Формально для мене флешмоб #bookchallenge_ua скінчився ще під кінець серпня, коли я досягла запланованої мети – прочитала 150 книжок. Але тоді залишалася недовиконаною одна з особливих умов. Сьогодні рік вийшов, і мушу констатувати: місяця з гаком не вистачало, аби швиденько закрити головну прогалину. Та все ж таки я старалася.

Останній “кадр” є таким.

Книжки, написані жінками – 164/150

Із них:
українською (паперові видання) – 46 (42)/50
англійською – 35/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 26/25

Як і передбачалося, прочитати за сорок днів 14 книжок українською було б можливо. Але на ділі до гри долучилися передбачувані “Ні, я хочу читати інше”, “Ні, я хочу читати англійською”, “Ні, я взагалі не хочу читати!”. Та треба ж розказати про той десяток, що все ж таки!

Олена Захарченко “Хутір“: чудова казка для “середнього шкільного віку” про те, як зі звичайної дівчинки росте лісова царівна – яскраво, переконливо і гарно вкорінено у фольклорно-літературну традицію.

Галина Пагутяк “Урізька готика“: магічно-реалістична коротка сага про сільські біди людей та нелюдів (нещодавно писала окремо).

Лариса Денисенко “Відлуння: від загиблого діда до померлого“: короткий роман про те, як копирсання в родинних травмах приводить героїню за ручку до простого жіночого щастя (тм) – сюжет стандартизований, деталі й другорядні персонажі – класні (а ще там є офігенна такса Троль).

Наталка Ліщинська “Нова людина“: українська біопанк-антиутопія про те, як генномодифіковані красені й розумнички винищили людство, вношу поправку, спробували винищити людство (писала докладно).

“Чат для дівчат“: симпатична антологія підліткових оповідань – є одне неймовірно класне, два-три дуже симпатичних, інше – мило, але трохи беззубо.

Елізабет Ґілберт “Природа всіх речей“: довгий та повільний роман інтелектуального виховання однієї поважної дами (також є пост).

Малала Юсуфзай та Крістіна Лем “Я – Малала“: також роман виховання – тільки автобіографічний та моторошний, про те, як більш чи менш звичне життя повільне перетворюється на абсурдистське жахіття.

Мелінда Надь Абоньї “Голуби злітають“: і ще один роман виховання – тільки цього разу іммігрантський і також болісний, бо йдеться про те, як згадувати сонячне балканське дитинство, сидячи у Швейцарії, коли _там_ – війна.

Патриція Гайсміт “Талановитий містер Ріплі“: чарівно гомосоціальний трилер про бунт маленької людини – і це набагато крутіше, ніж здавалося за екранізацією.

Галина Пагутяк “Сентиментальні мандрівки Галичиною“: категорично суб’єктивний тревелог із письменницьким присмаком – і то дуже класний (є відгук на ГудРідз).

Усьо. Фініта.

Але про щось можу ще докладніше розповісти. Варто?