Моє шалене читання має передбачувані побічні ефекти. Як і інші маніяки, я чимало часу присвячую пошуками: а чого б оце почитати (зрозуміло, шо ті години можна було б виділити якраз під читання, але…). Але коли йдеться про порпання у свіжовиданому завжди залишається ризик, що про потенційно цікаве я встигну геть забути до того моменту,  коли воно мені таки трапиться.

Тому вирішила раз на тиждень-два робити невеличкі огляди знайденого, аби потім було простіше роздивлятися в книгарнях/бібліотеках/флібустах. Частину з цього фейсбук-френди вже бачили, інше – “свіжак”.

Отже. З українських новинок найбільш цікавими на цей момент здається (пічаль-пічаль) нонфікшн.

По-перше:

Чи то монографія, чи то научпоп (у нас бува фіг розбереш) про концепцію смерті в українців XVIII століття. Тут докладніше.

По-друге, “Дух і літера” переклали Сінтію Озік!

Уняня і таке інше. Але есеї (ху-дож-ку! ху-дож-ку!). Але все одне цікаво – від самого читання змісту ноги засвербіли бігти й шукати. Почитати цей зміст можна отут.

Далі у нас ледь видані та осьо-майже-видані новинки російського ринку (NB: цей пост є суто інформаційним та не є закликом забити на бойкот російських виробників, сама _братніх_ книжок із березня не купую…).

Так, “Азбука” видає вже третю за останні місяці збірку Еліс Манро. От шо з людями видавцями Нобелівка робить.

А ще “Иностранка” згадала про Ісабель Альєнде. І я навіть не знаю, що вигляда спокусливіше.

Оце:

про Санто-Домінго та буття тамтешніх рабів у XVIII ж сторіччі. Я з цього боку досі читала лише Карпентьєра, а кортить ще (особливо як із жіночої точки зору).

А оце:

потенційно ще цікавіше – жіночий ж таки погляд на Конкісту.

А! І знову “Азбука” – там пригадали, що російською ще не перекладали дебютний та титулований роман офігенної Кейт Аткінсон. Алілуйя, переклали.

Буде мені чим закривати квадратик “перша книжка улюбленого автора” у фем-бінго

Уфф, наразі все. Хіба що звітую: “Останню втечу” Трейсі Шевальє росіяни нарешті переклали, видали, вона вже встигла з’явитися у наших любих піратів, ну а я встигла її прочитати. Симпатичний меланхолійний роман про юну квакерку-англійку, яка переїжджає у 1850-му до Штатів та намагається прилаштувати звичні принципи до тамтєшньої “рабської” дійсності.

Алый Первоцвет by Emmuska Orczy

My rating: 4 of 5 stars

Якщо чесно, то за “Червоний Первоцвіт” я бралася “задля годиться”: ото чому б не присвятити, позіхаючи, двійко літніх вечорів класичному пригодницькому романчику у форматі “месник у масці”, як нічого серйозного читати не хочеться? І перші сторінки радо відповідали очікуванням: буремний Париж, озвірілий натовп, безневинні та шляхетні жертви Мадам Гільйотини, мужні британські визволителі – все, як годиться. Але перша глава, друга, третя… Збій програми.

“Первоцвіт-пімпернель” чесно здивував щонайменш двома речами. Перша – своєрідна манера оповіді. Я подумки бігала між “Вона, шо серйозно?” та “Та нє, це ж іронія, вже майже сатира…” – аж доки зависла на соломоновому “щось всерйоз, але більшість – несерйозно”. А чом би й ні. Революціонерів Емма Орці послідовно змальовує найкривавішими фарбами, поки не з’ясовується, що вони бувають правильні – помірні республіканці, що ніколи й нікого – та монстри. З іншими категоріями персонажів складніше. Спадково няшних няшок-французьких аристократів письменниця описує так, як Джейн Остен не всіх своїх несимпатичних героїв прикладала. А герої-англійці отримують своє ще гучніше. І після слів: “Общество нянчилось с сэром Перси Блейкни, потому что его лошади были самыми прекрасными, приемы — самыми пышными, а вина — самыми лучшими во всей Англии. Что же касается его женитьбы на «умнейшей женщине Европы», то никто ему не сочувствовал, так как он сам сделал свой выбор”, – я зрозуміла, що починаю закохуватися в цей двозначний текст.

