман про жінок та медицину. Японську медицину. Хоча…

Безсовісна я так і не написала про Bittersweet, але тут днями трапився чудовий _парний випадок_. Я нарешті взялася за “Жену лекаря Сэйсю Ханаоки” Sawako Ariyoshi, прочитати яку планувала давно. Може, добре, що забарилася, адже навіть зараз невеличка книжечка спровокувала тривалий офігевайтунг. А замолоду могло б бути ще веселіше…

Справді невеликий роман має документальну основу, “розцяцьковану” психологічними припущеннями щодо стосунків цілком історичних персонажів. Мова йде про те, як вже наприкінці 18 століття (за звичним літосчисленням) доньку самурая Кае просватали в родину лікарів.

І до того ж просватали із шляхетною метою – виростити з дівчини _правильну_ дружину для майбутнього видатного лікаря (який на той момент лише почав вчитися й наречену побачив лише як три роки по весіллю минуло, але то таке…).

– Первое требование – хорошее здоровье. Остальные составляющие – смелость, сила воли и понимание самой природы врачевательства, хотя при этом женщина не обязана знать даже того, как измеряется пульс. Вы ведь сами понимаете, господин, что лекарь должен быть доступен круглые сутки. В конце концов, хворь не упреждает заранее, в какой час ее ждать. Если случится так, что лекаря призвали к одному больному, а на прием тем временем явился другой, жене придется заменить мужа. К примеру, когда приносят тяжелобольного или раненого, она должна быть в состоянии оказать ему первую помощь. Уверенную в себе женщину не напугает вид крови или признаки серьезного недуга. Вместо того чтобы падать в обморок, она промоет рану и сделает все, что потребно.

Тобто, якщо згадана вище Bittersweet – книжка про те, як жінки йшли в медицину все ж таки через двері (нехай непарадні), то “Жінка лікаря” – про, певною мірою, стояння біля вікна і чергування із завісою в руках: тут контролюєш “освітлення”, там “комах” розганяєш… Власне, на той момент – чи не єдиний можливий варіант. І головні героїні – Кае та її наполеглива свекруха Оцугі уповні скористувалися з таких шансів.

NB: загалом, судячи за ГудРідз, піджанр історичного роману типу “Жінка якогось”/”Дочка тогось” набирає обертів просто на очах. То й недивно – це логічний спосіб, не поринаючи у якбитологічні вправи, легітимізувати herstory. І дуже цікаво, як би написали таку книжку західні романіст(к)и. Бо в японський версії це, звісно, виробничий роман. Але розказаний через змалювання багатолітнього протистояння свекрухи та невістки, за яким спостерігала вражена – і переважно жіноча – публіка (з тестом Бехдель все гаразд). А боролися вони не лише за владу в домі або ж симпатії центрового чоловіка в ньому. Ні, йшлося, без жартів, про місце в історії медицини, і це розуміли всі.

Продовжувати читання “І ще один роман про жінок та медицину. Японську медицину. Хоча…”

Літературно-медично-соціальний тизер

Взялася читати Bittersweetостанній роман Колін МакКалоу – в російському перекладі, і вже кортить дечим поділитися.

Як дочитаю, мабуть, напишу докладніше – поки що читається приємно, а матеріал цікавий: сімейно-професійна сага, яка оповідає про чотирьох сестер (дві пари двійняток), що вирішили стати медсестрами в Австралії 1920-х. Знаючи долю самої МакКалоу і вже чувши про те, з якими труднощами тамтешні жінки пробивали собі шлях в медицину, добряче накачала синдром очікувань. Синдром почувається добре )

Государственные служащие женского пола не имели права выходить замуж, поэтому все медсестры были одинокими. Исключение составляли вдовы и разведенные, хотя у последних практически не было шансов быть допущенными к собеседованию. Поэтому разведенки выдавали себя за вдов и старались не показываться в компании мужчин. Многие медсестры жили на съемных квартирах, чаще всего парами, однако некоторым из них больница предоставляла казенное жилье на своей территории. Фрэнк Кэмпбелл предпочитал, чтобы бараки, оставшиеся со времен войны, не стояли пустыми, а приносили доход, пусть и очень скромный. Ведь медсестры были отличными квартирантками — ни детей, ни мужей, регулярно накачивающихся пивом.

