Уже дуже давно не створювала своїх улюблених списків з читаного/нечитаного, а тут один такий практично сам себе склав. Я дочитувала була “Англійського пацієнта” та “Леді Африку” і почала згадувати, а що ще я читала про європейців та американців на Чорному континенті, а що лише збираюся читати. А коли вже десятка назбиралася, вирішила, що час ділитися.

Але просто “про Африку” – це не надто цікаво, тому в сьогоднішньому списку своєрідні книжки – про те, як в Африці жилося-велося білим жінкам. Майже всі тексти так чи інак зачіпають колоніальний період, а мені завжди було цікаво дивитися на те, як колоністи або уже й колонізатори пояснюють собі й людям свою присутність на чужій землі. Але це радше політичний розріз, тоді як жіночий аспект надає ще іншого звучання. В одних випадках він є більш побутовим (зокрема розповідає про речі, про які письменники чоловіки не прохоплюються – наприклад, з чого їсти готувати, коли звичних продуктів нема). А в інших – саме в жіночих голосах соціально-емансипаційна проблематика звучить яскравіше, бо може торкатися спостережень за механізмами подвійної дискримінації. Як би воно не було, ось вони – десять книжок про “білих леді”.

П’ятірку читаного нехай вже передбачувано відкриє першою та сама “Леді Африка“.

Я про неї нещодавно писала докладно, а тут лише скажу, що Африка у Поли Маклейн є, в першу чергу, тлом – дуже незвичним, але все ж таки тлом. І письменницю, і її героїню більше хвилює те, що відбувається поміж білого населення Кенії. Зате з емансипацією там все гаразд, адже Берил Маркгем спробувала себе і досягла неабияких успіхах в двох “показового чоловічих” сферах.

Друга книжка близька до першої тематично. “Ніде в Африці” – це також роман виховання про білу дівчинку, яка несподівано для себе опинилася в новому місці. Тільки тут йдеться про родину євреїв-втікачів з Німеччини, які в Кенії опинилися невипадково, але готовими до такого переїзду не були. Роман Стефані Цвейг сюжетно спокійніший, але багатший на деталі. Та й розповідається у ньому про людей, яким в Африці велося складніше – ніщо не готувало родину поважного адвоката до роботи на землі десь вже за краєм звичної цивілізації.

Книжка третя – вже про дівчину, яка поїхала до Африки дорослою, але щодо усвідомленості такого вибору ще можна посперечатися. Героїня порівняно маловідомого роману Гелен Філдінг (ну, так, ця книжка – не “Бриджит Джонс“) вирішила лікувати сердечні рани затятою роботою. Волонтерською роботою. В африканському таборі для біженців. Попри цілком мелодраматичну фабулу, Cause Celeb (яку російською переклали як “Причина успеха“) на ділі сповнена доволі недоброї сатири, спрямованої проти європейців, які в своїй шляхетній справі в останню чергу керувалися  потребою до альтруїстичних вчинків.

Четверта книжка – теж якоюсь мірою виробничий роман. “Місячний тигр” наприкінці 1980-х забрав одного з Букерів, і цілком – як на мою думку – за діло. Пенелопа Лайвлі написала дуже покручено-збоченну версію історичного роману, в якому торкається однієї з наскрізних тем своєї творчості – механізмів людської пам’яті і пам’яті громадської. До чого тут Африка? А головна героїня під час Другої світової працювала прифронтовою кореспонденткою в Єгипті.

А п’ята книжка переконливо прямує в бік чесно розважального пригодницького роману. Дев’ятнадцяте століття, дослідження екзотичних місцин, пошук (ну, зі своїми особливостями) скарбів – все, як у класиків, тільки у Беатрікс Меннерль головна героїня – дівчина. Про молоду німкеню у джунглях Мадагаскару я вже теж писала окремо, дуже симпатичний роман вийшов.

У свою чергу, п’ятірка нечитаного переважно складається з класики та уже-от-майже-класики. Усі тексти в ній хрестоматійні, і не-читання більшості з них мене добряче присоромлює.

Ну, не змогла я, не змогла почати цей список з чогось іншого. Перша книжка – це “Із Африки“, мабуть, найвідоміший текст такого роду, і екранізація 1985 року з кількома Оскарами добряче на цю відомість попрацювала. А я сподіваюся, що та ж таки “Леді Африка“, де Карен Бліксен є однією з головних героїнь, нарешті замотивує мене прочитати книжку, написану самою баронесою.

Друга книжка належить до плюс-мінус тієї ж вагової категорії, але написана значно раніше. “Історія африканської ферми” Олівії Шрайнер є класикою “піонерської” прози на африканському матеріалі. А що йдеться про поселенців-бурів у Південній Африці, то ще цікавіше читати (до того ж, це книжка “непростої долі” (тм) – після початку Англо-Бурської війни вона почала викликати змішані почуття у своїх британських шанувальників).

А, і про бурів, щоб двічі не ставати. У нобелівської лавреатки Надін Гордімер я читала лише оповідання, хоча романи у неї, схоже, також цікавезні. До цієї добірки найбільше пасує як третя книжка Burger’s Daughter – про дівчину з родини білих-аболіціоністів-майже-революціонерів, яка не певна, наскільки сродним для неї є шлях її батьків. Але не виключено, що July’s People з їхньою моторошною анотацією прочитаю раніше…

І, якщо вже говоримо про нобеліанток та Південну Африку, то не можу не вписати сюди перший роман Доріс Лессінг (уже четверта?). Я у неї читала лише “П’яту дитину“, і от зараз не можу собі пояснити, як примудрилася оминути увагою “Трава співає“, що ідеально вписується в буденний мастрид.

А як згадувати про мастрид (буде п’ятою), то треба починати з The Poisonwood Bible. Уже кілька років накручую кола навколо (перепрошую), здається, найвідомішого роману американки Барбари Кінгсолвер, але все чомусь не можу насмілитися. Лякає мене трохи ця книжка про намаханого місіонера та його нещасну родину. Лякає, але й приваблює.

Усі списки “Двічі по п’ять”