За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

“Дети ворона” повільно й зі смаком розповідають історію про те, як на голови двом дітям (згодом Шурка та його старша сестричка Таня розділяться та зустрінуться лише в фіналі – а шкода, паралельна оповідь могла б бути цікавішою, ну, або мені просто та дівчинка вигляда цікавішою) падає увесь їх світ. Звичне життя розчиняється в сірій імлі й тікає крізь пальці. Колись улюблене місто перетворюється на ворожий лабіринт, знайомі люди дітей чомусь не бачать, звичні фрази набувають нових значень, які ще треба розшифрувати, і навіть птахи відмовляються розмовляти з бідолахами. Попереду в Шурки жаска одіссея, в якій буде й жебрацтво з крадіжками, і чергування під Сірим Будинком, і інтернат для ворожих дітей. Авторка охайно розставляє чек-пойнти реалій, створюючи картинку непересічної кріпоти. Варто на хвильку зупинитися, подумати, оцінити, що йдеться про малих дітей – і волосся з переляку намагається сховатися назад у рідне цибулиння.

Аби створити контраст письменниця, з одного боку, обережно перераховує ознаки нормального світу (пітерцям видніш, наскільки там все правильно, але картинка вимальовується опукла), з іншого – з розмахом вводить казкові (або магічно-реалістичні) деталі, які й спрощують пояснення для молодших читачів, й змушують сивіти доросліших. Неприязні птахи, що перетворюються на чи не єдиних співрозмовників. Сірі Люди. Стіни, що дбайливо відрощують вуха та очі. Лискучий Чорний Ворон, який краде людей. Але головна й найбільш потужна метафора тут невидимість.

— Почему они нас не видят?

Шурка и Король вовсе не были прозрачными. Они испытывали голод и ели, хотели в туалет, спали, мерзли, уставали, как самые обычные люди.

Король фыркнул:

— Не хотят — вот и не видят.

— Так можно? — поразился Шурка.

— А ну их, — сказал Король. И цыкнул сквозь дырку между зубами.

І бідний малий Шурка поволі вчиться розуміти: чому одні люди відмовляють помічати інших, чому діти ходять строєм, кого і за віщо забирає Чорний Ворон.

«Какой же я шпион? — думал Шурка. — Я же не шпион».

Мысли опять забегали, застучали. Шурка лихорадочно соображал. Он чувствовал, что вот-вот поймет что-то важное, но не успевал за собственными мыслями. «Она думает, что я шпион. Я думаю, что она шпионка. И мы все думаем друг на друга».

Схему “Про репресії для найменших” “Дети ворона” відпрацьовують чітко й логічно. І, хоча під кінець додаткові метафори мали вже трохи нав’язливо-дидактичних присмак – бо буквалізації передали, а сюжет побіг галопом – читати повість було дуже цікаво. Але весь час переслідувала думка: ну чому, чому таке дітям не пишуть на київському чи львівському матеріалі (про запорізький чемно мовчу)? Того матеріалу – хоч греблю гати, своїх впізнаваних маркерів теж достатньо, а про знайомі вулички воно все ж інакше читається, аніж про чуже місто. Бо підручник підручником, а казка лишається хорошим способом не лише пояснити, як це було, а й показати: таке могло відбуватися із звичайними людьми, з нормальними дітьми – такими, як теперішні. Тільки їхнє життя могло будь-якої миті посіріти, а за кутом вночі чатував Чорний Ворон.

PS: попри те, що текст справді створює дуже моторошне враження, читався він доволі рівно, поки…

Jedem das Seine, вопчім… Перепрошую за не таку вже й нєвтємну алюзію. Кожній людині свій тригер, і я навіть заздрю тим, для кого їх історія не запасла.

Лише кілька фраз оптимістки Лєночкі розірвали мене на сто тисяч зло схлипуючих істоток.

— Десять лет, сказал. Ждите. Муж мой вернется через десять лет. Только писать ему нельзя и телеграммы слать нельзя.

Шурка смотрел на нее с ужасом: десять лет! Ему было семь.

— Дурачок. Десять лет для любви — пустяки.

Она была счастлива.

Десять лет без права переписки. Ой всьо.

Десять років, сказали вони їм. Мого прапрадіда було взято під варту 27 квітня 1938 року. Розстріляно – 27 вересня того ж таки 1938-го. Але скільки було можна (треба ще уточнити, але, здається, поки німці не прийшли), для нього приймали посилки. Це листуватися не можна, а пєрєдачкі – отчего ж і нє взять?

Не розуміти. Не пробачати. Пам’ятати.

Завжди.