Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

“Держава богов” мене не дуже порадувала, адже цього разу роман був сфокусований на богонародженому персонажі – а не демонстрував божественні проблеми через призму смертних жінок (схема, за якою були побудовані перші дві книжки). Виразно нелюдська логіка в цьому випадку не дуже й витанцьовувалася, логіка сюжету потребувала затягування ритму оповіді, і якось воно в руках розлазилося на шматки: отут цікаво, а там вже й не дуже. А от коли в епілозі письменниця повернула персонажів із попередньої книжки та із звичною розстановкою – усе миттєво стало на свої місця. Цікаво тепер подивитися на оповідання – вони, схоже, за обома схемами робилися.

А тепер те, що ще чекає на свою чергу. Або я сама чекаю, бо книжка ще не вийшла.

Коли була малою, навіть не уявляла, що книжок Мері Нортон про позичайків більше за чотири. Тому кілька років тому в мене стався натуральний культурний шок. Майже одразу по тому замовила усю пенталогію англійською, і відтоді повільно прочитала… рівно чотири книжки свого дитинства. До п’ятої чомусь боюся підійти, хоча ондечки вона – на полиці лежить.

Після дитячого логічно перейти до підліткового.

По-перше, я чекаю коли чи то навесні, чи то вже влітку “Урбіно” видасть продовження “десертного” циклу Йоанни Яґелло – це дуже симпатичний польський реалістичний янг-адалт – в міру романтичний і в міру соціальний (не жорстко, як у багатьох скандинавських випадках, але й не з солодкою імітацією проблем, як це трапляється з українськими книжками).

А по-друге, у мене ще недочитана бретонська трилогія Робін ЛаФіверс (спроба “продати” підліткам історію втрати бретонської незалежності у фентезійних шатах), яку повним складом були номінували на Міфопоетичну премію. Остання книжка має бути нестандартною, адже в перших двох випадках головними героїнями були доволі бойові дівки, а третя подружка – тиха Аннітт – цілителька.

Далі – майже підліткове, адже йдеться про історію дорослішання – хоча вже класичну. Треба-треба-треба прочитати останню книжку, що оповідає про життя Кейті та Бейби – двох молодих ірландок, що влаштували собі локальну сексуальну революцію (перші книжки Едни О’Браєн з цього циклу були в Ірландії заборонені – бо розпусні).

Ну а далі вже улюблене й фантастичне.

Мені вже трохи соромно, бо

а) давно варто добити зомбячу трилогію Міри Ґрант (вона ж моя улюблена Шонан МакГвайр). Але тут є тонке місце – від книжки до книжки відбувається зміна оповідача, причому вона дещо збоченно замотивована. І якщо перша книжка – “Корм” мені безумовно сподобалася, то друга – “Дедлайн” – зайшла набагато важче, а третьої – “Блекаут” я трохи боюся, бо там сюжет пішов у ті конспірологічні нетрі, де не кожен письменник чи письменниця легко пройде.

б) дуже важко закривати улюблений цикл, але мені вже кортить почати перечитувати його спочатку, а тут варто дочитати до кінця, щоби уповні той початок переоцінити. Ідеться про прекрасну й майже нескінченну бараярську сагу Лоїс Буджолд. Я ще не читала ані книжку про Айвана, ані свіженький “сольник” про Корделію.

в) найскладніший пункт в цьому списку. Соромно зізнатися, але у мене все ще не дочитана апокаліптична трилогія Маргарет Етвуд, і то враховуючи, що”Рік потопу” одна з моїх улюблених книжок. Причина не те, щоб справді сміховинна, але не дуже поважна: я все ще побоююся читати Етвуд в оригіналі. Українською її немає. Російською ця книжка виходить от просто зараз – після того, як переклад полежав у шухляді, здається, більше року, бо – подейкували – сусідські правила книжковидання так просто не пропускали текст, де неодноразово згадується наркота, а обмежувати розповсюдження видавцям не дуже хотілося. Моралька: казали, що текст “редагується”. В якому вигляді він побачить світ – фіг його зна. Чи треба це читати в тій формі, що він може набути – фіг його зна в кубі. Передчуття у мене погані. Здається, час прокачувати сміливість!

“Отаке”.