Ну а з другою дивиною ще простіше. Пригодницький роман, де в центрі уваги мужньо-героїчні чоловіки, а головна дієва особа – жінка? Ну афігєть, загорніть ще. І нехай Маргеріт повниться чеснотами майже до меріс’юшності, а в критичний момент виконує почесний обов’язок чергової damsel in distress – це все одне приємна героїня, яка не збирається сидіти біля віконця, нервово жмакаючи хустинку. Узагалі, як на твір того часу та цього жанру, “Первоцвіт” на диво адекватний. І антигерої там на людей схожі; і роялі в кущах добре виховані та вистрибують у годящий для того момент; і героїзм якийсь спокійний та ретельно продуманий. Тож ці двійко літніх вечорів минули набагато приємніше, аніж спочатку здавалося.

View all my reviews

Намагаючись абстрактуватися від дійсності, вчора трохи прикупила нових книжок. І від учора ж не можу натішитися зіркою закупів. С огляду на обставини читво специфічне, зрозуміло, але все ж категорично рекомендую:

Інші романи – це Ціппер та його батько та – та-дам! – свіжоперекладений Гробівець капуцинів – книжка, на яку ми чекали, відтоді, як дізналися, що вона взагалі існує ) Давно українські видавці так не радували. Навіть пригадую, відколи – з Безіменної – дуже цікавої антології, яка дала мені чарівного копняка, завдяки якому я нарешті прочитала The Awakening Кейт Шопен.

***
Хотілося, аби так тішили частіше. Бо є в патріотичному бойкоті страшне. Можна жити без снікерсів, ретельніше обирати чай, уважніше читати етикетки косметики. А от книжки російських видавництв – моє найвразливіше місце. Хех, ну будемо підтримувати вітчизняного виробника. І добре, що є ще британські та американські – бо на наших перекладах сучасної літератури довго не протримаєшся. (ну і також – боги, бережіть Флібусту!)

***
І ще звернула увагу: від березня 2012 я вирішила робити списочок книжок, які в мене з’являються (різними шляхами – купую, дарують, вимінюю), і викреслювати з них прочитане. Була цікава динаміка читання надбань – бо на кожні мої закупи сімейні реагують однаково: Ти б спочатку те, що є прочитала! А я люблю, щоб нечитане стояло добрячими стосами – дитина дев’яностих, шо поробиш!

Енівей – минуло рівно два роки, тому можна робити якісь висновки. І не сказати, що вони не радують )
Марш із друзями – 158-а придбана за цей час книжка (до речі, спочатку я вносила в список все – і Льошкині обновки, які мені теоретично цікаві, і куплене для когось, що я й сама подивилася, але за декілька місяців зрозуміла, що це неправильно). Могло бути й гірше – якби не ридер.
І головне – зараз у списку лише 51 рядочок. Фух, я не пропаща!
Чи дарма я так вважаю?

Улюблені письменниці продовжують мене радувати, хоча й по-різному )
Зненацька з’ясувалося, що у березні вийшов новий роман у Трейсі Шевальє (Це та сама, що про дівчину із перлиною та мої улюблені Remarkable Creatures)

Цього разу – про квакерів та Underground Railroad. Треба брати.

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

чомусь цього разу я дуже забарилася із своїм щомісячним оглядом читаного. а, виявляється, публіка (в особі Льошки) просить )
отже, минуло лишень півлистопада, і маємо відгук про мй читацький жовтень

оскільки реальність категорично не надихає, продовжую занурюватися у внутрішню еміграції

нова серія вже в ефірі. мій читацький вересень під катом

лише другий день офіційної осені, а згадки про літо вже змушують сумувати. і не сказати, що воно в мене було якимось насичених. у відпустку не ходила, лише разочок з’їздила до ЗП… а що можна згадати? приймала гостей… виховуувала морську свинку… а! читала. читала я багато )

власне, пригадуючи, як я наприкінці травня вже згадувала про англоцентризм свого читання, вирішила було зробити собі подібні статистичні висновки щодо літніх місяців. а потім ідея трішки трасформувалася, ну то – маємо те, що маємо

якщо комусь цікаво, то скорочена версія читацького щодденика плюс невеличке рейтингове номінування під катом

хто про що, а я знову – про книжки )

