Недарма завсідниці ФемБукс багато кажуть про море розливане цікавої ультра-сучасної (написаної переважно за останні десять років) жіночої фантастики. Чи фентезі. Чи містики – додайте потрібне. Я й ніби багато координатів в тому морі знаю, але часом трапляються такі шикарні сюрпризи, які фіг би за просто-так знайшла.

Остання така знахідка “Зоосіті” південно-африканки Лорен Б’юкес.

/читала російською, але повісити тамтешню обкладинку рука не здійнялась: вона не лише спойлерна, там ще й головна героїня з якогось бодуна білошкіра/

Цитуючи себе із ГудРідз:

Зоосити by Lauren Beukes
My rating: 5 of 5 stars

От африканську фантастику я досі не читала! Магічно-реалістичні про-фольклорні напівказки – було діло. А щоб фантастика… Нє, тут ще й не просто фантастика, а такий рідкісний звір як технофентезі – нехай навіть і урбан- та з виразно кіберпанковою естетикою.

Зінзі Грудень непросто живеться на світі. Вона колишня золота дівчинка з багатої родини, колишня журналістка, колишня (ну, майже) наркоманка – і актуальна вбивця свого брата. А у світі, де є Відлив, неактуальних тяжких злочинів не буває. Бо за кожен з них чорна доля нагородить Звіром-фамільяром, нагла смерть якого кінець-кінцем призведе до… Ну, ви розумієте. Але додатком до Звіра ще йде магічний дар машаві – щоб не було аж надто сумно. А з ними – як кому пощастить. Зінзі – професійна шукачка, що розплутує зв’язки між господарями та загубленими речами. Тільки їй цей талант ще вилізе боком.

У “Зоосіті” є хороша (хоча й нерівномірна за темпом) історія, класна головна героїня, прикольні другорядні персонажі і абсолютно приголомшлива реальність. Що треба, щоб сягнути масштабів антиутопії? У деяких випадках – нічого додаткового. Огороджені гетто, натовпи безправних біженців, соціальна прірва між бідняками та багатіями, всюдисущий СНІД, шахраї з їхніми “нігерійськими листами”, контрабанда корисних копалин, відголоски геноцидів, стрілянина на вулицях, в дорогих кварталах, в ресторанах та торгових центрах, корумпована поліція… Можна продовжити, але навіщо? Так, це Південна Африка as is. Красива країна, жахливе суспільство, негасимий попіл Апартеїду, що переконливо б’є по голові кожну зоолюдину в романі. У ПАР багатий “життєвий досвід”, а Лорен Б’юкес переконливо переплавлює його в літературний. І так кортить поставити-таки книжці теґ “антиутопія”… Але це було б нечесно. Нехай вже буде технофентезі. Маргінально-реалістичне до нервової гикавки. Яке вже є.

Що ще можна додати?

• Це дуже неприємна книжка. От чесно – деякі епізоди провокують ніфіга не фігуральну нудоту. Але це лише працює на загальний ефект. Не знаю, як кому, але для мене реальність тексту виглядала такою переконливою, що нуйогонафіг (здається, у мене криза добору слів…)
• Ця книжка змушує по-новому подивитися на деякі речі. І якщо проблеми біженців для нас вже аж надто знайомі, то з деякими іншими аспектами “африканської мрії” довелося зіткнутися чи не вперше. А я колись міркувала: чи не надто брутальний Кутзее… Пхе!
• І я вже ніколи не зможу дивитися по-старому на спам класу “Твоя допомогти мені отримай спадок”.
• Текст не є якимось специфічно феміністським, але все ж примітним з цієї точки зору. Наприклад, там мимохідь згадуються питання жіночої самореалізації, праці, проституції (цілком робочий кар’єрний варіант, а шо поробиш). Є й про насилля, але тут інформація подається… доволі цинічно. Адже Зінзі працює на шахрайський Синдикат і час від часу змушена зображати жертву всіляких негараздів – включно із груповими зґвалтуваннями…
• А ще мені сподобалася тамтешні фентезійні аспекти – як для урбан-фентезі, що часто межує із відвертою містикою, – магія цілком органічно вписана в загально-відомі й _поширені_ реалії світу, а навколо неї поволі розгортається своєрідна індустрія (власне чому я це діло атрибувала як “технофентезі” – хоча там є й технічно-магічні елементи, вказала би приклади, та вони спойлерні).
• Та й постмодерні текстові забавки там веселі. А про “Образ журналіста” можна навіть  реферет студоті писати. Теж… весело.
• Можна ще згадати няшного Лінивця, але це вже неспортивно…

А в цілому… воно хороше. Хоча й відверто “не для всіх” – надто вже специфічне, та й не позбавлене певних сюжетно-структурних недоліків. Хоча я таке – ніби шмат вирізаний з довгезної ряднини – люблю. Залишає простір для фантазування.

Зберегти

Зберегти