Маленьке зізнання: я дуже неохоче читаю популярну навколопсихологічну літературу, коли вона стосується тематики екстраверсії/інтроверсії. Це суто травматичне: надто вже багато подібних статей/матеріалів/книжок серед підтекстів мають “Корисні поради інтровертам: як сервірувати себе, щоби екстравертному світові було зручніше виїдать ваш мозок”. Тому на книжку Сьюзен Кейн, що її видав Наш Формат я дивилася з легким острахом, поки інші інтроверти та інтровертки не перевірили на собі і не сказали: читати можна, воно класне.
І справді виявилося, що воно цілком класне, проте не завжди тими місцями, що я від них очікувала. “Взагалі” – це цілком симпатичний науково-популярний нонфікшн, де “селф-хелп” складова є факультативною і пристойно помірною, а розділ з посиланнями радує око щонайменш товщиною (ну і в принципі там багацько цікавих приміток). А в “деталях” там вистачає прикольних несподіванок, з яких я виокремила для себе кілька корисних “уроків”.
Урок 1: книжку про психологію можна і треба починати із культурологічного екскурсу. Алілуя! Розповідь про ідеали та зміни у їхньому сприйнятті, про набір “гідних” рис особистості у різні часи та для різних культур, про повільне трансформацію уявлення про припустиме і правильне з огляду на соціально-економічні зміни – все це у “Силі інтровертів” читається дуже круто. На моменті про “Голлівудські зірки як новий взірець” я вже в цю книжку закохувалася. Небагато треба для щастя людині, що спорадично захоплюється історією ідей.
Урок 2: книжка про психологію можна і треба нашпигувати даними з царини психофізіології – вийде захопливо і переконливо. Говорячи про інтровертність Сьюзен Кейн намагається рити вглиб і з’ясувати, що саме в роботі мозку може обумовлювати таку кричущу різницю між людьми різних типів. Окрема цікавинка це те, що авторка розплутує цей моток послідовно, раз у раз вказуючи: у той час панувала така точка зору, а згодом вона була підтверджена або спростована. Світлою звісткою про те, що “виплескувати емоції” може бути не настільки корисно, як раніше вважалося, я аж побігла ділитися.
Урок 3: книжка про психологію не обов’язково має бути гранично практичною. Взагалі то, “Сила інтровертів” по-своєму є, є практично-орієнтованим виданням, проте її не перекошує в бізнес-посібник “Як єдино вірно поводиться з людьми”. Щиро визнаю, що розділи, зосереджені на екстравертності сучасної корпоративної культури США читати було… ну, не нудно, але не настільки цікаво, як інше. Пояснення тут просте: я дуже сподіваюся, що мене ця культура не торкнеться, бо місцями читалося то все як соціальна фантастика з елементами антиутопії. Але якщо опрацювати ці розділи “під олівець”, то трохи лайфхаків навизбирувати можна. Тим більше, що…
Урок 4: книжку про психологію можна писати не з позиції “згори” і не впадаючи водночас в панібратство. Письменниця неодноразово використовує один прийом: вона описує свого “клієнта” – інтроверта з проблемами, а потім зізнається, що мова йде про неї саму. З одного боку, це допомагає скоротити дистанцію між читачами та авторкою. З іншого – вона показує, як її теоретичні побудови працюють на практиці або ж навпаки – з якої практики виросла теорія. У книжці чимало прикладів, коли загальні твердження ілюструються конкретикою з життя певних людей (не лише самої Сьюзен Кейн). У деяких випадках це трохи втомлює, але на нескінченний потік баєчок (що з американським поп-нонфікшеном бува) “Сила інтровертів” не перетворюється. Алілуя-2, що тут ще скажеш.
Урок 5: книжку про психологію можна і треба писати із урахуванням розмаїття досвідів. Якщо подумати, в інакшому випадку книжка про інтровертів – дуже велику категорію Інших – звучала би дивно. Але тут все гаразд – Кейн звертає увагу на те, що різні речі можуть проживатися про-різному людьми різної статі, етнічності, різного культурного бекграунду і тому подібне. Мене окремо радували ті кілька моментів, коли у розмові про жіночу інтровертність мова заходила про специфіку жіночої же соціалізації (до речі, авторка подекуди відверто уникає гендерних узагальнень там, де вони, здавалося б, “культурно” напрошуються). Ну і розділ про конфлікт екстравертної та інтровертної культур на прикладі доль дітей з азіатсько-американських родин читається з майже екшеновою напругою.