О жертвах, принесенных на алтарь профессиональной карьеры, никто, кроме самих медсестер, никогда не задумывался: нерожденные дети, холодная постель, отсутствие стимулов в чисто женском окружении, нищая одинокая старость. Лишенные человеческих радостей, они с головой уходили в работу, пытались дружить с соседками по комнате, заводили случайные интрижки на стороне или в кругу себе подобных. Все это не лучшим образом отражалось на их характерах. Но что делать, приходилось играть по правилам. Если бы в те времена существовали женщины-судьи, получавшие жалованье от государства, их бы тоже ждала участь старых дев.

“Отаке”

Британський роман про повоєнний Гамбург

Коли писала про Квєту Лєгатову та її “Ганулю”, я ще була казала, що спочатку збиралася розповісти про іншу книжку. Минув рівнесенько місяць, і мене доїдає сумління. Особливо зважаючи на те, що зараз якраз сезон підходящий.

Тож сьогодні у нас в програмі The Aftermath Рідіана Брука, що його російською переклали максимально влобно – “После войны”. Якраз про те там і йдеться – про гамбурзьке буття під британською окупацією.

За формою це сімейна драма-мелодрама. Від драми – тематика, від мелодрами – фіксація на стосунках і якийсь трохи надмірний потяг влаштувати персонажам _справедливість_ (нє, я знаю, що в житті всяке буває, але щоб аж так!..) У центрі уваги дві родини: Льюїс Морган, офіцер з британської адміністрації, його дружина Рейчел й син Едмунд та німецький удівець герр Люберт із дочкою-тінейджеркою – власники будинку, призначеного для англійських “гостей”.

Попри оцю безсумнівну мелодраматичність – книжка важка, а місцями й відверто неприємна. Про гризучу актуальність можна й не згадувати. Як жити поряд із чужими людьми? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками, якщо ці люди – німці?.. Але денацифікація триває. Але вони – вчорашні вороги. А хто зараз – фіг розбереш.

«В чужой стране вы встретите чужих людей. Держитесь подальше от немцев. Не гуляйте с ними, не здоровайтесь за руку, не заходите в их дома. Не играйте с ними и не участвуйте ни в каких совместных мероприятиях. Не старайтесь быть добрыми – это воспримут как слабость. Пусть немцы знают свое место. Не выказывайте ненависти – это им только льстит. Держитесь бесстрастно, корректно, с достоинством. Будьте сдержанны и немногословны. Не вступайте в нефро… нефо… неформальные отношения…» Неформальные? – повторил Эдмунд. – Мам, а что это значит?

Рэйчел только дошла до той части, где рекомендовалось держаться «бесстрастно, корректно, с достоинством», и пыталась представить, как демонстрирует эти качества в отношении неведомых немцев. Эдмунд читал «Вы едете в Германию», официальный информационный буклет, вручаемый каждой направляющейся в Германию британской семье вместе с кучей журналов и пакетами со сладостями.

Продовжувати читання “Британський роман про повоєнний Гамбург”

(Не)Стерпно важкі легкі книжки

Днями мені трапилося прочитати одразу дві книжки з категорії “Просто про складне”, вона ж – “Приємно про якесь не дуже”, або ж “Страшно смішно про серйозне”, чи навіть “Іронічно про драматичне”. І так оце спростилася/розслабилася, що довелося потім полірувацця одноклітинним любовним романом. На щастя вибрала вдало. До речі – складнощі вибору релакс-читва заслуговують на окремий пост, тільки чи є труднощі класу “Я в юності прочитала овердофіга любовних романів (точно більше півтищі, але наскільки більше – не пам’єтам, припинила ту дурну справу із рахуванням), а все одне виросла феміністкою” комусь цікавими? Я б весело написала, правда-правда )

Але повертаймося до наших ба нелегких/легких книжок. Полірування, між тим, знадобилося не тому, що вони були погані чи нецікаві. Аж навпаки, вони – класні, а одна – точно втрапить у мій річний топ. Просто ці два романи дійсно нестерпно легко змальовують досить-такі сумні (а місцями й страшні) речі. А де там “Я реготала над кожною сторінкою!” (вільна цитата з відгуків на Гудрідз) – я трохи не тойво. Почуття гумору, мабуть, схибило.

