Здається, у мене з’явилася прикра звичка – починати пости фразою на кшталт: “Я не була впевнена щодо читання цієї книжки, але коли вже з’явився український переклад…” Цього разу йдеться про класику-класику, обережне ставлення до якої спричинила фабула. Так, я багато чула про Джин Вебстер, але коли почула, тоді й прочитала стислий переказ сюжету “Довгоногого дядечка“. А проблема в тому, що у версії стислого переказу ця маленька книжечка може мімікрувати під любовний роман, до того ж найгіршого етичного гатунку. Але (тм). По-перше, любовна лінія там направду не настільки бридка, як може здатися з переспіву рабиновичів. По-друге, вона ще й стрімко губиться посеред основної дії. І оця основна дія настільки мила, що мені аж дух забивало від захвату.

Справа в тому, що “Довгоногий дядечко” – це моя ідеальна “Енн із Острова Принца Едварда”. Коли я читала третій том із циклу Люсі-Мод Монтґомері, мене страшенно засмутило, що, змальовуючи негаразди у стосунках подруг та доволі умовний любовний трикутник, канадська письменниця дуже побіжно розповідала про найцікавішу для мене тему – про  жіночу вищу освіту на початку ХХ століття. Так от, Джин Вебстер мені таких прикрощів не завдала. Ні, у неї теж є про кохання, про романи і дуже багато – про платтячка. Але це все ж таки текст про навчання, написаний з точки зору людині, для якої це навчання було світлом у віконці і неочікуваним подарунком долі. І в цій ролі він дуже крутий.

Сюжет книжечки практично загальновідомий – це ж таки класика, хоча українською її от тільки-но переклали. Сирітка Джеруша зірвала джекпот – анонімний благодійник, вражений дівочими успіхами у навчанні, вирішив оплатити її освіту. З двома умовами: Джеруша докладе зусиль, щоби стати письменницею, а для того, аби розвинути її вроджені здібності, дівчина повинна раз на місяць писати про свої успіхи до поважного доброчинця. У такий спосіб, вважає він, дівчина вдосконалить свій стиль. Але Джуді (дівча швидко себе перейменувало) – дуже самотня і тужить за родиною, якої в неї нема. То за родину тепер править “довгоногий дядечко”, і писатиме до нього Джуді значно частіше. Що згодом змінить її життя ще більше, ніж їй здавалося спочатку.

І Джин Вебстер пише ці листи Джуді, де розповідається про те, як на початку минулого століття проходило навчання в жіночому коледжі. Спойлер: та десь так, як і в чоловічому – латина, геометрія, економіка, література, спорт (так багато спорту, що я здивувалася), вибори, карнавали, вечірки – просто колектив суто дівочий. А під катом – трохи цитаток про навчальні будні і свята.

Про навчання як інвестицію в майбутнє (це загалом дуже сильний мотив, вся книжка практично – апологія жіночої освіти. Із настрою героїні можна зробити висновок: необов’зково плодами тієї освіти скористатися – працювати тобто – але отримати, якщо є така можливість, треба конче, зайвою ніколи не буде):

Багато учениць після випуску продають свої підручники, але я свої хочу зберегти. Потім, коли я скінчу коледж, вся моя освіта стоятиме рядком на поличці, і коли мені щось треба буде знайти, я завжди там відшукаю. Це куди легше, ніж намагатися все запам’ятати.

Про політику коледжевого масштабу (і про нестачу прав):

Саллі виставляє кандидатуру на посаду старости класу і, здається, її оберуть, незважаючи на атмосферу інтриг. Подивилися би ви, які ми політики! Знаєте, я можу сказати вам, що коли ми, жіноцтво, здобудемо всі громадянські права, вам доведеться добре дивитися, щоб не втратити своїх. Вибори призначено на суботу, і ми влаштовуєм увечері процесію зі смолоскипами, байдуже, кого оберуть.

(Так, Джин Вебстер була суфражисткою)

Перша згадка про спорт:

У коледжі організовують із першокурсниць баскетбольну команду; здається, у мене є шанс туди потрапити. Хоч і я мала на зріст, зате дуже спритна та витривала й метка. Поки інші будуть стрибати та ловити руками повітря, я прослизну в них під ногами і захоплю м’яча.

Несподівана згадка про співвітчизницю:

Ми читаємо Щоденника Марії Башкирцевої. Дуже цікаво! Послухайте хоча би оце місце: “Вчора мене охопили відчай і безнадія, що я від них спершу стогнала, а потім кинула в море годинника, що стояв у їдальні”.

Це примушує мене майже радіти, що я не геній. З геніями, певне, дуже важко, до того ж вони дуже шкідливі для обстановки.

(Джуді отримує стипендію, її благодійник незадоволений і пропонує продовжити платити за навчання дівчини, щоби стипендію отримала інша людина, в якої такого “дядечка” нема.) Про досягнення та – заразом – самоповагу:

Це щось ніби премія, приз, який я заробила важкою працею. Коли б я не виявила успіхів у знанні англійської мови, комісія не призначила б мені цієї нагороди. Кілька останніх років цю стипендію не давали нікому. Отже… Та чи варто сперечатися з чоловіком? Ви, містере Сміт, належите до тієї половини людського роду, що від природи позбавлена здатності логічно мислити. Є два способи, щоб переконати чоловіка: вмовляти його або сперечатися з ним. Я не вмовлятиму чоловіка, щоб він зважив на мої бажання. Отож я мушу сперечатися.

І знову про нестачу прав:

На тому тижні мені минув двадцять один рік. Це значною мірою марнотратна країна, коли вона вважає, що їй не потрібна така чесна, освічена, свідома, інтелігентна громадянка, як я.

А ще у цьому романі не дуже докладно, проте виразно змальовується шлях молодої письменниці: від першої опублікованої в журналі коледжу поезії і до продажу прав на велику жанрову форму. От як не любити цю книжечку – тут і сукні з капелюшками та вечірками на заваді не стануть.

А ще це дуже миле охайне видання від видавництва Знання із кумедними ілюстраціями. Здається, авторськими.