Урок 6: книжку про психологію можна написати так, що навіть загартованого читача пройме. Тут ще одне маленьке зізнання: “Сила інтровертів” гарна вже тим, що вона написана інтроверткою для інтровертів. І так випадково склалося, що багацько з нейропсихологічних даних, про які згадує письменниця, я вже знала. Тому мені майже всю дорогу книжка читалася як бадьоре узагальнення, що допомагає струсити порох з давно відомого, розкласти його по поличках, посортувати аргументи та наклеїти бірочки “Ну я ж казала!”. “Це хороша книжка, але більше для інтровертних підлітків та екстравертів, бо дорослі інтроверти оце все про себе вже знають, навіть якщо не в курсі, як воно працює на рівні медіаторів”, – думала я. А потім гримнув маленький розділ з практичними порадами про виховання інтровертних дітей, і світ обвалився мені на голову. Виявляється, життя могло бути простішим. Виявляється, багатьох жахіть дитинства з кривою соціалізацією можна було уникнути. Виявляється, вже існують методики, що “вчать готувати” таких дітей, якою була і я. А оце було боляче! Але я вдячна за цей біль. Зарозумілість – це погано.
Урок 7: жодна книжка про психологію не пояснить, чому світ облаштовано так несправедливо. Ні-ні, Сьюзен Кейн спробує дає відповіді на деякі питання з категорії “Чому екстравертні ідеали опинилися на коні?”. Більше того, вона стримано, але відверто говорить про переваги та небезпеки псевдоекстравертності як шляху соціалізації інтровертів, готових до цього щоденного подвигу. І якщо читати уважно, то в тексті чимало безцінних порад про те, як саме можна маніпулювати екстравертами, розпізнаючи механізми, що керують їхньою поведінкою (shame on me, ледь утрималася від конспектування у блок-схемах). Але на головне питання номер один: за що це інтровертам? – книжка не відповідає. На головне питання номер два: коли інтровертів залишать в спокої, не заважаючи бути такими, якими є – прямої відповіді теж нема, але письменниця всіляко рекламує переваги інтровертів (очевидно, екстравертам). Гармонійне майбутнє поки що навіть не в проекті, але, здається, простору для маневрів стає більше. Ну, от відомий нонфікшн про інтровертів переклали українською – уже плюс. Є що тицяти в руки затятим екстравертам! І я дуже вдячна Нашому Формату за можливість прочитати цю книжку.
PS про видання: до оформлення, як і завжди, жодних питань – самі компліменти. Переклад цього раз теж доволі рівний та гладкий (хоча кілька незручностей трапилося, але деякі були мої власні: наприклад, проблема з автоматичнім розпізнанням пари актОр/Актор). Але є у цієї книжки особливість… Мабуть, радше редактури, аніж перекладу, про яке хочу розповісти окремо.
Почнемо здалеку: Наш Формат входить до числа небагатьох українських видавництв, що чутливі до фемінітивів. Але в “Силі інтровертів” з тією чутливістю сталося щось дивне. Приблизно те ж саме, що й в епічному двобої англійського оригіналу Ancillary Justice та її російського перекладу. Тоді перекладач зрозумів, що дефолтний граматичний рід у світі Енн Лекі – жіночий, але скористатися тим розумінням на практиці уповні не зміг. Тож переклад світиться конструкціями навроді: “Девочка сказала, а потом ребенок побежал”. От і в тексті “Сили інтровертів“, по-перше, щось незрозуміле коїться з фемінітивами: тут є, тут нема, там можна випадково зустріти щось таке майже екзотичне як “професорка”, а в іншому випадку жінку назвуть “співрозмовником”, хоча до “співрозмовниці” ніби навіть в пуристів претензій нема. А, по-друге, тут пишно цвіте ота сама проблема дефолтного граматичного роду, що породжує усміхнених химер: “Першим виступав тренер з ораторського мистецтва. Ця жінка розповідала, як слід виступати з доповіддю, щоб вразити людей”.
І такого в тексті ще є. А краще було б без нього.