Поїхали. Перша з цих книжок – це одна головних новинок “Комори” на цьогорічному Арсеналі – “Гордий Будьщо” Ірени Доускової. Велика повість (чи дуже маленький роман) про чеський варіант застою першої половини 1970-х. Фішка книжки: оповідачкою є 8-річна Геленка – дитя із дуууже незвичної родини (батьки актори з провінційного театру) та з трішки нестандартними поглядами на життя.

NB: попри милу обкладинку книжка – категорично не_дитяча. Головна героїня молодшого шкільного віку тут є водночас ностальгійним альтер-его письменниці, що зростала у ті часи, та уособленням творчого методу, а не натяком на цільову аудиторію. (Де я кілька місяців тому читала про “Дитяча книжка та книжка, де діти – головні герої – це дві великі різниці”? Згадала! У рецензії Володимира Чернишенка на твори Антона Санченка). Про що чесно йдеться у передмові:

Мені здалося, що зіткнення дитячого і дорослого способу сприйняття світу на тлі нерідко печальних сімдесятих дасть мені як авторці можливість намалювати трагікомічний і не зовсім звичний образ тієї доби, яка позначилася на нас усіх більше, ніж ми б того хотіли.

Власне це і є “Гордий Будьщо” (персонаж – прямий аналог моєї власної Цекаки Паесеси) – спроба (і переконлива) відбити дитяче враження про світ, який стає абсурднішим просто в процесі споглядання. Не Кафка, але реалії дивні і, по-своєму, лячні. А завдяки безкомпромісно чесній/наївній Геленці – ще проговорені відкрито. Думаю, оцей контраст між “Усі все розуміють…” – “А діти – ні!” і має створити комічний ефект, але я все ж таки на двадцять років молодша за пані Доускову, і моя цікавість до деталей мала якийсь “етнографічний” відтінок. Хочу ще загітувати на читання батьків – вони якраз із того покоління, та й, думаю, їм було б цікаво порівняти тутешні соцреалії із чеськими.

А друга книжка – сучасна і про сучасний світ – а приблизно така ж сама за ефектом. Це – американський бестселер “Куда ты пропала, Бернадетт?” Марії Семпл – така собі цілком комедійна оповідь про драму головної героїні – видатної архітекторки, яку гостра творча криза, необхідність опікуватися хворою дитиною та багатолітня депресія перетворили на нелюдськи прибацану домогосподарку.

Продовжувати читання “(Не)Стерпно важкі легкі книжки”

Міська ретро-мелодрама по-українськи

Цього року я з Арсеналом була на “Ви” і пропустила купу подій. Серед них – потенційно цікаву презентацію “Український історичний роман: жіноча версія”. Цікаву і темою, і тим, що з двох пропонованих до обговорення книжок – “Звичайник” Лілії Мусіхіної і “Марта” Лілії Черен – другу я вже встигла прочитати. “Тематично” роман і справді історичний. Хоча…

Отже, за формою “Марта” дійсно може вважатися багатофігурним історичним романом, АЄОА – 250 сторінок, в які просто не вмістилися всі намічені сюжетні лінії (окрім центрової, вона пряма, як молода тополя), та й епоха увійшла пунктиром. Обрані час і дія, між іншим, цікавезні: Київ з 1918 до 1934 з усіма хвилями воєн, НЕПом, згортанням коренізації та відголосками Голодомору. Матеріал шикарний, робота авторки в архівах помітна неозброєним оком, але з точки зору проблематики маємо якраз сабж.

Власне субжанрово українська “Марта” страшенно нагадує англійських “Янголів Черчилля“, що я їх читала восени. Це чесний чік-літ із елементами coming-of-age novel на історичному матеріалі, де в центрі уваги дорослішання та любовні гаразди й негаразди дівчини з села, що мріяла стати модисткою в місті. Проте “Янголи” здалися мені збалансованішими, бо там історичне тло жорстко “дозоване” під фабулу – про особливості Другої світової для Англії розповідається стільки, скільки потребують колізії історії головної героїні. У “Марті” все не настільки струнко. Сюжет фактично повісті періодично хиляє в сторону, аби показати якнайбільше (ага, і включити в себе жменьку штампів традиційних поворотів). І подібна нерівномірність: у нас тут про Марту та її кохання чи про долю України та майже всіх основних верств її населення? – під кінець книжки збиває з ритму читання. Там якраз закинуті другорядні лінії швиденько закриваються “явочным порядком”.

