Я вже тиждень чи довше на Інстаграмі та у Фейсбучику дражнюся й всім обіцяю відкрити нову блоґ-рубричку. Сьогодні дійсність мене остаточно присоромила. І перший огляд призабутих, часто  малопопулярних чи просто не дуже відомих з тієї чи іншої причини, але однозначно крутих книжок хочу присвятити ненайтиповішому для українського ринку томиську.

“Безіменна“, що її 2012 року видала “Кальварія“, – явище небуденне. Це справді дуже пристойна антологія оповідань американських авторок (переважно 20 століття). Цитуючи анотацію:

Презентована антологія має феміноцентричний характер, що зумовило підбірку винятково жіночих імен літературної історії США ХХ ст. та визначило її тематичний стрижень — конструювання художньої моделі жіночої ідентичності. Структурована за хронологічним принципом, вона дозволяє помітити внутрішню динаміку, що характеризує розуміння проблеми жіночого самовизначення.

Переклад творів, включених до антології, здійснено групою молодих випускників Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Буду чесною: до перекладів питання є,  до частині – навіть чимало. Але, якщо трішки абстрагуватися, залишається чудова книжка із доволі ґрунтовною передмовою, короткими біографічними довідками і логічною добіркою персоналій (хоча мені дуже не вистачало Енні Пру, але то вже таке). А от що тут добре – то це якраз обіцяна презентація “динаміки” літпроцесу та ретельне ставлення до розмаїття наративів. Зрозуміло, що в 224 сторінки багато не увіпхнеш, але гарна спроба розмітити літературну мапу.

Що ж там є?

У тому порядку, як оповідання подані:

• є Кейт Шопен із чотирма текстами. Двома на каджунську тематику (“Акадійський бал” та “Буря“), одним – про любовно-міжрасовий конфлікт інтересів (“Дитина Дезіре“), та останнім (але ж першим в добірці) є крихітна “Історія однієї години“. Я колись назвала цю новелку “Вичерпним поясненням, для чого потрібен фемінізм, на трьох сторінках”. Це грандіозне пересмикування (я це вмію), але якщо казати серйозно, то “Історія” є справді якісним тестом. Якщо читачеві нічого не муляє й взагалі не зрозуміло, звідки там такий фінал – ну ок. Але ж якщо щось починає десь свербіти – Welcome to the real world.
• Шарлотта Перкінс Ґілман – візіонерка і ікона. Тут довго думати не треба – в антологію увійшли знакові й значущі “Жовті шпалери“: найстрашніша (як на мій смак) історія про божевілля й бездоганне відображення газлайтингу, створена за 50 років до загальновідомого фільму).
• Едіт Вортон – дорога моєму серцю королева драми та співачка “Позолоченої доби”. Про неї багато хто знає навіть з тих, хто не читав Пригадуєте “Вік невинності” Скорсезе? Оце вона. А тут маємо “Інші два” – класична для авторки компактна сімейно-соціальна драма.
• Вілла Кесер – а це вже королева Фронтиру, яку я дуже люблю за ностальгійно-охайне змальовування іммігрантського аспекту американського суспільства. А в антологію входить “Концерт Ваґнера” – коротке оповідання… ну, скажімо, про мрії й захоплення.
• далі маємо велику й жахливу Фланнері О’Коннор. Вона – не королева, вона – богиня південної готики, голос упосліджених (в тому числі – з релігійної точки зору), божевільних, збоченців. У “Безіменну” включили “Порєдних селян” зі збірки “Добру людину важко знайти” – і це хороший вибір, красномовний.
• нобелівська лавреатка Тоні Моррісон – перша з чорних письменниць в цій добірці. “Речитатив” – це сумне та дуже виразне оповідання про те, як далеко можуть розійтись стежки життів, що починалися в плюс-мінус схожих умовах.
• пулітцерівська лавреатка Еліс Вокер, чий “Пурпуровий колір” я банально боюся читати. В антологію взяли набагато легший, але також дуже промовистий “На щодень” – цікавий текст про різні варіанти вибудовування чорної ідентичності.
• Мексін Гонґ Кінґстон – американка азійського походження. ЇЇ оповідання-міркування “Безіменна“, що дало назву книжці, – спроба препарації традиційних цінностей (тм) на китайському матеріалі, але очима вже американки.
• Леслі Мармон Сілко – одна з найвідоміших голосів Native American Renaissance. Коротке оповідання “Людина, яка викликала дощ” якраз і присвячене спробам зберегти (ну, час від часу – й відродити) традиції в сучасному світі. А трагічна “Колисанка“, в свою чергу, оповідає про драматичний конфлікт старого й нового.
• Сандра Сіснерос – і ще одна королева – Чікана-літератури – писань американок мексиканського походження. В книжці наводять кілька її шматків із  культового роману в новерах “Будинок на вулиці Манґо“, присвяченого дорослішанню власне дівчинки-чікани.
• Урсула Ле Ґуїн для епітетів, гідних якої,  бракує ми слів. З усього доробку живої легенди гуманістичної фантастики та фентезі в “Безіменну” взяли “Ті, хто покидають Омелас” – проста й доволі нейтральна оповідка, така собі “Лотерея” Ширлі Джексон навиворіт.

Отаке воно є. Категорично раджу – це, може, й неідеальний апарат для занурення в дискурс, але цілком справний.