останніми роками мене, дитину, що від казок колись одразу перейшла на Дюма та Вальтера Скотта, щиро засмучувала проблемність пошуку історично-авантюрних романів на середньовічному та постсередньовічному матеріалі…
та й загалом – історичних романів. нє, згодом знаходилися непогані варіації на соціально-побутову тему. а ще минулого року в руки потрапила колоритна стилізація під диккенсівське вікторіанство (добре, не під усього Диккенса, радше під Олівера Твіста)… так, це я про Fingersmith Сари Вотерс, яку у нас прилічні люди майже не читають, бо ж лесбійка пише про лесбійок, ач який ужас!..
але якраз з пригодницькими романами було все дуже сумно. бо з ними загалом яка проблєма? на історичному тлі діють та мислять цілком собі сучасні персонажі. тру? нє, не тру! і як таке читати…

аж тут абсолютно випадково, в мене книгообігу мені в руки нарешті потрапило дещо, дуже наближене до моїх вимог. настільки, що дочитувала я із думкою: My precious!
а йдеться про…

укотре подумалося, що зміни у ммм… _культурній щільності_ (?), хоч їх, бува, важко помітити, стають все вагомішими…
і так не помічаєш, не помічаєш, а потім рапотом: ой, а що то, а чого так?!

на мене останнім часом подібний ефект справляє Сьогун Клавела (якого я з перервами мучаю ще з лютого)

справа в тому, що Клавел пояснює японську специфіку (від їжі до історичних подій) не через якісь там примітки, а просто у тексті.. ну, тобто, персонажі щось сказали чи зробили, і автор береться розказувати, що до чого… воно корисно, але коли такі ліричні відступи на півсторінки трапляються посередині діалогу – щось не тойво…

ближче до середини книжки пояснень стало менше. і це класно, бо я спіймала себе на тому, що мені багато з них заважали. і лише нещодавно збагнула чому

бо деякі з них вже не конче потрібні. за якихось тридцять з гаком років світ змінився настільки, що нині читачеві з Заходу вже не треба пояснювати про Японію ВСЕ. від того, що таке сусі, до мотивації та технічних особливостей сепуку
сцукоглобалізація ))))

мабуть, з того, що я читала Марш Радецького – це найлюдяніший твір серед присвячених змінам суспільного ладу

зазвичай вони все ж таки жорсткіші. одні відверто чи стримано сатиричні: треба ж добити все, що було поганого. інші підкреслено нейтральні: мовляв, не про аби що писано, а про загибель варіанту порядку речей – як же ж тут позбавитися обов’язку справедливої фіксації. треті бувають істерично-сентиментальні: айяйяй, яке життя від нас пішло, хіба ж так можна… і майже завжди наперед виходить лад, порядок, спосіб життя. той, що був. той, що попереду. і читаєш вже про те _як змінилося життя_. _як згинула імперія_ а герої для оживляжу. вони статисти, приклади, ілюстрації. втілені гімни типовості чи навпаки – інакшості, функція яких – грати на загальну ідею.

а в Рота навіть загибель імперії викликає щире співчуття. бо приходить воно через сум за людей. світ яких просто повільно втік крізь пальці…

зі: чи за Ремарка взятися…

ззі: цікаво чи написав чи напише хтось настільки ніжні згадки про останні роки совка…

думаю взятися за Майже ніколи не навпаки Матіос. уже навіть зняла суперобкладинку та ходжу навколо.
видана вона, ніде правди діти, вай-вай-розкішно. приємно в руки взяти та погортати.
але окрім суто практичних міркувань про те, що через екстер’єр книжка стала невиправдано дорогою… мене ця її шикарність на якомусь рівні дратує.

розкішно видана книжка. хочеться навіть руки помити перед тим, як за неї взятися.
обережно гортати сторінки. повільно роздивлятися малюнки.
шанувати кожен аркуш. читати з повагою. мабуть, навіть вголос. родини, що зібралася навколо каміну, йопт.
читання як освячена дія. як коли книжки були рідкісними та коштовними. із повним усвідомленням почесності власної читацької місії.

а як на мене, це – анахронізм.
а книжка має бути зручною та _затишною_

Щось в цьому є: “Мы приходим из мира, где знали иные мерила прекрасного; мы смутно вспоминаем красоты, которыми не овладели снова; и в тот же мир мы возвращаемся”

Нє, я залишаюся атеїсткою, просто відчуття: ну воно має бути якимось іншим, кращим – не лише знайоме, а й, бува, заважає працювати…