І все ж на тлі того, що в українській літературі останні роки видається як “ретро-мелодрами” (згадала й здригнулася) історичною адекватністю “Марта” безперечно радує. Та й загалом – книжка вийшла симпатична. Але якраз як мелодрама вона для мене не злетіла. Спостерігати за героїнею було цікаво, за її стосунками з жінками (тест Бехдель проходить) – також. Купа примітних детальок, яких просто не могло б бути в про_чоловічому тексті, радувала око, а Київ, Київ! – але ж там ще є чоловіки, дуууже специфічні любовні лінії і аж надто бадьорий гепі-енд. Not my shoes.

Проте авторку запам’ятала, сподіваюся, вона ще писатиме подібне ретро. Бо матеріал того вартий, а Лілія Черен –  кандидат історичних наук, що спеціалізується на тій епосі )

Reading Challenge 2015. Перший квартал

Я тут днями пообіцяла (ну, можна так сказати) трохи частіше роботи короткі огляди свого щоденного читання та челлендж-балувства. А тут якраз такий привід вдалий – перша чверть року майже минулася.

Хоча з точки зору сабжу – хвалитися особливо нема чим. Я, звісно, ще нікуди не запізнююся і кілька клітинок залишаю вільними принципово, та все одне – 9 з 50 пунктів популярного серед моїх друзів змагання… Якось це не дуже, навіть зважаючи на стандартне обмеження – у цьому випадку я “зараховую” лише книжки, написані жінками.

Як все вигляда і що все ж таки прочиталося?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Перший квартал”

Паровозиком до попереднього

Парні випадки іноді працюють. Мені знову трапився роман про жінок-льотчиць часів Другої світової! Тільки цього разу британських.

Зветься він передбачувано – “Ангелы Черчилля“, а написала його Рубі Джексон.

(обкладинка російськомовного видання надто гламурна, то нехай буде оця)

Книжкова хронологія охоплює 1939-1942, і оповідується там, окрім іншого про специфіку роботи Women’s Auxiliary Air Force (WAAF) – уповні військову допоміжну структуру ВПС (ну хоча б про цих я чула раніше!) та Air Transport Auxiliary (ATA) – цивільну службу, за зразком якої певною мірою і створювали “ос”. Власне літати жінкам можна було тільки в АТА. От тільки британкам робити це було набагато небезпечніше, аніж американським колєжанкам. І звісно що письменниця не зігнорувала нагоду додати епізод про зустріч в небі із німецьким винищувачем.

В цілому книжка дюже симпатична, але по-своєму дивна. І більшість цих дивацтв пояснюється просто: “Янголи” фактично балансують на межі між янг-адалтом та чік-літом, що серйозно відбивається на проблематиці. Так, це проста, як двері, історія дорослішання дівчинки з народу (ну, нижній середній клас) та її почуттів. Тому війна війною (а в проблематика – не тематика, з тематикою тут все ок і – triggers inside – смертей чимало, трагедії в асортименті), а на перший план регулярно виповзають страшні драми: “Що означає його поцілунок?” або “Чим відрізняється кохання від закоханості?”. Спочатку адекватно сприймати в мене якось не виходило, та потому виховала в собі толерантність до форми й жанру і отримала щире задоволення. Ну отаке воно є. І хто сказав, що “фемініст-френдлі” рожеві історії не потрібні, навіть якщо “правда життя” там добряче лакована?

Щоправда, в роману є справді серйозний недолік. Він закінчується “чіста здрасті” – практично на рівному місці. Хоча якоюсь втіхою можуть слугувати умовні продовження. У них, судячи з анотацій, розповідається про подружок Дейзі-льотчиці – Land Girl та актрису пропагандистських фільмів.