Підчитування мого майже нескінченного списку міфопоетичних номінантів – справа кропітка. Системно взятися за завдання: вичитувати роками чи бібліографіями конкретних письменників – це так просто, що аж не цікаво. Але спроби встановити якесь чергування поки що провалювалися. Наприклад, найпростіший шлях – пунктирчик “Доросла-дитяча”. Проблема в тому, що я трохи побоююся тамтешніх дитячих книжечок, хоча поки що все з читаного подобалося.

Власне основна причина побоювання – розуміння, що від цільової аудиторії я страшно далека. Тут ще треба сказати, що сучасна література для старших підлітків – любий моєму серцю янг-адалт – за замовченням йде до дорослої категорії. Вікове обмеження дитячої – до 13 років. А це все ж таки специфічні книжки. Тим не менш, все, що мені поки що траплялося, було “прикордонним” – тексти, розраховані на підрощену середню школу, десь так 11-14 років приблизно. Але настала, настала черга читання чесно дитячої книжки з офіційною віковою рекомендацією 8-12 років, та, здається, її можна й трохи молодшим читати – якщо з батьками та поясненнями. Йдеться про переможницю 2010 року Ґрейс Лін, яка за свій казковий роман отримала не лише Міфопоетичну премію, але й Newbery Honor (тобто номінацію на чи не найпрестижнішу нагороду в американському дитліті) і має ще кілька нішевих досягнень. Що ж там за роман такий?

У крихітному та злиденному селищі у підніжжя Неродючої гори живе маленька Міньлі та її батьки. Сім’я в них доволі традиційна: тато-мрійник, що розповідає казки, та мама-Єхидна, яка нарікає на долю. Сама ж Міньлі дівчинка розумна, але добряче підірвана. То наслухавшись маминого буркотіння та татових апеляцій “Спитай в Місячного Діда, він все знає!”, дитина подумала, ретельно зібрала потрібні речі й пішла шукати Нескінченну гору, з якої можна піднятися до самого Місяця. Дорогою Міньлі зустріне балакучих Золотих рибок, примарного, але дуже агресивного Тигра, не-дуже-справжнього-Дракона, Хлопчину-з-буйволом, замріяного Короля, бешкетних близнюків та інших цікавих людей та нелюдів. Ну й Місячного Діда також – як жеж без нього обійдеться!

Американка китайського походження Ґрейс Лін каже, що для неї “Де гора стрічає Місяць” є своєрідним триб’ютом китайським народним казкам, які в її дитинстві можна було прочитати або в куцих – на сторіночку – переказах англійською, або вже китайською, але докладно, з подробицями та красномовними деталями. І її квестова казка фактично є подорожжю китайським фольклором для найменших. Одні історії розповідаються прямим текстом – персонажі постійно переповідають одне одному легенди. Інші вплетені в сюжетну канву. Деякі з них доволі універсальні і легко зчитуються – наприклад, казки про жадібних мавп та того ж таки заздрісного Тигра з іншими звірьми могли б відбутися в будь-якій місцевості. А от інші натякають на себе в манері, вже близькій до “дорослого” постмодерного цитування. Моя казка-фаворитка тут – умовний приквел до знаної легенди про Небесну Ткалю та Пастуха.

Та з усім іншим, ця книжка все ж таки є доволі сучасною та цілком американською. Виховні елементи там звичні, мораль – доброта й дружба понад усе – також, та й середовище до героїні дуже дружнє. Справжні народні казки в цьому плані набагато суворіші, а тут маємо люблену дитину, до вибриків якої ставляться доволі поблажливо, всі навколо її готові підтримати, і навіть нікого сюжетним шляхом не з’їдять – ну, хіба що купу персиків.

Дуже б хотілося побачити таку книжку українською. Вона мила, цікава, помірно лячна, з симпатичною системою цінностей та справді захопливим колоритом. Уже не кажу, що ті маленькі притчі можна перечитувати нескінченно, і там є, про що подумати й дорослій людині. А ще в ній шикарні авторські ілюстрації-стилізації. Але, судячи з того, що бачать мої очі, перекладний дитліт у нас переважно європейський (з перекосом в умовно германокультурний, хоча трохи з романських країн також є плюс польське підліткове) та “білий” американо-канадський. Екзотика ж за збірки народних казок далеко не відходить. Цікаво, чому так?  Можна було б сказати, що “Мультикультуралізм для нас неактуальний”, але це спірна теза. Та й кому воно неблизьке (і тому комерційно непривабливе): видавцям, батькам, самим дітям? Я колись казки з Індії, Східної та Середньої Азії і особливо Африки та Океанії до дірок зачитувала, і полювала на книжечки про “дітей з інших країн”. Але також в малому дитинстві я ще й не в монорасовій місцевості жила, то, може, воно теж якось давалося взнаки. Хто зна. Але що більше розмаїття, то цікавіше, хіба ні?